Щедрий вечір - Стельмах Михайло

— Як же там люди без лiсiв живуть?

— Живуть, позвикали.

— А чим вони палять?

— Кураєм, соломою.

— I як вони терплять таку недогоду? Не їдь, Михайлику, туди.

— Хiба ж я хочу? Це все тато надумав.

— Попроси гарненько його.

— Мама вже й сльозами просила.

— А батько що?

— Сердиться.

— Всi вони, чоловiки, однаковi. I наш сердиться на маму частiше, нiж треба. А моя мама така, що грiх навiть покосувати на неї. Може, пiдемо в курiнь?

— Чого?

— Сядемо пожуримось. Журитися краще, коли нiхто не бачить, — засмучено зирнула на дорогу, що йшла та йшла собi в зелену тишу, а йдучи, бавилась та й бавилась iз бiлими хмарками i синiми ополонками неба.

Бiля куреня сушився сак, вiн пахнув зiллям i рибою, а в куренi хтось пiдворушував шматочки сонця. I тут нам стало зовсiм журно.

— Михайлику, а в степах i суниць не буде? — охопивши руками колiна, запитала Люба.

— Нi.

— А що ж там буде?

— Абрикоси i кавуни. Там кавуни отакеннi, бiльшi за тебе ростуть.

То вже байка.

— Сам тато казав.

Люба недовiрливо подивилась на мене, простягнула глечик з суницями.

— Поїж, Михайлику.

— Не хочу.

— Недарма говориться: коли журба їсть людину, то їй не до їжi, — поклала руку на шматочок сонця.

— Точнiсiнько так i мама каже.

Люба помовчала, зiтхнула i, вже не дивлячись на мене, засоромлено сказала:

— Як ти поїдеш на чужину, нiхто не буде так скучати за тобою, як я.

— Це забудеться.

— От i не забудеться, — зовсiм притемнiли її очi, а бровенята сумно зiбралися в оборку.

— То дорослi довго один за одним сумують. Про це i в книгах-романах пишуть.

— Нiчого ти не знаєш, — правдиво подивилась на мене Люба. — I я буду довго-довго скучати, як доросла. Коли я за пташиною, як вона вiдлiтає, сумую, то що про тебе казати? Краще не їдь.

— Це вже як тато закомандують.

— Отак i в нас — тато у всьому голова. Ти, Михайлику, приїжджай i взавтра, бо хто знає, як далi буде. Приїдеш?

— Не знаю, як воно випаде.

— Я все буду дивитись на дорогу.

Коли ми прощалися, Люба знову хотiла почастувати суницями, але менi було не до них. Жаль стояв у моїх очах i душi. Його не змогли розвiяти нi отi пастушки, що за лiсом спускалися iз пагорба на степових черепахах, нi далекi вiтряки, що волохатились у туманi.

Додому я приїхав пiзно, коли вже мiсяць росив на ясени вологе срiбло. В хатинi причаїлись темрява i засмута. Не треба великого розуму, щоб збагнути: батьки не дiйшли згоди. Вони мовчки снували в сутiнках, мовчки додумували своє. Мати без слова поставила на стiл молоду картоплю з укропом i, перехопивши мiй погляд, зiтхнула. Батько на це зiбрав брови до перенiсся i щось пробубонiв пiд нiс.

Але в цей час знадвору невдоволено обiзвалась качка, гавкнув Рябко, хтось заспокоїв його, а далi поторгав хвiртку, що вела з клунi до хати. Батьки стрепенулись, скидаючи з обличчя якусь частку суму.

— До вас можна? — застрягає в дверях захвиськаний глиною дядько Володимир, який чепурився тiльки у великi свята.

— Та заходьте вже, коли в дверях стоїте, — неласкаве обiзвався тато.

Але це не дуже збентежило товстошкiрого дядечка, який хекнув i посунув ближче до столу.

— Чогось ви нiколи не ощасливите нашу хату, то дай, думаю, по-свояцьки загляну до вас перед дощем, — солодкомовно заговорив дядечко i цим немало здивував нас усiх.

Батько спiдлоба глянув на нього:

— А звiдки ви знаєте, що буде дощ?

— Маю в своїх костях календар: зайде в них ломота — чекай непогоду. Добрий вечiр вам.

