Музей покинутих секретів - Забужко Оксана

(В натягові брижів круг рота мужчини болісно проблимує щось знайоме, як дежавю або сон, якого не можеш згадати вранці, я мусила бачити в тебе такий самий вираз — мигцем, потойбічним коротким подувом по обличчю: пронеслось і нема, привіт од небіжчика, котрий хіба в такий спосіб ще й годен вряди-годи нагадати про себе, і коли придивитися гаразд, а чим же ще, по-твоєму, я тут цілий час так ненаситно й займаюся, то в багатьох обличчях можна спостерегти щось від тебе — щось невловно видозмінене, проте спільне їм усім, ніби кинутий на них плямами посвіт невидимого ліхтарика вихоплює тебе то у випадковому заломі рис, то в повороті голови: от-от воно, майже зійшлося, але знову тільки "майже", і сон невпізнавання триває, і помалу-малу кошмарнуватіє, наче я переслідую втікаючого привида…) Це мій стриєчний дідо, представляєш ти з ноткою мимовільної врочистости, чи то мені тільки вчувається, я подумки перекладаю: стриєчний — значить, брат діда по батькові, губи мені пришелепувато розтягнені усміхом чемної дівчинки, що старається приподобитися дорослим, дуже приємно, — і раптом зір встеляє сліпучою колихкою пеленою сліз, я поквапливо сковтую й скліпую їх, щоб ти не завважив, — як усі мамині хлопчики, ти автоматично сприймаєш жіночі сльози за докір на власну адресу, вмить темніючи на виду, мов од удару, так, ніби, окрім як на тебе, жінка більше не має на що в цьому світі плакатися, — вибач, серденько, але я не в змозі довше зносити цього отерпу безумної, вселенської ніжности, якою підпливаю, мов кровотечею, цього нутряного, черевного, животинного жалю — чи то до небіжчиків, до їхньої молодости, їхньої, невчутної звідси, мови і сміху і їхнього, особливо пронизливого-жалкого, дитинячого невідання про те, який непролазний морок чекає на них попереду, а чи, може, й до нас із тобою жалю — до двох сиріт, покинутих напризволяще, як Ганс і Ґретель у темному лісі, двох самотніх випортків, викинутих на берег нового століття надсадним зусиллям стількох занапащених поколінь чоловіків і жінок, котрі, в кінцевому підсумку, іно й спромоглися, що видобути нас на світ, і з тим їх належиться посмертно привітати, бо ж більшості їхніх ровесників і того не вдалося… Ну не плач, чого ти (з потемнілим, як од удару, обличчям і негайним порухом — притулити мене до грудей, погладити по голові, зацитькати…), — не буду, вибач, будь ласка, уже все. Давай далі — до шістдесятницьких шиньйонів і болонієвих плащів, до того, що вигулькує вже з живої, дитячої пам'яти, не фотографічним, а вповні об'ємним, на дотик і запах, я пам'ятаю, як жахливо шарудів такий плащ, коли ми, діти, ховалися під ним у шафу, ой, і зайчик такий у мене також був, у куцих штанцях і жабо з мереживом! от тільки не пригадую, що він робив, коли його накрутити, — барабанив?…..Схоже, я все ще в ролі дівчинки — а в ролі дорослого цим разом ти: відпоручником за всіх своїх мертвих. Ти й справді немов подорослішав над ними, і більше не подобаєш на того довготелесого й клаповухого, розгойданого в ході, мов загрібаєш "із запасом", пацана, якого я щоразу проводжаю очима з вікна вздовж по вулиці, аж доки не зникне за рогом, — ніби відмотую нитку з невидимого клубка, тільки що нитка ця тягнеться з мене, зсередини, як із шовкопряда… Іноді при тому мене охоплює мало не материнська гордість — так, ніби то я тебе народила: таким доладно скроєним, із такою розкутою пластикою рухів, — попереднє покоління "зразкових хлопчиків", тих, радянських, що "пионер, комсомолец, потом коммунист", і так воно з ними й ставалося, рухалося інакше, штивніше — з непохитною армійською олов'яністю майбутніх носіїв пижикових шапок, яка дотепер іще так впадає в око в будь-якому міжнародному аеропорту, що можеш не вагаючись підходити й забалакувати по-російськи, і чи не тому я з дитинства й не зносила їх, зразкових, і мене, відмінницю з бантами в косах, завжди нездоланно тягло до шпани. Тільки що ти, звичайно, не шпана, і порівняти тебе нема з ким — в пору моєї юности таких хлопчиків не було, не наросли ще. Либонь, звідси й мої напади материнської гордости, відчуття, раніше не звідане з жодним мужчиною: не "от що у мене є", — коли, бувало, вранці, прокинувшись першою й відгорнувши ковдру, з жадібним інтересом, як у новину, вдивляєшся в чоловіка, що спить поруч простягненим на ввесь зріст, мовби по-купецьки, на кілограми зважуєш на око свій житейський здобуток, — і навіть не шампанським захватом вдаряюче в голову, коли наближаєшся здалеку, а він тебе ще не бачить: "І ось такий чоловік мене кохає!" — не те, і не друге, а якийсь чудний, по-телячому радісний подив за кожним разом, немов прочумуюся зі сну, протираю очі й не йму віри: невже це мій хлопчик, такий, яким я його задумала (завжди собі уявляла — ледь не зі шкільної лави ще!), — такий живий, такий справжній, такий куди несподіваніший, багатший і цікавіший, ніж я сама спромоглася б вигадати, такий великий і вмілий, "дай сюди", у нього справді все краще виходить, ніж у мене, навіть покраяти хліб — тоненькими, однаково рівними скибочками, любо глянути (з-під мого ножа лізуть виключно неоковирні, товсті бардиґи, кривобокі і в зазубнях, наче хлібину патрав голодний звір!), — і головне (хвалюся я своїм товаришкам, спершу подумки, а згодом і навсправжки, без сорома казка!), головне, він усе робить з якоюсь напрочуд природною легкістю й простотою, це також мусить мати щось до діла з тою безмежно зворушливою пластикою молодого звіряти: жодної, вкоріненої в тілі, потреби прикидатися, зображати собою щось, чим ти насправді не є (тягнути ногу в строю, дивитись у потилицю попередньому, дивитись у вічі начальству і яснозоро брехати…), — ні, ось чим як чим, а цим даром природної гідности я вже напевно не зуміла б його наділити, в жодній шухляді уяви не могло в мене бути напоготові такого образу, і ніколи не траплялось мені людини, яка з такою спокійною невимушеністю потрапляла б проходити крізь фальшиві ситуації, ні крихти не зачеплена їхньою фальшивістю, — тут мені тільки й зостається, що зачаровано роззявляти рота, мов дитя на фокусника, як усе-таки добре, що тебе вигадала (виліпила?) не я!.. Чи не вперше на віку можу сказати — добре, що я не маю над тим, який ти є і яким іще можеш стати, жодного контролю: точніше, не хочу мати, боюся, — всяке втручання з моєї сторони було б на гірше.

