Основи суспільності - Франко Іван
Ніколи від страшної катастрофи, що була причиною смерті її мужа і пожару двора, вона не мала спокою. Все переслідувала її тривожна думка: ану ж ті люди, ті дикі звірі, кинуться на неї, розірвуть її! Вона зразу думала лагідним обходженням піддобрити їх, але швидко з переляком побачила, що лагідне обходження тільки осмілює, роззухвалює їх, а зовсім не привертає їх серця до неї. І вона знов вернула до свого давнього способу: держати "ті бестії" здалека від себе, на кождім кроці давати їм почути свою погорду. От тим-то й жила вона в вічнім острасі. Уб'ють, обрабують, — такі картини раз у раз вертілися в її уяві. Виходячи, вона озирнула свою спальню по старій привичці, хоч і знала, що рабівник, коли б в її неприсутності сюди дістався, не найшов би майже нічого такого, що би йому оплатилося забрати. Правда, горіхова шафа для убрання, магоневий викладаний столик для туалетових приборів і комода з білизною свідчили про колишню заможність. Та в шафі висіли якісь старі, давно відложені сукні, в шухлядці столика лежало хіба пару старих і повизублюваних гребінців та слоїк помади до волосся, а в комоді також невеликі були скарби. На стінах висіли два чи три старі портрети, а в кутику коло ліжка пані Олімпії стояла невеличка дубова, залізними штабами окована і міцно замкнена скринька — каса пані Олімпії. Та тільки біда, що каса та звичайно дуже бувала вбога, а нині була майже зовсім порожня, коли не числити жмені мідяних монет, що були розсипані по дні. Та проте пані Олімпія не любила нікого допускати до своєї спальні, особливо вдень, і, виходячи, замикала віконниці зсередини, а двері на колодку знадвору.
Зо спальні пані Олімпії виходилося в вузькі і темні сіни; світло до них падало тільки крізь мале подовгасте віконце над дверима. Колись в тім віконці були шиби з грубого матового скла, але вони давно були повибивані, так що пополудні сонце світило прямо в сіни, але ранком у сінях було досить темно. З противного боку до тих сіней притикав "салон" — обширна кімната, прибрана сяк-так по-панськи, та звичайно замкнена. Її відчиняли тільки для "гостей": приїде часом у село комісар, або лікар, або навіть пан староста, чемність велить заїхати у двір, і от пані Олімпія, хоч в душі клене нахабників, все-таки, рада-не-рада, відчиняє "салон", провітрює і отоплює його і приймає гостей. В остатніх часах син її трохи частіше заставляв її відчиняти салон. Гуляючи часто у Львові, він привозив інколи з собою своїх молодих товаришів і знайомих — трохи мішане, та зато голосне і веселе товариство. Тоді салон графині наповнявся шумом молодих голосів, сміхом і жартами, димом сигар і атмосферою різних парфум, котрих уживали ті "добре виховані" молоді люди — бо, звісно, тільки з такими й товаришував молодий граф Адась Торський. До пізньої ночі пили чай, грали в карти або велися широкі розмови. Пані Олімпія була одинока женщина в тім товаристві, та все-таки чулася в своїм елементі, чулася між рівними собі, віддихала душею після того ненастанного пригноблення, в котрім плило її життя. Правда, спосіб життя сина був для неї джерелом незліченних прикростів і турбот, та в молодій веселій компанії вона забувала про все і вдячна була синові за ту розривку.
Ось і нині вона надіється тих гостей. Адась учора сам приїжджав із фільварку ще вранці. Вчора по обіді він поїхав до Львова, а сьогодні к обідові має вернути з компанією. Пообідають на фільварку, де Адась оце перший рік трібував сам завідувати господарством і провадити адміністрацію, а після обіду зайдуть на чайок до двора. Та пані Олімпії бажалося подати гостям замість голого чайку — каву, і ось вона замовила у жида, що орендував двірське поле враз з худобою і торгував молоком у Львові, достаточну порцію сметанки. Знаючи добре, що ані на Параску, ані на Гадину не можна було спуститися, вона, убравшися якмога швидше і замкнувши свою спальню, вийшла з сіней на подвір'я, щоб самій усього доглянути.
