Пісню снує Черемош - Пільгук Іван
Слухав колядки Осипко, і здавався йому світ пишним, урочистим. Ось заходить у хату ватаг колядників — "береза". У супроводі скрипки почав, а слідом підхопили інші голоси:
Зажурила си крутая гора,
Що не зродила шовкову траву,
Але зродила зелене віно. 17
Ґречна ґаздиня віно садила,
Віно садила та й обсторожила.
А чорний ворон все злітає
Та тото вінце він ізтинає.
Ґречна ґаздиня все проганяє:
"Ой гоя, гоя, чорний вороне!
О тото віно не є для тебе,
Ой не для тебе оно саджено,
Віно саджено, та й обсторожено.
Є ж в мене у рік ой три гостеві,
Ой три гостеві, три колядники:
Один колядник — яснеє сонце,
Другий колядник — місяцю ясний,
Третій колядник — се дрібен дощик..."
17 Добро, надбане для молодої або для .гостей.
З колядкою наче увірвався до хати подув снігових полонин. Морозом запахли киптарі й сардаки колядників. Забилося непривітане долею серце Анни, смуток повив її добрі очі. А Осипкові велику радість принесла колядка.
Ой рано, рано зорі зоріли,
Але ще раніше парубочок устав,
Устав парубочок, наш Іваночок,
Устав Іваночок, коника сідлав,
Коника сідлав у сім дев'ять попруг.
А у десяту золотисту.
Ой як усідлав, сів та й поїхав.
Біжить він собі та й чистим полем,
Ой чистим полем конем вороним...
Від того коня буйний вітерець,
А в того коня срібні копита,
А в того коня шовковий хвостик,
А в того коня кильова грива.
Срібні копита камінь лупають,
Срібло-золото в світ розсипають,
Шовковий хвостик слід замітає,
Кильова грива землю покрила...
Блудило блудців сімсот молодців
Та й приблудили до брата Івана.
Брате Іване, виведи нас,
Виведи нас з сего лісу,
Та з сего лісу з медобора.
У цей час з тісного гурту колядників виходить і стає посеред хати Іван.
Анна, забачивши сина, сплеснула руками, але не мовила слова, щоб не зашкодити колядникам і звичаю.
Навколо Івана тісним колом стали його друзі.
Іваночку, Іваночку, господарочку.
Де барився, з ким журився,
З ким журився-радився?
Будь же здоровий, брате Іване...
Ще тісніше зближуються чоловіки-колядники, по-побратимському обіймаючи Івана. Жінки-колядниці обходять навколо, а з ними і Анна та Марійка.
Ґречна Марійка білизну білила,
Білизну білила, братику дарила...
Дужими голосами чоловіки перевершують жінок. Дивну, ще не знану пісню принесли вони, порушуючи звичай колядування:
А чи чули, люди добрі, таке дозволінє?
Звоювали Путилівку з початку говіння.
Звоювали Путилівку цісарські жовнішки,
Записали легіників, що вони опришки.
Звоювали Путилівку з початку говіння
Та забрали барабульки, нема й на насіння...
Розходилися колядники. Залишився один Іван, стояв наче привид. Анна зробила кілька кроків.
— Іваночку! Сину мій! Де барився? — здіймала руки.
— Я, неню, прийшов посвяткувати у своїй хаті та попрощатися перед тим, як вирушити в далеку дорогу.
— Оце такі твої заручини, Іване?
— Такі, нене...
— Моє серце чуло, тривожилось. Для тебе спекла з калиною книшечок. Сідай до столу. Осипко підбіг до брата, обійняв.
— І бартку гостру маєш, Іване, і кріс, — радів Осипко.
— Все маю, братику. Маю й долю гуцульську, — звернувся до матері. — Цієї ночі, неню, виряджайте мене в дорогу.
— Куди, Іваночку?
— За Гори! Не дам себе киями карати! Краще в Молдову тікати...
Підійшла до столу й Марійка, журно дивлячись на брата.
Анна не могла вимовити слова, наче закам'яніла. Мерехтів вогник, гойдаючи тіні. У бовдурі стогнав вітер, огортаючи материну печаль.
