Музей покинутих секретів - Забужко Оксана

Та, по правді, я й не сподівалася від цього контакту (бо я таки дійсно шукала була контакту з родиною Довганівни, хоч іще й не знаючи достеменно, якого саме!) чогось-то надзвичайного, журналістський досвід давно мене впевнив, що родичі героя, та ще й коли "у других", — то порода, як правило, малокорисна: щонайбільше, на що вони надаються (це, якщо дуже пощастить!), — то на парочку старих фотознімків, зацілілих у родинному альбомі, якщо такий не зник безслідно при котромусь з арештів, і ще — ще, можливо, але це вже якщо дуже-дуже пощастить, — на геть безпотрібний особистий спогад, от так собі, навмання переказаний дітям мамою-дядиною-тіткою (жінки пам'ятливіші!) за в'язанням рукавичок чи ліпленням вареників: якась така безмисна, пустопорожня дрібничка, бозна-чом залишена перекочуватися в просторі людської пам'яти, як, бува, на дні старої шухляди облізла кулька не-знати-з-якого приладдя чи задавнений слоїчок з-під мікстури, — ні на що не придатна, ні до чого не дотична, приміром, згадка, що славетний небіжчик незадовго до смерти прохав грушевого узвару, — і ти на хвилиночку стовпієш, не знаючи, як реаґувати: чи тут щось прустівське, з дитинства, як розчинене в чаї тістечко?.. — або про те, що стіл на терасі родинного дому (вже давно неіснуючого) був із неструганого дерева, така, знаєте, шкарубка на дотик стільниця, — ум-мгу, дуже цікаво, дякую, на жаль, у нас касета закінчується… Касета закінчувалась тому, що режисер уже з чверть години робив до мене на задньому плані страдницькі міни й змахував руками з жахливим звірячим вищиром, що мало означати "зав'язуй!", аж доки мене не розбирав сміх і я не губила нитку розмови, — насправді ж якраз отакий непотріб щоразу хвилював мене не менше, ніж сама "сторі", котру, в межах півгодинної програми, належалося відзняти й змонтувати, засмажити й заправити готовою до стравлення публіці: там була кухня, з своїми казанами й сковорідками, там вступав у гру мій власний кулінарний хист, а ці марні й безужиткові, призначені вже тільки на смітник (non-recyclable!)[2] порізнені друзки чийогось життя, — колись для когось дорогі й сповнені смислу, поки те життя тривало, поки його виповнювала, підсвічуючи зсередини кожну таку дрібничку, жива волога чиєїсь любови, — незмінно ранили якоюсь особливо жалкою беззахисністю — наче викопні рештки загиблих цивілізацій. Врешті-решт, то було чи не все, що справді зоставалось по людях на світі свого власного, невідчужуваного й непіддатного на переплавку, — те, чого в жоден спосіб не можна було ні підробити, ні перебрехати на догоду новим модам і новим ідеологіям, не можна було навіть усуспільнити, пустивши в газети й на телевізію й так затерши, затупавши тисячами ніг всякий слід у тому небіжчикової присутности, — відколи загинула Владка Матусевич, Владка, чию милу мордуську з гострими пташиними рисами перетворили посмертно на бренд для ґлянсованих жіночих журналів, так що й мені по якімсь часі перестало стискатися серце на вид її розтиражованих портретів, я мала добру нагоду пересвідчитися — незникомими, нерозчинними мають шанс залишитися тільки оті безужиткові дрібниці, і по Владці я все-таки зберегла собі одну таку на пам'ять: сама невеличка на зріст, вона мала звичку підступатися до співрозмовця майже впритул, одним плавким балетним па, з вигнутим станом і задертою голівкою, мов підкрадалася знизу вгору, розкручуючись як ласо чи як кицька, що збирається заскочити на дерево, від чого першої миті задкували навіть найнезворушніші політичні горили, — і ото тільки в тому одному рухові, як море в краплі води, й продовжує світитися до мене все, що за життя звалося Владиславою Матусевич, і в якому фільмі це покажеш? І навіть якщо покажеш, навіть якщо зацілів де-небудь якийсь аматорський відеозапис — день народження, весілля, вечірка в нічному клубі, вона ж була модна художниця, до лиха, вона мелькала скрізь і всюди, її було так багато, що перші місяці по її смерті Київ здавався порожнім! — навіть якщо покажеш, то кому воно що промовить?..