— Добрий вечiр. Вас, бачу, груша приворожила?

— От i не вгадали, Панасе. Що груша? Куди вона дiнеться? Ви спочатку нагнiвались на мене, а потiм самi втямили, що вона моя. Як то кажуть, i просо моє, i горобцi мої.

— Не ваше просо i не вашi горобцi, — одразу розсердився тато.

— I мiж святими буває сварка, — не гнiвається дядечко. — Послухаємо, що скажуть про це люди.

— Ви вже маєте свiдкiв?

— Пiдбираю, пiдбираю, Панасе Дем'яновичу. Я не звик, щоб моє, хай навiть копiйчане, пропадало, бо за копiйкою i карбованця попустиш. Ось так, а не iнакше треба жити-господарювати. Але тепер таке врем'я, коли всякий норовить зобидити хазяїна-господаря... А це правда, що наш цар-государ зiбрав за гряницею аж мiльйон армiї?

— Давно вже ваш цар-государ лежить у землi.

— Е, не кажiть, у землi лежить його двiйник. А сам цар-государ за гряницею сили збирає.

— Це ви мене лякати прийшли? — батько зловтiшне пiдсiк дядечка.

— Та що ви, Панасе? — розвiв руки дебеляк. — Нащо менi когось лякати, коли сам у революцiю був ляканий. Я до вас по дiлах кумерцiї.

— Кумерцiї?!

— Атож! Може, ваше замириться з нашим. Оце сорока на хвостi принесла, що ви збираєтесь переселятись.

— Сорока ваша не збрехала.

Мати i я зiтхнули. Але дядько Володимир не почув нашої печалi й бадьоро продовжував:

— Це вiрно робите, що збираєтесь у степи. Там i землi бiльше, i пiсля голоду стiльки хрещеного люду вимерло, що хату, а не цей льох за безцiнь придбаєте. То я оце й заглянув до вас: чи не будемо сватами?

— Що ж ви сватати прийшли? Мою хатину?

— Нащо менi це кипiло? От ваша десятинка над шляхом згодилась би менi. Щоправда, не дуже вона зручна, витовкують її на розхристi, та й земелька теж могла б кращою бути, — хитренько ганить наше найбiльше багатство, щоб збити цiну. — Але, коли гноїти її, щось бог зародить.

— Ви, доки не згудите, доти не купите? — заступається мати за нашу десятину.

— Хiба я неправду кажу? — косує дядечко на матiрi, торкнувшись рукою кишенi, запитує батька: — Як ви на сеє, коли я теє?

— Хiба вам випадає до своїх дев'яти славних десятинок мати мою,розхристану?

— Випадає! Випадає, Панасе, для круглого числа! В усьому люблю круглi числа. Навiть жiнку брав тiльки з круглим числом — шiстнадцятку. Було б їй сiмнадцять рокiв — не одружився б, — i дядечко Володимир захихикав, задоволений своїм дотепом.

Я нiколи не бачив його таким говiрким. То завжди сидить на людях, мов дзвiн без'язикий, ховає у собi слова, як скарби в землi. А це, бач, навiть жартувати зволйв. Ось як кумерцiя розв'язала язика. Тепер би йому, напевне, i тiтка Марiйка позаздрила б.

Я так починаю гнiватись на дядечка, таким косую на нього оком, що навiть тато здивовано зиркнув на мене. А дядечко Володимир далi пряв свою пряжу, як павук павутиння, жалiв нас, бажав щастя i все розхвалював отi краї, де люди не мають скрути на землю.

— Там середняку нарiзають навiть по двадцять — двадцять п'ять десятин, а тут тяжко сiяти, коли нема чого орати.

— Чого б вам, Володимире, не поїхати туди? — обiзвалася крiзь сльози мама.

— Менi? — отетерiв дядечко. — Як це? I чого це менi? Що ми — гiршi за людей! — але одразу ж спохопився, що бовкнув зайве. — Я, жiнко добра, вже й тут призвичаївся до своїх негараздiв, до своїх десятинок. Це не та розкiш, коли чорнозем на сажень залягає, але з хлiба не зводить. То будемо сватами?

— Ви ж казали, що не маєте за душею нi копiйчини, — в'їв батько.

