На вершку - Франко Іван
Сімон цілий трясся зо злості. Бачилось, що туй-туй кинеться на Ежена і задушить його, порве на шкаматки.
В тій хвилі Жан з одного боку, а Маня з другого взяли його за рамена. Він вовчим поглядом зирнув на них.
— Чого хочете? Дайте ми спокій.
— Ти, Сімон, найстарший з нас, — сказав Жан, — укінчений правник та ще й докторант; мені здається, що час би було тобі мати хоть трошки здорового розуму і такту. Ти прецінь знаєш, що ми ту не для того зібралися, щоб слухати твоїх штубацьких фохів та криків, але щоб весело бавитись. Понімаєш ти се? А тепер слухай, що я тобі скажу. Коли ти віднині не перестанеш решетитися та бурди робити і коли сеся твоя бурда не буде послідньою, то при найближчій бурді я сам, власними руками, тебе враз із твоїм шляхетством викину за двері, як пса. Розумієш?
Сімон, що зразу, мов дикий звір, виривався, хоть надармо, з Жанових рук, тепер стояв мов остовпілий і широко випуленими очима дивився на Жана, немов перший раз його бачив. А на Жановім блідім лиці тільки й було зміни, що на хвильку блиснув на щоках блідий рум’янець і щез так само швидко, мов блідий огник мигне і щезне в далекій гущавині лісу.
— А якби ти, наприклад, треба було крові, — хоть у тебе й своєї аж занадто, ну, але ти ось іно що попитував за нею, — то я на твої услуги, Сімон. Мені здаєсь, що так надто не зашкодило б тобі трошечка промахатись. Теж просив би-м тя от, Еженову образу також порахувати на мій карб: так уважай, немов се я кинув тебе під стіл, — я, впрочім, був би безперечно зробив се, якби був тоді мав тя під руками.
Цікава річ була видіти, як з Сімонового лиця під холодячим подувом сеї бесіди поволі збігала кров, аж поки воно не зробилося бліде, мов стіна. Хоть і в якім чаду, Сімон все-таки добре знав, що Жан — майстер у владанні всяким оружжям і що з ним іти один на один зовсім не забавка, так, як з Еженом. Знав Сімон, що тут не обійдеться без крові, тільки, правдоподібно, з його боку, і думав тільки над тим, як би тепер з честю випутатися з немилої пригоди, в котру сам замотався своєю надмірною запальчивістю сього вечора.
— Ет, дав би ти мені спокій зі своїми глупими жартами, — сказав він, силуючись бути спокійним. — Я з тобов не маю ніякого діла, то й за якого чорта маю з тебов рубатися!
— Але я з тобов маю діло, Сімон, — відповів твердим голосом Жан. — Ти думаєш, що я не шляхтич і що кинути шляхтичеві склянку на голову не є образа?
— Але, Жан, — проговорив він нараз м’якшим голосом, — таку дурницю, зроблену при тім без тямки та застанови, ти чень не станеш уважати образою?
Тут Маня вмішалася в розмову; вона досі стояла, держачи Сімона за рам’я, та з дивом-чудом слухала розмови, що велась між обома мужчинами.
— Але ж, господи мій, що се між вами, люди, — перервала вона. — Жан, таже ти хтів успокоїти Сімона, а не рубатися з ним! А тепер ось що!
— Ну, хіба ж я не успокоїв його, — відповів Жан. — Ади, і рум’янець горячковий щез, і балакає по людськи, без крику і своїм адвокатським звичаєм перекручуючи слова й факти. От того іменно я й хотів! Ха, ха, ха!
І, сміючись, він пустив рам’я здивованого Сімона, сів коло стола, спокійно налив собі чарку вина і звільна, смакуючи та смокчучи, випив її, не озираючись і разу на Сімона.
