На вершку - Франко Іван

А Сімон, палаючий зо стиду, ходив широкими кроками по кімнаті і сопів страшно, ні на кого не дивлячись, немов розлючений медвідь. Но ані Ежен, ані старий кольпортер не звертали на нього ніякої уваги.

— Дякую вам, пане, дякую, — говорив старий, важко дишучи та кашляючи. — Та що, знаю я, що то значить — молода кров! І я колись був молодий!.. Але за наших часів що було, то було, але того не було, щоб так, ні з того ні з сього, причепитися до чоловіка і змішати го з болотом!..

І старий на згадку дізнаної образи захлипав, мов дитина.

— Пане, — говорив він далі, — немало лиха і горя перейшло через мою голову! Адже недармо волос побілів, а плечі згорбились!.. Не дай бог вам тілько перетерпіти, а в кінці на таке зійти, як я!..

Немов ножем закололи в серце Ежена ті послідні слова старого. Невиразима тривога проняла його, і хоть в гордім засліпленні йому не раз бачилось, що він сам став паном власної долі, що що він схоче, те й буде завтра, позавтра, аж… аж до певної різко назначеної границі — а прецінь часом йому бачилось, немов якась таємна а потужна рука нараз закриває перед ним усе, путає всі його плани, кидає його зі зв’язаними руками в якісь чорні ревучі та бурхаючі хвилі.

— Га, хто може знати, на що й ми зійдемо! — сказав він, підносячи старому чарку вина і таріль закусок. — Але ось ви покріпіться та огрійтеся троха, — там, бачиться, погано надворі.

— Ей, не мож знати, паночку, не мож знати, нащо хто зійде! От і я! Хіба ж я замолоду гадав коли, що мені прийдеться коротати вік нужденним кольпортером: мліти з голоду, мокнути на слоті, мерзнути на морозі, цілими днями витоптуючи старі ноги по улицях?.. Ех, паночку, всміхалося колись і мені щастя!.. Та що, прийшлося так, що вже ось-ось я мав кінчити школи, аж нараз вибухло повстання, кликнули на молодіж, — ну, пішов і я. Вже що там під час війни було, то чоловік якось видержав: невигоди, рани… бачилося, що зелізне те тіло!.. Аж ось попався я в неволю. Мучили при допросах, мучили в цитаделі цілих два роки і засудили на десять літ каторги. Вже з цитаделі я вийшов ледво живий, зламаний, — а вернув на волю старим дідом. Та ще от спасибі давнім товаришам, що хоть такий песій заробок дали, — що не прийшлось гинути під плотом. Правда, вони жиють собі тепер панами, многі таки й при самім повстанню позбивали маєтки, заки я кров проливав та мучився, ну, але що робити, така вже доля панує на сім світі. Він так як те колесо: одна часть наверха, а друга мусить же бути насподі.

Поки Ежен балакав з кольпортером, а Сімон з завзятою грізною міною ходив по світлиці, немов обдумуючи якесь важне, рішуче діло, Жан встав із свого місця і зблизився до Тані, котра, засумована, мовчала весь той вечір. Вона й загалом була мовчазлива, не то що Маня, котра, немов тота різнобарвна нетля, літала від одного до другого, щебечучи, дразнячи, жартуючи. Таня відзивалася рідко і любила держатися відсторінь, немов встидаючися чогось, немов боячися сміло поглянути людям в лице. А прецінь красою вона не то не уступала Мані, але противно, її прехороші риси лиця набирали сто раз більшого повабу, позаяк ясніли розумом і щирістю, між тим коли Маня блискотіла лишень злудним оживленням. А прецінь Таня встидалася і боялася людей. А прецінь видно було, що всі утіхи, всі любощі та пестощі, серед яких товариство проводило день за днем, минали для неї, мов пусті хмари, — ні, були навіть прикрі для неї, — хто знає, чи не будили в ній обридження!..

Жан сів коло неї і, дивлячись їй пильно в лице, мовчав хвилину. Таня сиділа зі спущеними вділ очима, немов і не бачила його.