Осипко не зводив очей з брата. Хотів і сам стати таким великим, сміливим, дужим, щоб помандрувати разом.
Уже вщухли голоси колядників, лягла над селом тиша святкової ночі, коли залишав оселю Іван. Випроводжала Анна сина аж за обійстя. А Осипко, притулившись щокою до холодної шибки, роздмухував паморозь на ній і дивився на подвір'я, хотів бачити ще брата. Не відходив хлопець від шибки й після повернення матері. Знеможена, сиділа вона край столу біля полив'яного горнятка, з якого на прощання напився Іван криничної води. Тьмяно миготів вогник лампадки. Тінь зажури сповила Анну...
— Неню! Горить! — гукнув Осип, не відриваючись од шибки.
Анна теж припала до вікна. Розгорялась пожежа. Горіла контора ліснича й будівлі на подвір'ї, куди загонили посіпаки забрану в селян худобу; там часом і катували за несплату податків. Заграва хвилястими відблисками падала на гори, сполохане гайвороння кружляло в небі. Уява Осипка вимальовувала на тлі заграви Довбуша з чарівним топірцем, яким він вимахував, примовляючи слова прокляття лиходіям.
— Неню! То, мабуть, Довбуш з'явився! Еге ж, неню? Анна, глянувши на сина, тихо зітхнула.
* * *
Сонце поволі відбирало хвилини в ночі, надаючи їх дневі, щоб разом торжествувати перемогу тепла над зимовими стужами. Ще лютували останні заметілі, засипаючи гостинці та сутки 18, топтані від хати до хати, від села до села — аж до в'язниці у Вижниці, куди щоденно жовніри згонили арештованих. Сів за грати і нескоримий Лук'ян Кобилиця. Десятки жовнірів супроводжували його. На майдані в Путилові, де зібралося багато люду, він, дзвонячи ланцюгами з залізними наручниками, подав голос:
18 Вулиці та провулочки.
— Кріпіть си, люде! Наша правда велика, як сонце!
Більше не дали говорити жовніри, погнали ватажка на тортури.
Виходила й Анна проводжати завзятця, а потім розповідала Осипкові про все, що бачила, переказувала почуте. Глибоко запали в душу хлопця ті слова: "Наша правда велика, як сонце". Носив їх у своєму серці, а часом і на уста зринали.
Нескоримий дух бунтівливої гуцулії жив у піснях, у традиційних святах, проривався у вабливому звучанні флоєри й трембіти.
З півдня повівав легіт, а з ним на переможному коні з'явився лицар Юрій, привіз своє провесняне свято. Розмахнув списом лицар, струшуючи снігове покривало з лісів. Обізвались йому назустріч ручаї, помчали чисті води, а з ними й сльози скривджених до Черемошу. Заворушився, прокидаючись від сну, гірський красень, загомонів, заграв, застогнав, погнавши водограї в сині неозори.
Тепер Осипкові не сиділося в хаті. Пробував все далі й далі підійматися стежками в гори. Видереться на височінь, гляне навколо — здається, все посміхається йому: і сонце, й смереки, і білі хмаринки в блакитному небі. Ненароком зустрів на стежинці трохи старшого за себе хлопця. Зупинилися один проти одного, мовчки поглядали.
— Що ти за єден? Чо' ходиш тут? — першим обізвався хлопець.
Осипко побачив у його руці кріс. Гачі на ньому латані, киптарик драний, убогий. На голові кучма нечесаного рудуватого волосся.
— А хіба тут не вільно ходити? — відповів Осипко.
— Мені вільно, а комусь ні. От візьму тебе та й покочу, як писанку, з цеї кичери!
— То ти фудулишся, бо кріс у руці. Аби без нього, то би поміряли сили.
— Хі-хі... Яке ти загонисте, — рудоголовий кинув кріс на землю. — Давай поміряємось, може, гачі спадуть.
— Аби твої не спали.
— Таке ти цокотливе, як курча, що відбилося од квочки, — ступив кілька кроків.