Між тим Ежен переглядав газету. Та, видно, не займала ні довжезна вступна стаття з високополітичними комбінаціями та пророцтвами самої редакції, ані водаво-гумористичний фейлетон, ні дописи, — бо він живо перебігав їх очима, поки не спинився трохи довше на перегляді політичнім, телеграмах та новинках, єдиних відділах газети, подаючих факти, а не пусте балакання. Але нараз око його мусило стрінути щось дуже цікавого на тім сірім, дрібно задрукованім папері, бо він широко витріщив очі, немов всисаючи ними до мозку кожду букву, кожде слово цікавої новини. Довго він дивився недвижно в одно місце газети, і за той час, мимо його волі та свідомості, з цілою його істотою робилися дивні переміни. Він то червонів, то блід, рука його і вся стать дрижали судорожно, він прикусував аж до крові свої уста, затискав зуби, а далі, немов давлений невидимою рукою, зірвався з місця, кинув газету, хопився рукою за груди, мов там у нього щось дуже заболіло, і почав, мов ошалілий, бігати по світлиці. Крім Тані, що люблячим оком слідила кождий рух Ежена, не завважав зразу ніхто тої наглої зміни, яка з ним зробилася. Вона підійшла д’ньому і ніжним несмілим голосом стиха спитала:
— Ежен! Ти чогось неспокійний — що тобі такого?
— Дай ми спокій! — відповів Ежен понуро, ходячи по світлиці. А відтак півголосно, немов сам до себе, проговорив уривані та незв’язні слова. — Чорт який!.. І знаєш, що так буде… надієшся, що ось-ось… А коли воно тут… бррр… що за біль… страх…
І він знов забігав, мов кінь, шпиганий острогами в живе тіло.
Тим часом і проче товариство звернуло вже увагу на Ежена, і всі замовкли, немов ждучи з сього надзвичайного Еженового зрушення і для себе якоїсь поганої новини.
— Ежен, та-бо стань же на хвилю та скажи, чого гедзишся? — сказав жартуючи Жан. Тілько ж жарт той ні на чиє лице не викликав усміху.
А Ежен все ще бігав без тямки, немов гонений злим духом. Ніхто не спиняв його, ніхто не переривав дальшими запитаннями тої важкої внутрішньої боротьби, котра очевидно лютилась в його нутрі. Но поволі сам Ежен успокоювався, ставав паном своїх мислей та розбурханого, болючого чуття, що наразі позбавило його тямки, мов разом проколений набій. Вкінці він став і, важко дишучи, озирнув ціле напівцікаве, напівзалякане товариство.
— Ну, чого ж ви так повидивлювалися на мене? — спитав він здавленим голосом. — Що вам такого?
— Та тобі що такого? — відказала Маня. — Синієш, мов боз, ледве дишеш, бігаєш по хаті, мов скажений, та й ще питаєшся, що нам такого? Ну, говори ж, що сталося?
— Стара новина, — відповів Ежен, — стара новина; а тільки, знаєте, є такі річі, що хоть їх і знаєш, і надієшся їх приходу, то все-таки, як побачиш перед собою, то мимоволі кров стине в жилах. Отаке й зо мною. Нате, читайте тоту стару новинку!
І він подав Сімонові газету і показав місце, котре так страшно зрушило його було перед хвилею. Сімон поглянув цікаво, але за першим поглядом зблід, затрясся, мов осиковий лист, газета випала з його рук, а він сам, прийшовши до себе, крикнув:
— Нехай тебе всі чорти беруть з твоїми новинами, проклятий півголовку! Щастя моє, що-м забезпечився на такий случай! А тепер давай бог ноги!…
І він, судорожно тремтячи, хопив свій малий подорожній куферок, пальто та оберрок наопашки і з прокляттям вибіг із світлиці.
Всі, ще дужче здивовані і залякані, дивилися вслід за ним; тільки Ежен усміхався гіркою насмішкою, воркочучи про себе:
— Забезпечився! Ну, певно, — рахунки його пересилені з на тисячу ринських. Добрий адвокат з нього буде, добра підпора суспільного порядку! Щаслива ти дорога, підпоро, — щаслива дорога!..