…Ти, звісно, так не думаєш, тобі таке й близько не в голові, — ти взагалі бозна-що собі про мене думаєш, мені навіть страшно робиться часами, — любов і взагалі страшна річ, щаслива — ох не меншою мірою, ніж нещаслива, тільки ніхто чомусь про це не говорить… Ляком війнуло вже тої найпершої хвилини, коли ти, всміхаючись, як до давньої знайомої, рушив мені назустріч крізь телестудійний шарварок, і той ніби вимкнувся перед тобою, пропав із кадру, настільки ти його не завважував, з грацією звіряти в нічному лісі переступаючи через хащі поплутаних кабелів та обминаючи підступну апаратуру, і в мені раптом зринуло заворожливе відчуття захитаного глузду, мовби розсунулася невидима стіна, що відгороджує нас од хаосу, і тепер можна сподіватись чого завгодно, цей невідь-звідки вигульклий незнайомий хлопець може бути шизом, маньяком із тих, що надзвонюють по телефону й підстерігають коло студійного під'їзду, тільки в психів ще бувають такі неприкрито дитинні усмішки (і водночас, як по паралельній колії, встигло ковзнути з жалем, що в цього хлопця напевно є дівчина, молода, з цих нових і відв'язаних, у топику й обтислих штанцях…), і тут я почула його голос, звернений до мене, — і на хвильку притерпла, бо дике питання впало так звичайнісінько, наче ми й справді з ним ледь не в одній пісочниці росли, тільки він кудись був відлучався, задлявся років на тридцять, аж ось він нарешті тут, драстуйте вам:

— Ви мене шукали?.. — Ні фіґа собі заявочки!

— Чого б це я вас шукала?! — цілком притомно обурилась я, вольовим зусиллям пробуючи попхнути назад на місце захитану стіну й повернути довколишньому світові подобу нормальности, — але світ уже вивернувся, мов сукня швами догори, і я бачила в ньому себе збоку, очима цього хлопця, як стою, ще нерозгримована по недавньому запису, мов щойно з телеекрана, на новачків це завше справляє оглушливий ефект: замість знайомої пласкої картинки — тривимірна, та ще й жива (можна приміряти до себе, опустити поглядом на рівень власних губ), — морда кремовим тістечком, волосся гладенько зачесане назад, аби нікому не забракло моїх ніжних вушок, чорний шкіряний жилет і біла з мушкетерськими закаврашами блузка від Bianco (подяка спонсорам у прикінцевих титрах), чорні — теж, до речі, неслабо обтислі — джинси, всі оператори люблять показувати мій вхід у студію дальнім планом, щоб на повен зріст, із ногами в кадрі, — і так я назавжди запам'ятала, в чому була того дня вбрана: непомильна ознака всіх поворотних подій у нашому житті, — але тої хвилини і мій зірковий прикид, і вся моя щойно-вийшла-з-кадру постава були натягнені на мене й застебнуті наглухо, як бронежилет, у повній готовності до бойової відсічі, що ти собі думаєш, парубче, та хто ти, блін, такий, щоб я тебе шукала?!..