— Ти, Танька, вже, бачу, зовсім на сосну дивишся, а мене й видіти не хочеш? — сказав він спокійно, однако з відтінком докору в голосі…

— А ти се відки взяв, Жан? Виджу й хочу видіти, — відповіла Таня.

— Кажи радше, що видиш, бо мусиш, так, як дзеркало, завішене на отсій стіні, мусить відбивати мій образ. Але ти не дзеркало: відбиваючи всіх і все, ти ще, крім того, й бачити можеш, кого хочеш, і лиш того, кого хочеш. Колись були такі часи, що ти бачила тільки мене, а тепер…

Він урвав. В голосі його замітно було легке дрижання.

— Тепер інше, ніж колись було, Жан, — сказала Таня і глянула му в очі простим щирим поглядом. — Хіба ж я тому винна, що все зміняється, що й я сама, мої чутя та симпатії змінилися?

— Я того й не кажу, — відповів живо Жан. — Хіба ж я виню тебе? Я бачу вже віддавна, що діється, — і мовчу. Що в мене за право — спиняти тебе? Я тілько бачу, що ти все якось гризешся, засиджуєшся та задумуєшся, — так ось я подумав собі: "Ей, Жан, може, се вона тим турбується, що тяжко їй перед тобою висказати зміну, яка з нею зробилася? В такім разі, Жан, — думаю сам собі, — найліпше буде, як ти сам розв’яжеш їй руки". Я лишень для того й починав бесіду з тої бочки, Танька, — вір ми, що лишень для того, а не для яких там докорів. Що між нами за докори!

— Ах, правда, що між нами за докори! — повторила дрижачими губами Таня, закрила лице руками і тяжко, хоть стиха, заплакала.

— Ну, а се що? — спитав Жан. — Ти плачеш, Танька? Що ж се значить?

— Жан, Жан, — прошепотіла вона, слізьми вмиваючись. — Я дякую тобі за все добре, чого-м дізнала від тебе! Ах, кілько доброго я дізнала від тебе! Все житє моє — замало, щоб віддякувати тобі! Ти один з-між усіх тих звірів, не мужчин, зумів побачити в мні, в бідній, витрученій з людського товариства, зап’ятнаній людською погордою, — живу людину, чоловіка, в котрого теж болить серце, в котрого не вигас встид серед бездни безвстидства, не завмерло живе чуте серед гнилого багна, в котре скинула мя лиха доля! Жан, дорогий мій, — сказала вона, стискаючи його руку, — я ніколи не забуду, як ти мене, втомлену безмірною мукою, прибиту пониженням та власною погордою, оживив теплим, дружнім словом, переродив наново і заохотив до нового життя!..

— Бідна дівчино, — сказав Жан з гіркою усмішкою, — не маєш за що мені дякувати. Те, що я зробив, зробив я не для тебе самої, — адже ж бачив я в такім самім положенню тисячі других, а не зробив нічого для них, — але зробив се тілько для твоєї красоти. Я люблю красоту, де лишень її стрічу, і для неї зроблю то, чого не зроблю для самого, хоч би й як терплячого, чоловіка. Не людей, а красоту люблю, — от і все. Тож коли від мене сталось тобі що добре, то дякуй собі, своїй красоті, а не мені. Бо що мені за діло було до тебе, до твоїх мук, твого життя, твоєї долі? Ти ж сама знаєш, що я й досі і одним словом не запитав тебе про твою минувшість! Все се мене й крихти не обходить.

— А мене се не обходить, Жан, з якої причини ти мені робив добро, — досить того, що ти робив його, робив більше, ніж хто-небудь другий. Відки я, нещасна від колиски, можу мати право роздивляти таємні побудки та причини людей, поступаючих добре і чесно зо мною? Жан, не відкидай мою сердечну подяку! Але тепер, — вір мені, Жан, — я боролася з собою, я плакала цілими ночами, називала себе потворою, без серця, невдячницею, — але нічо не помогло! Жан, прости мені! Будь і надалі моїм приятелем, так, як я ніколи не перестану благословити тебе як свого вибавителя.

