Орда - Іваничук Роман
Очі в царя округлювалися і більшали від стримуваної люті, яка ропирала його з нутра; холодний їх полиск не обіцяв ні жалю, ні пощади, тож і страху в Чечеля вже не було; тонкі й закручені доверху царські вусики смішно підстрибували, коли невтримна царська злість сіпала судомою верхню губу; височезного зросту повелитель перехилявся через стіл, спираючись обома рукзтаг у протилежний йаю край, і здавалося Чечелю, що Цей всевладний і фізично могутній гевал вмить перекине стола і увіп’ється руками в його горло — так могло статися, полковник знав про царське замилування тортурами, а теж усвідомлював і те, що уособлює в цю мить не Чечеля, про якого цар донині не чував, а гетьмана Мазепу, котрий увійшов у безмежне царське довір’я і ошукав; Мазепу цар не впіймав і не впіймає, тож доведеться колишньому комендантові Батурина витримати муки за свої і Мазепині перед царем провини.
— Я ніколи не подумував про зраду, ваша величносте, — спокійно відказав Чечель.
Підстрибнула в царя верхня губа і так застигла, загнавши закручені кінці у широкі ніздрі, оскалилися білі кливаки, й Єпіфанієві уздрілася вовча голова над коміром бобрової шуби; він перевів погляд на полковника Носа — той теж був з вовчою головою, глянув на Меншикова — і Меншиков тев ововкулачувався… Єпіфаній приклав долоню до губів і з полегшею усвідомив, що сам вовком іще не став; нудка тривога вповзла в його душу: як же він з людською подобою вживеться серед вовкулак, його ж розтерзає, зжере хижа зграя, коли не уподібниться тим, кому віддає задля спокою і безвідвічальності самого себе.
Однак це видиво тривало лише мить: опустилася
верхня губа в царя, закривши рідкозуб’я, тільки безвії великі очі тратували люттю полковника Чечеля. Проказав Петро:
— А як ти назвеш свою зухвалу відмову впустити його світлість князя Меншикова в Батурин?
— Я виконував наказ гетьмана, і якби вчинив інакше, тоді допіру можна було б назвати мене зрадником. Та коли говорити про недостойність політичних вчинків, то здрайцею передовсім треба назвати тебе, царю, ти ж бо перший потоптав угоду між нашим батьком Хмелем і твоїм вітцем Олексієм, навівши свої війська на постій в Україні, на грабунок українського люду і посягнув на наші одвічні вольності, задумавши перемінити в драгунів козацькі полки.
— На палю його! — коротко присудив цар.
— Іншого вироку я й не чекав від тебе, кровопивце, — так само спокійно, як і перше, мовив Чечель. — Я загину з усвідомленням потрібності українському народові моїх мук. Замордований мученик небезпечніший для завойовника, ніж живий лицар, — він бо народжує ідею помсти.
— Ту ідею, нещасливцю, я втоплю у крові! За неї можуть постояти живі, а не мертвії—Петро кивнув рукою на гурт полонених козаків, оточених драгунами, звелівши вести на суд наступного.
— Мертві оживуть месниками в нащадках! — вигукнув Чечель, якого царські посіпаки вже вели до річки на місце страти. — А ви у своїй жорстокості самі себе зжиратимете, мов павуки!
Цар біснувався: вдаряв кулаками, мов гирями об стіл, випльовував сповнені ненависті слова, і складалися вони для Єпіфанія в суцільне прокляття Україні:
"Залишу живих мерців, покірне стадо залишу на цій свавільній землі — худобу над порожніми яслами, і кидатиму їм за покору жмутки бадилля, на банях церковних замість хрестів водружу канчуки, і те стадо лякатиметься шелесту листя! Корита підсуну під ваші худоб’ячі морди, і ніщо не буде для вас дорожче, ніж тепле пійло. І забудете все, чим досі жили: звичаї свої, предків, матірню мову, зречетеся хоругов і молитов — усе віддасте за смачне пійло в коритах!".