— Мені сказали, що ви хочете робити фільм про Олену Довганівну. Ах, он воно що…

— А ви маєте якийсь стосунок до?..

— То була моя бабця. Тобто, — ледь помітна вибачлива усмішка, — не рідна, у других.

А він справді мило всміхається, подумала я тоді: немов роз'яснюється на виду, навіть коли губи при тому так скупо рушаться… Дивна річ, чомусь із першого погляду я автоматично зарахувала була його до російськомовних і вже наготувалась почути цю їхню силувану нововивчену українську, таку тісну, як нерозношений черевик, із раз у раз випираючими болісними саднами чужих фонем — "думафф", "шукафф", і натужними — аж душа обмирає стежити, мов за калікою, — спотиканнями на подумки перекладених із російської конструкціях, так розмовляє наш продюсер — дуже стараючись: "я рахую, що дзвінки в ефір треба прикоротити", "нам потрібна програма більш сильна, з своїм обліком", з чим-чим? — "з обличчям", ага, зрозуміло… (Навіть отакий чисто галицький зворот, "то була моя бабця", ще нічого не доводив, бо ж ці, нові, охоче переймали від галичан характерні слівця, діалектизми, навіть питальні співучі інтонації, й ліпили їх на свій волапюк у найнедоречніших місцях, вочевидь упевнені, що то й є щира українська мова, якої в живому виконанні вони, окрім як від галичан, може, й не чули ніколи, зрештою, а серед галичан що, не буває російськомовних? — послухати лишень, як вони всі в одну душу догідливо щебечуть по-російському, іно опинившись у Києві, а українську зберігають, гейби таємна секта, в суворій конспірації перед місцевим населенням, виключно для вжитку "серед своїх"!) І навіть те, що цей хлопець назвався внуком упівської боївкарки, жінки, чий образ не відпускав мене, відколи я вперше вгледіла її на паршивенькому архівному знімку — таку різко відмітну серед усіх тих вояків із грубуватими селянськими фізіономіями, чепурну й відзіґорну (елеґанцьку, як у них там кажуть!) навіть у повстанському однострої, так зграбно перетяту в короткому стані армійським паском, ніби не з підземної криївки вилізла на світ, а вбралася панночка для виїзду на полювання в родовому маєтку і десь за спиною ховала англійського стека, а за кадром — кількох породистих хортів, що з нетерплячим гарчанням натягували повідок, — те, що він міг мати до цієї жінки найбезпосередніший — кровний — стосунок (щось наче й справді прозирало спільне в губах, у посадці очей…), теж анічогісінько не доводило, — що, хіба не пам'ятає наша стара тусовка (та тільки де вона тепер, гай-гай…), як рідний правнук самого Миколи Міхновського на початку 1990-х ошивався по тодішніх хрещатицьких "демократичних" точках, нині покійних "Ямах" і "Кулінарках", переконаним "істінно русскім чєловєком", ще й російські монархічні стішки власного виробу там, пригадується, декламував? (Його славний прадід, либонь, перевертався в могилі, як курча на рожні!..) А вже про менш помітні історичні постаті, то годі й казати — віра, мова й прапори мінялися в українських родинах ледь не щопокоління, навіть не як костюми, а як одноразові шприци, вколовся — і в відро, і так всю дорогу, від Костянтина Острозького почавши, того самого, що заснував був, сердега, Острозьку Академію насупротив польській експансії — а рідна внучка, бац, прийняла католицтво — і цілу академію здала як на блюдечку тим самим отцям єзуїтам, з якими дід усе життя проборовся, і ось це, схоже, й є єдина національна традиція, що й досьогодні лишається чинною — лягати під того, хто наразі найдужчий, так що на цього живця мене так скоро не купиш — хто там, як у Біблії, кого народив… Тобто, жодної такої блискавичної прив'язки, зімкнення образу з тим, котрий мене цікавив (го, ще й як цікавив!), якогось там духовного споріднення, хвилюючої сюжетної інтриґи й тому подібної байди, — чогось такого, що могло б бодай сяк-так пояснити все, що впало на нас із тобою, як стеля на голови, — в мені не виникло, і взагалі нічого не виникло, хоч ти й не віриш, і навіть трохи ображаєшся, мовляв, як же так, але — нічого, зайчику мій, нічого, опріч хіба того миттєвого запаморочення від розсунутої стіни, відчуття, трохи схожого на вестибулярну галюцинацію, мов недобрала маріхуани на гримучій вечірці: світ поплив, але страх не зник.