— Господи боже, — сказав Жан сумно, хоть ніби з насмішкою, — і сльози по ночах, і боротьба з собою, — та й пощо се все, Танька, пощо! Чи варт я того?

— Ти, Жан? Се що ти таке говориш?

— Просту річ кажу, Таню. Я не варт нічиїх сліз, нічиїх дум! Що я за чоловік! Відмаленьку пещений, розпусканий, вихований паничем, недумком і неробом, відмаленьку серце моє відвертано від людей, від людського горя і щастя, від людського життя, а прив’язувано до пустих забавок, до псів, коней та блискучих іграшок, поки вкінці все не стало для мене блискучою іграшкою, — і люди! Всі мої чуття в зародах приглушено або звернено на фальшиві стежки, а один потяг, що сильніше розвився в мені — бажання і любов красоти, — і той серед тих гнилих та поганих вліянь стався причиною мого ще глубшого впадку, моєї моральної і фізичної руїни. І що ж я за чоловік!

— Ей, Жан, не говори того! Ти молодий, ти пізнав свої хиби, — ти повернеш на іншу, кращу дорогу!

— Поверну? Ні, не поверну! Що з того, що я молодий? Поглянь лишень на мене! Де в мене сила? Де в мене витривалість? Нічого нема! Все затруїли в мені, все приглушили, підтяли в зароді. Я непотрібний чоловік. І за таким чоловіком ти плакала? Його боялась проміняти на другого? Шкода сліз та дум, Таню! А приятелями, як хоч, ми можемо остатися. Як ти коли буде чого треба, обертайся прямо до мене, — але, розуміється, аж тоді, як буду сам своїм паном!

І, стиснувши її руку, він оп’ять сів на своє місце коло стола і налив собі повну чарку вина.

Між тим старий кольпортер покріпився і огрівся в теплій світлиці, а Ежен випитував його про давнє, про його життя в цитаделі та на каторзі, а далі вийняв банкнот і, втискаючи його в руку старому, сказав:

— Не прогнівайтесь на мене за отсе. Возьміть се на пам’ятку від чоловіка, може… може, ще нещасливішого від вас!

І він живо відвернувся, між тим коли старий, не зачувши послідніх слів, сердечно дякував за дар і забирався до відходу.

— Але візьміть, добродійство, газетку! Дуже цікаві новини: вісти тутошні й заграничні, фейлетон гумористичний, варто прочитати!

І, лишивши газету на кріслі та кланяючись усім, він вийшов.

IV

— Ти, Ежен, — я з тобов маю діло! — сказав по виході кольпортера Сімон, ледве дишучи з довго здержуваної злості.

— Я з тобов не маю ніякого діла, — відказав му холодно Ежен.

— Мусиш мати, нужденнику, — крикнув Сімон. — Ти мене образив, а шляхтич під карою зганьблення не сміє знести образи безкарно.

— То не зноси! — сказав Ежен. — Я також шляхтич, і як чого не хочу зносити, то й не зношу, — вержу геть.

— Так ти пристаєш? Кров, знаєш, мусить змити образу.

— Тобі би, серденько, передовсім змити голову зимнов водов, а відтак лягти та проспатися. Ади, весь гориш, так ти кров до голови вдарила. Що ти тепер можеш розумного сказати?

— То ще зумію сказати розумне, — кричав Сімон, гримаючи кулаком о стіл, — що ти не шляхтич, що ти підлий, безчесний чоловік, скоро не хочеш зо мнов битися!

Ежен гірко засміявся.

— Так, так, Сімон, з того мя боку бери, се буде й але! Нехай уже я буду такий, як ти сказав; зато ти будеш шляхотним, явним та лицарським розбійником, скоро хочеш палкою свою честь піддержувати.

— Не палкою, але а шаблею! — ревів Сімон.

Ежен не зважав зовсім на послідні Сімонові слова і, обернувшися плечима до розлюченого товариша, сів собі вигідно в кріслі і почав читати газету.