Потроху я доходила думки, що людське життя — то, либонь, не стільки і принаймні НЕ ТІЛЬКИ та епічно пригладжена "сторі" з кількома персонажами (батьки, діти, кохані, друзі-соратники, хто там ще?..), котру дається в сяк-так цілісному вигляді донести до нащадків, — таким воно виглядає хіба зі сторони, крізь протилежний, зменшувальний кінець бінокля, в який ми привчені дивитися й на своє власне, повсякчас наводячи на нього лінзи численних CV, резюме, автобіографічних форм, кухонних сповідей і міфів домашнього виробу, тобто безугавно підстригаючи його по формі про людське око, — якщо ж спробувати побачити його зсередини, то воно виглядатиме як величезна, безрозмірна валіза, вщерть напхана якраз отим геть безужитковим для сторонніх мотлохом, — валіза, яку, покидаючи цей світ, небіжчик безповоротно забирає з собою. По дорозі, правда, з неї, незастебнутої, висипається на згадку живим іще жменя-друга мотлоху (передсмертне прохання грушевого узвару, наступальне па, схоже на підкрадання знизу для висотного стрибка…) — й залишається надовго перетлівати в мізках свідків і хоронителів, і щоразу, зіткнувшись із таким загубленим покотьольцем, я почувала невиразну глуху вину за власну безпорадність, — так, ніби саме в ньому, випадково зацілілому, міг ховатися ключ, затрачений таємний код до якихось глибших, підземних смислів чужого життя, і ось цей ключ трапив до рук мені, а я не знаю навіть, до якого замка він належить — і, ще гірше, чи існує такий замок взагалі…

Це не від телебачення до мене прийшло, не від тих людей і сюжетів, які доводилося знімати, — а від того дня, коли, навіщось перегортаючи стару, з вижовклими на гірчичник сторінками (радянський газетний папір!) книженцію з батьківської бібліотеки, з розгону наскочила на помітку на берегах, зроблену батьковою рукою, його характерним, колючим і щільним, як терновий живопліт, письмом (десь класі в сьомому-восьмому моє заносилось було на таке саме, але згодом злагідніло, розрівнялося й стало більше подобати до маминого): навпроти зовсім на позір безневинного, дурацького звороту — "гамлетівська нездатність до рішучих дій при виді торжествуючого зла" (а мова ж то, мова. Господи! — ще не випручана з-під завалів сталінського погрому, ще вся з потрощеними-повикручуваними кісточками…), звороту, підкресленого рішучою, майже прямою лінією, — стояло на берегах "торжествуюче" — таки "оце!!!", із трьома знаками оклику, — вразивши мене, наче бозна-яке одкровення. В ту мить я зрозуміла, що, властиво, не знаю свого батька: він помер, коли мені ледве сповнилося сімнадцять, і я запам'ятала його тільки таким, яким він був у стосунку до мене, дитини й підлітка, — і з тієї ото пам'яти, лиш трохи доточеної посмертними, скупими (і з роками кам'яніючими, бо ж нових не прибуває!) свідченнями — маминими, друзів, колеґ, його студентів (які, здається, за ним шаліли — коли не брешуть), поступово змонтувала собі в свідомості певного віртуального персонажа — із зовнішністю мого батька в сорокап'ятилітньому, вже-лікарняному, віці й досить-таки похмурою житейською "сторі", яких у його поколінні було загалом не так-то й мало. Одначе той чоловік, ба ні, молодик (я швиденько підрахувала: молодший, ніж я тепер!), котрий колись давно, Коли-Мене-Ще-Не-Було-На-Світі (невипадкова перша реакція дитини на цей міфологічний зворотик — "а де я був?.."), одного дня наприкінці п'ятдесятих чи на