Єпіфаній зажмурив очі, вслухаючись у страшне пророцтво, що цвяхувало безнадією його розпластану душу, він не мав відваги глянути на розлютованого царя, та коли у вухах стихли царські прокльони, Єпіфаній розплющив очі й у подиві своєму уздрів на Петровому обличчі владний спокій, набагато страшніший від почутих слів: цар не лякав словами, він здійснював проклін.
Чечеля вже вбивали сідницею на загострену палю, та навіть не застогнав мученик, і тільки за хвилю, коли смерч жаху пригнув людські голови, Чечель заволав, корчачись у муках:
— Люди, схаменіться, вас багато, не стійте стадом, убийте прокураторів, які з чужої землі прийшли управляти вами!
Та ніхто не зрушився з місця, люд на очах ставав німою худобою; комендант Скорняков відправляв козаків одного за одним на муки і смерть, нелюдські зойки долинали з–над Есмані; цар змахував рукою, посіпаки тягли засуджених на страдне поле, кати працювали в поті чола: колесували, саджали на палі, відрубували ноги й голови на помості, виривали ніздрі, і Єпіфаній, дивлячись на те, згадував, що десь подібне бачив і що тоді карався він страхом, а тепер страху вже не було — панували в душі тупий спокій і покора.
Цар при цій роботі не спускав ока з полковників, яких покликав на гетьманські вибори, і три з них, а найдужче Іван Скоропадський, геть зовсім поникли, ледь до землі не припали, тільки Павло Полуботок стояв рівно, випнувши живота, і витримував царський погляд. Цар вибирав із них кандидатів на гетьмана і вже знав, що Полуботок ним не стане, а кого призначити — теж іще не вирішив: хто з них перший прибіжить до корита?
Не йдуть? Тоді продовжуйте, кати, своє діло, поки не зрушиться з місця хоч один! Цар підвів руку, та зупинився: ось ступив якийсь наперед, — хто він, не званий, що стояв поруч з Іваном Носом?
— Управляй нами, пресвітлий повелителю! — упав незнайомець на коліна перед Петром. — Не хочемо мати своїх проводарів — ні Мазепи, ні Войнаровського, ні Орлика, ні Гордієнка, а тільки тебе, найсправедливі— шого. Хай не карають нас свої, легший чужий канчук: жалю тоді нема і заздрості нема… Чим же вони ліпші за нас? — Прохач підвів голову від землі й квапніше заговорив, ніби злякався, що цар переб’є його щиру сповідь: —Я охочекомонний полковник Гнат Галаган із Січі. Я проведу твоє військо в гадюче гніздо, яке вже зрадило гебе, — колишній отаман Кость Гордієнко повів сім куренів на злуку з Мазепою, а решта готова до походу. Віддай мені Гордієнкові маєтки!
Просвітліло царське обличчя, і вже Петро в думці вирішив призначити гетьманом Гната Галагана, та тут сталася несподіванка. Із натовпу до столу пробирався козацький старшина, він теж вклякнув і, назвавшись хорунжим Забілою з Ніжинського полку, просив для себе село Севолож, яке залишилося після мазепинця сотника Нетреби — ои йому тільки–но відрубали голову на пласі.
— Його вже нема, нема, віддай мені Севолож, пресвітлий царю!
А далі почали вибігати інші: були тут прототоп Заруцький — він просив слободу Лизунівку, що належить отцеві Бистрицькому, котрий самого шведського генерала Мейєрфельда гостював у своєму приході, і сотник Бандурко виказував корчмаря, який частував оковитою шведських вояків; гей, аж бо то вже вилаштувалася безкінечна черга до посольської канцелярії з чолобитними на млини, ставки, лани і пасіки. За них платили доносами: хто на лохвицького сотника Яременка, що збирав провіант для Мазепи, хто на глухівського обивателя Таращенка, Богу духа винного… Не простаки ж вони, не роззяви — давно готові до корита царського. З ними треба обережно, такі не тільки Малоросію, всю імперію розкрадуть…
Проте Петрові повернувся добрий настрій, він гукнув:
— Скорняков, а йди–но роздрухай Чечеля, може, ще не сконав, хай погляне, яким геройством мстять землячки за його муки!