— Для вас витрушу останнє, — розщедрився дядечко. — Чого не дотрушу-позичу, на чийсь бiлий папiр усю душу закладу. Яку ж цiну правите за свою десятинку?

— Сто двадцять карбованцiв золотом.

— Що-що?! — вдавано не дочув дядечко i повернув до батька хащувате вухо.

— Сто двадцять кажу.

— Сто двадцять! — жахнувся дядечко, став вислогубим i вибалушив очi на тата. — Бiйтесь, Панасе, бога i людей. Красна їй цiна — шiстдесят карбованцiв, але я вам, по-свояцьки, накину ще десятку. Знайте мою добрiсть.

— Хiба ви колись не розминулись iз нею?

— Ой Панасе, Панасе, тримайте свої насмiшечки хоч на кiнчику язика... То за сiмдесят вiддасте? У мене ж п'ятiрки, як зорi в жнива, — з самого мiсяця вiдлитi.

— I де вони взялись у вас?

— Де? — спохватився дядечко. — Це довга казка. То давайте свою руку — позолочу її. Де вже моє не пропадало!

Почався отой нудний торг, коли один багато просить, а другий мало дає.

Батько поволi спускався згори, а дядечко ще повiльнiше, як слимак, повз угору. Торг завис на дев'яноста карбованцях i далi — нi тпру нi ну.

— От усi на небi святi бачать, що переплачую! — добрався —таки дядечко до неба та й вийняв з кишенi заяложене гаманило. Щось у ньому дзенькнуло, i жаднюга, як музику, вловив той дзенькiт, посмутнiв, чуючи розлуку з ним. — Так дев'яносто карбованцiв?

— Прибивайтесь уже до круглого числа, яке ви так любите.

— Сам бог-отець видить — вiд душi одриваю! — Аж руки простягнув угору, потiм засоромився, бо негоже пiднiмати їх до всевишнього з гаманцем.

Батько похитав головою:

— Ох, Володимире, Володимире, заведе скупарство i грошолюбство вас не до бога, а в слiди безп'ятого.

— Яке там грошолюбство! Чужi грошi й дурень лiчить у снах, — розгнiвався дядечко, i очi його зачерепiли.

Не знаю, як воно вже трапилось, але хтось мене смикнув за язика, i я несподiвано для себе i всiх вскочив у торг:

— Дядьку Володимире, i нащо так торгуватись, коли ви грошi мiрками мiряєте?

В хатi одразу стало так тихо, що пiсня цвiркунiв гримнула, як весiльна музика.

— Що це?! Що?! — сторопiв, розгубився, вирячився i почав наливатися буряковим соком дядечко, а мати затулила долонею рота й прожогом вискочила з хатини.

Я принишк, з опаскою придивляючись, як злiсть скаче по дядьковому обличчi.

— Що це? — iще раз повторив дядечко i, хитаючись, пiдвiвся з ослона.

— Нiчого, Володимире. Ну, ляпнуло собi щось перед сном оце дрiмайло. Хiба воно, дурненьке, щось тямкує? — примирливо сказав батько.

— Е, нi, нi! Не дурiть мою голову: я теж розум не в решетi ношу. Це ваш дурноколiнний глум, усi вашi баляндраси та пересмiшки обiзвалися в ньому! — виснув гiсть. — Я завжди знав, що ви на мене маєте зазубень. I хлопця назублюєте на мене! Я теж!.. Я... я... я!.. — дядечко тремтячою рукою всунув гаманило в кишеню i, захлинаючись од обурення й образи, вилетiв iз хатинки.

— Оце д сторгувались, оце випав скупецький вечiр, — сказав спересердя сам собi тато й змiряв мене тими очима, в яких i слiду не залишилось од бiсикiв. — Ну?

Я знiтився, похилив голову, догадуючись, що воно стоїть за отим "ну", i мiркував, як би тихцем добратися до дверей. Але якраз тато став посеред хатини, навис над моєю головою, що сама опустилась донизу.

— У тебе, збитошнику, очi не попеклися од сорому? Клiпнув я повiками раз, клiпнув удруге — переконався, що очi не попеклися, i далi анiтелень.

Тим часом iз клунi ввiйшла мати, стала бiля печi, не то посмiхаючись, не то кривлячись.

— Ти, розумнику, в рот води набрав чи губи зашив? — строго допитується тато.