Осипко теж ступив уперед, не здаючись перед несподіваним зухвальцем.
— Бий ти перший! — наблизився рудоголовий, блиснувши своїми сірими очима.
— Ні, ти перший засперечав! То й бий...
За хвилину хлопці обидва покотилися з кичери. Разом звелися на ноги.
— Ти сміливий, — посміхнувся рудоголовий. — Кріс залишився на кичері, біжи принеси мені! Та не стріль, бо то не грашка яка!
Осипко завагався. Але таке доручення здалося йому не образою, а честю. Він видерся на кичеру і взяв до рук кріса.
— Неси! — гукнув рудоголовий.
— Несу! — відгукнувся Осипко. — Для чого тобі кріс?
— Я полюю...
— Полюєш? — заздрість прозвучала в голосі Осипка. — А чий ти?
— Або я знаю... А ти?
— Я Федьковичів. Звуть мене Осипком.
— А дєдю, неню маєш?
— Маю неню, а дєдю... — завагався. — А ти?
— Я не маю.
— А живеш як?
— В однієї бабусі, що ген-ген її покривлена безверха хата, — показав на узгір'я. — Дерево їй рубаю, піч розпалюю. Маржинку доглядаю... Та нічо. Літечко надходить, подамся на полонину.
— Звати тебе як?
— Звуть Юзьком. А може, й не так. Кажуть, що десь записано мене Огоновським. А я не шляхтич. Бігме, не шляхтич. Мій дід, кажуть, з Довбушем ходив.
В Осипка прокинулась приязнь до Юзька. Хотів ще почути щось від нього, запитав:
— На полонині бував?
— Ого! Незабаром мене ватаг покличе за спузаря19 на полонину. То-то там пишно, файно, — усмішка заясніла в очах.
19 Той, хто розпалює й пильнує ватру на полонині.
З цікавістю дивився Осипко на Юзька, а той, закинувши на плече кріс, пішов стежкою до оселі старої вдови, лише докинув:
— Приходь сюди, на кичеру, розповім тобі про полонину...
З того часу кожного дня забирався Осипко на узгір'я, виглядав Юзька, а забачивши, біг назустріч. Слухав від нього розповіді про полонину.
* * *
На храмове свято до Сторонця-Путилова зібралося більше ніж будь-коли людей. Може, це тому, що хотіли почути новини, довідатися про долю Лук'яна Кобилиці.
По-святковому вбрана молодь розважалась безнастанними співанками, танцями, стрільбою. Наче й горя їй мало, що багатьох односельчан позаарештовувано та бито киями.
Як отой Черемош скресає після зими й нестримно вирує, так і молодь. Не приборкати її екзекуціями. Навіть діти сходилися дивитися на святкові розваги. Легіники, як соколи, позліталися сюди, хизувалися хвацькою їздою на конях. Дівчата, взуті в кольорові чобітки, пишалися своїми вишивками на рантухових 20 сорочках, волочковими опинками 21, коралами та іншими кольоровими прикрасами.
20 3 тонкого полотна.
21 Вовняна запаска.
Де з'являлися парубки, там розлягався гомін, сміх, дотепи. Аж вихрився майдан від парубоцьких витівок. Не спинити їхньої жвавості — молода врода рветься до веселощів, як весняна парость до світла.
На краю майдану утворилось ціле торжище. Тут і цигани вигравали на скрипках та бубнах. Продавали різні доморобні та крамні речі. Осипка зацікавили повирізувані з дерева топірці та флоєри, тарілочки. Продавав їх Юзько. Біля нього зупинився, дивувався з вправності приятеля. А він все розповідав, як навчив його майструвати ватаг на полонині. Ось незабаром піде туди на все літо.
Осипко ближче сідав до Юзька, зазираючи у вічі, захоплювався розповіддю.
— Там всю Чорногору видно! І зорі, наче свічки, горять уночі не так, як тут, на придолинках. А в лісі всякі птахи обзиваються і вдень і вночі. Ходімо з нами! — заохочував Юзько.
— А що я там робитиму?
— Щось же вмієш?
— Умію на флоєрі грати.
— Потішний ти...