Та не встиг комендант зрушитися з місця, як із гурту, полонених і до кари приведених вихопився отець Данило із Ставків і, ставши перед царем, проголосив:
— Я покрию цю ганьбу своїм життям і скажу: лукавий царю, зруйнував єси Батурин, людей перебив, навіть дітей не пошкодував, то й ми не зарікаємося в московській крові по коліна бродити, бо за руйнування Батурина вся Україна встане!
Зареготався цар і зупинив слуг, які кинулися до священика.
— Облиште його. Хай подивиться сьогодні на страти, потім колесуйте, поки не відмовиться від скверних слів, а завтра попросимо його виголосити в Троїцькому соборі анафему Мазепі!
…Другого дня, 12 листопада 1708 року, на дзвіниці Троїцької церкви забаламкали дзвони, скликаючи глухівський люд на майдан вибирати нового гетьмана.
Тих, хто заперся по хатах, наляканих вчорашнім судом і шибеницею, яку для чогось поставили на церковному майдані, драгуни виганяли силоміць, надто ж упертих в’язали й долучували до гурту полонених козаків і старшин, яких не встигли стратити вчора, й погнали всіх у Лебедин на дальші допити й муки.
Цар наказав привести тортурованого вчора отця Данила, який мав перед богослужінням проклясти Мазепу, — мовили кати, що покаявся на дибах піп.
Привели одягнутого в рясу й єпітрахиль змордованого священика, він ледве тримався на ногах: Петро поплескав отця Данила по плечу, похитав головою, мовляв, будь розумний, отче, ти ж бачиш, що все живе скоряється мені або ж гине, а ти житимеш за два тільки слова "анафема Мазепі", і від тебе почнеться в православній церкві новий вірнопідданий ритуал, який протриває віки й поселить у людей віру в царську справедливість і переконає в марності бунтарства. Тільки два слова, отче.
Князь Меншиков зачитував перед людьми маніфест, в якому проголошувалось, що ніякий народ під сонцем не може похвалитися такими свободами і привілеями, як малоросійський, бо ні єдиного пенязя в малоросійському краю не велимо у казну брати і милостиво доглядати сей край, від басурманського нашестя та від зажерливого старшинства обороняючи.
Тоді ж цар звернувся до козацьких старшин із запитом, кого вони воліють мати за гетьмана. Мовчали старшини й глухо мовчав народ, тільки один, а був це отець Данило, тихо сказав, зітхнувши:
— Полуботка або нікого…
Цар вдоволено посміхнувся, бо ж скорявся йому непокірний, проте сказав:
— З Полуботка може вийти другий Мазепа… — Він глянув спідлоба на поставного чернігівського полковника, який і нині стояв гордо й витримував царський погляд. — Не можна Полуботка вибирати, він надто хитрий. Виберіть краще Скоропадського. Та поки поблагословимо нового гетьмана, треба спершу повісити зрадника.
Хитнулася й охнула юрба: невже спіймали Мазепу? Ба ні, царські слуги винесли на майдан схоже на Мазепу опудало з орденом Андрія Первозванного на грудях, прив’язали до шиї шнура, поволокли по майдані й повісили на шибениці.
— Проклинай, проклинай! —зашипів на отця Данила цар.
Отець Данило глянув на Петра, мить вдивлявся в його балухаті холодні очі, потім підійшов до шибениці і став під нею поруч з опудалом.
— Проклинаю тебе, царю, — вимовив змучено, скинувши з себе єпітрахиль і реверенду.