V
Маня перша отямилась трохи і вхопила газету.
— Читай же наголос, що там такого, — сказав Жан. — Та й якого чорта і куди сесь медвідь так напруго полетів? — додав він про себе.
— Хіба не знаєш, — відказав йому Ежен, — що як судно має тонути, то щурі наперед утікають?
— Слухайте, — скрикнула нараз Маня. — Ось що ту написано: "Львівський суд карний пошукує академіка Євгенія К…, що перед трьома тижнями щез, укравши свому вуйкові звиш 10 000 р. Вельможний граф Д…, вуйко невдячного молодця, ложив немало на його виховання і, як чути, думав зробити його наслідником свого маєтку. Доконану крадіж відкрив він доперва сими днями, через що переступник, запевно, мав час уйти за границю. Однако суд карний розіслав усюди телеграфічні завідомлення з описом переступника, щоб, коли він ще находиться в границях нашого краю, його висліджено і притримано. Як довідуємся, був переступник тихим і чемним молодцем, пильним учеником і послушним свому вуйкові і добродієві, у котрого виховався відмалу, стративши ще в дитинстві родичів. Доперва посліднього року замітна в нім стала якась переміна, — очевидно, вліяння деяких зіпсутих товаришів. Но з тим всім годі догадатися, яка причина спонукала молодого чоловіка, повного надій, окруженого достатком, вихованого в строгій моральності старопольській і маючого перед очима найкращий примір свого вельм[ожного] вуйка, — до так гидкого і невдячного діла та до втеки за границю. Вельм[ожний] граф Д… дуже жалує за сестринцем і звалює всю вину на погане товариство, в котре той попав на університеті, причім, однако, жаль його веде трохи задалеко — прилюдно нарікати на нинішню свободу науки. Простить нам вельм[ожний] граф, але ми одверто спротивимся таким його висказам, твердячи, що вони в наш ліберальний час запізні і що не свобода сама собою, але зле ужита свобода всьому вина. А якої ж високої і святої речі не можна зле ужити?"
Отакою ліберальною вихідкою кінчилось донесення, поразивше в першій хвилі Ежена і його товариство. Заки Маня читала сю новину, Ежен стояв блідий, недвижний, з похиленою додолу головою, немов підсудний, котрому відчитують засуд на смерть. Прочитавши, Маня кинула газету і вибухла голосним сміхом.
— Ха, ха, ха! І хто би то був гадав, хто би був надіявся! Такий невинний, скромненький, святенький, задуманий, мов складаний цизорик, — а він ось що! Ха, ха, ха!
Але вона нараз урвала, упала на крісло і, закривши лице руками, почала голосно плакати.
Між тим Жан підійшов до Ежена і щиро стиснув його за руку. Ежен, здивований, поглянув на нього.
— Ані слова, Ежен, ані слова! Я вповні розумію твій поступок і усправедливляю його. Ех, Ежен, завстидав ти мене, свого вчителя! Я й сам давно вже бачу, що нам нема способу вирватись з того гнилого багна, що зветься аристократичним товариством, як тілько проступок! Та тілько неставало в мене сили до того. Знаєш, Ежен, я руїна, я хоть і серед того товариства, все-таки своїм блідим лицем, своєю руїною протестую проти його існування. А ти чоловік свіжіший, енергічний, ну, тобі й слід було так запротестувати!
— Все ти той сам, Жан, — сказав Ежен сумно, — той сам хороший, добрий, сердечний, зіпсутий чоловік! Дякую ти за сі слова потіхи і прощаю все… все, прощаю й то, що я через тебе став тим, чим є тепер!
Слова ті були сказані не без горечі, однако, Жан радісно підхопив їх.
— Через мене, Ежен, через мене? Ах, то, значиться, все-таки я недармо жив! Я знаю, ти хтів мені закид зробити тими словами, — але слухай, Ежен, що я тобі скажу.