початку шістдесятих так ентузіастично черконув був на берегах книжки своє "оце!!!" — в точнісінько такому пориві, як це зробила б я, упізнавши споріднену думку, ту, котру довго виношуєш, котрою гризешся й мучишся: живеш! — той перебував цілковито поза моїм віртуальним персонажем, так, ніби вони були незнайомі між собою, чи, точніше, незнайома була я — з цим другим, новим. Внутрішньо він був таки чимось невловно до мене подібний, я прекрасно бачила — зсередини, як бачимо самих себе уві сні, — як йому переможно клацнуло в голові тої миті: "оце!!!" — ніби ляснув пальцями, великим і середнім, як часом у хвилини піднесення роблю я, — і я пригадала, що він таки мав колись, у незапам'ятні часи, цю звичку, ляскати пальцями! — і як мама сердилася й казала, що це вульгарно і поганий приклад для дитини, і як він при тому нітився, — і це також було нове, бо я не пам'ятала, аби він коли нітився, зі мною завжди тримався дуже впевнено, здається, жодного разу не чула я від нього "не знаю" або "я помилився", — ба ні, було, і тут я знов пригадала, новою хвилею: одного разу в шкільному альбомі для малювання я виявила намальованого мною звечора зайчика поквацяним у блакитний колір і зчинила вереск, — і тато присоромлено зізнався, достоту як застуканий на шкоді хлопчик, що то він хотів зробити зайчика сіреньким, але трошки передав фарби… Я тоді клекотіла праведним обуренням, мені в голові не містилося, чом це він поліз до мого альбому, та ще й з акварелями, він же зроду не малював, не тямив, як і пензлика держати, і потім я йому довго того зіпсованого зайчика випоминала, ніби здобула над ним перевагу в одне очко, бо він щоразу так само ніяковів, — і щойно тепер мені по-новому, також ізсередини, побачивсь його вибрик, і що він соромився зовсім не тим, що попсував мені малюнок (за який я, відмінниця невиліковна, все-таки одержала свою п'ятірку!), а — що не зумів був побороти чисто дитинячого імпульсу, раптового спалаху цікавости до того, як розпускається фарба в баночці з водою, як вона набирається на пензлик і заповняє білі прогалини на папері, і от на цій хвилинній слабкості, геть непристалій дорослому мужеві й батькові родини, його й підловлено, — і так воно все розмотувалося й розмотувалося в мені стрімголов, одне за одним, немов, ухопившись, як за кінчик нитки, за віхтик одного чорнильного розчерку на берегах, я потягла назверх цілу притоплену грибницю, волохате сплетиво корінців, за яким невиразно проблимувало на світло якесь цілком інше, невідоме мені життя, безвідносне до дочки, дружини чи друзів, — проте уявити собі те життя зблизька, повним форматом, я не мала вже жодного способу: свою валізу він забрав із собою.

Я залізла тоді, пам'ятаю, з ногами в крісло й строщила ледь не цілу книжку, незареєстрованим досі в історії писемности методом читання — не зліва направо, і не справа наліво, а кружкома: виїдаючи шматки тексту, як гусінь, концентричними колами, що розходились від підкресленої сто не було під рукою іншого ключа — жодного іншого дріб'язку не витрусилося з однятої колись у мене з-перед носа валізи, котрий би за двадцять років, що минули від батькової смерти, не звітрився на порох, — і я мусувала й мусувала над тою зроненою поміткою на берегах, "оце!!!", наче детектив Коломбо над яким-небудь неправильно надгризеним мундштуком, піднятим поблизу трупа, тільки що я шукала не вбивцю — я хотіла оживити труп.