— Ах, як же тут чудесно! — мимоволі вирвалося з її уст, і вона глибоко відітхнула, захапуючи в груди якмога більше повітря. Чисте свіже повітря насичене було пахощами липового цвіту та жасмину, що здоровими кущами обплітав і вкривав сумовиті руїни — згарища панського мурованого двора. Вийшовши з сіней і заперши двері за собою, пані Олімпія поперед усього звернула очі на ті згарища. По старій звичці, без сумніву. П'ятнадцять літ від смерті мужа оті згарища його двора стояли перед її очима — понурі та непривітні, як її згадки про графа Торського, та при тім невідступні, незнищимі. Якоюсь магічною силою тягли вони до себе її очі. Не було на світі місця, котре б вона так горячо, завзято ненавиділа, як оті згарища. Адже ж тут безсердечний тиран мучив і катував її довгі-довгі літа! Тут убито її молодість, потоптано її красу, скалічено її душу, затроєно серце і думки. А прецінь пані Олімпія не могла перейти через подвір'я, через вулицю, через сад, через алею, щоб з кождого місця не озирнутися на ті згарища. І з кождого місця вони дивно якось вражали її серце, будили холодну дрож у всіх суставах, мов німа, таємна і страшна погроза. По смерті графа люди в Торках довго розповідали, що небіжчик граф ходить по згарищах, немов шукає чогось, голосно стогне і ридає. Графиня не вірила тому, гнівалася, коли хто передавав їй сі оповідання, та проте смертельно боялася ніччю вийти на подвір'я і поглянути на згарища. Чи мала ж би се бути правда? Чи мав би її мучитель ще й по смерті не давати їй спокою? Не раз і не десять збиралася пані Олімпія усунути ті згарища. Раз уже навіть робітники були наняті. Та все якась несподівана пригода не давала виконати сей замір. То жнива наглі випали, то буря робітників розігнала, а потім град збіжжя витовк, і гроші, відложені на випрятання згарищ, ішли на іншу ціль. Немов якась фатальність висіла над ними, змушувала паню Олімпію жити під ненастанним вражінням сеї ненависної руїни.
"Та вже тепер, коли мій план удасться, то, певно, поперед усього сі згарища кажу вивезти і плац очистити", — мигнула думка в голові пані Олімпії. Вона перехрестилася і відвернула взір в противний бік, на подвір'я і малі офіцини — низенький і довгий будиночок, що ограничував подвір'я насупротив тої офіцини, в котрій була її спальня і салон, і одним кінцем вганявся в сад. В тій самій лінії, що "велика офіцина", але віддільно від неї стояла обширна стайня, а далі мурована возівня. Будинки ті з двох боків, обграничували обширне подвір'я, перерізане півперек високим дощаним парканом, що на схід сонця притикав до угла возівні, а к заходові добігав до малої офіцини. Та що та офіцина була довша і вбігала ще в сад — очевидно, пізніше добудованим помешканням, зложеним з двох невеличких покоїв, — то паркан на які три кроки перед тою офіциною уривався, припираючи до штахет, котрі обколювали маленький цвітовий городчик перед вікнами офіцини.
Пані Олімпія йшла подвір'ям, пильно озираючись на всі боки. В малій офіцині поміщалась служба: локай Танаско Гадина, кухарка Гапка і старий Юрко Деменюк, колись гуменний, а тепер, коли графиня хазяйства не вела і поле здавала жидові в оренду, пасічник та загальний доглядчик. Тут була й кухня, і покій для пахтяра, що орендував і поле графині. Решта господарських будинків стояла оддалік за гостинцем.
В кухні вже палилося. Дим рівним синювато-рожевим струмочком плив із комина прямо вгору, немов силкувався вибігти понад вершки розлогих вікових лип, що, немов величезні темно-зелені голови, бовваніли поза невисоким дахом офіцини. Та коли б не той дим, можна б було подумати, що все оте обійстя, окружене старезними липами, немов відгороджене від світу, не має в собі ані живої душі. Ніде не було чути ані голосу, тільки соловії лящали між гілками липи. Пахтяр давно вже подоїв корів і поїхав з молоком до Львова, його пастух погнав корів на пасовисько, Деменюк ще досвіта пішов кудись, а молодіж заспала трохи довше, дякуючи святій неділі, хоча, звісно, і в будні вона тут не дуже потіла над роботою. Та все-таки пані Олімпії немилою була ся тиша в білий день, і вона почала пильніше прислухуватися і приглядатися, що робить її служба. Вона тихо, звільна перейшла півперек подвір'я, колись гладко утоптаного, тепер зарослого травою, і наблизилася до вікон кухні, щоби заглянути досередини. Вона йшла близько стіни, крадучись звільна та роблячи вид, немов і не думає ні про що. Служба добре знала сей її поганий звичай.
— Zacznijcie, wargi wasze, chwalić pannę świętą!* — роздався нараз в кухні побожний спів Гапки. Була се старкувата вже дівка, що виховалася при дворі та, не вийшовши замуж, так і лишилася тут. Колись вона була веселої вдачі, гуляла і з паничами, і з парубками, відсиділа пару Літ у криміналі за страчення дитини, та, вернувши відтам, як одинокий здобуток тюремної цивілізації винесла непоборимий нахил до побожності і до проклять. В її голові спокійно жили поруч себе Христос і Беліал: множество набожних пісень та молитов, котрі шептала раз у раз або співала якимось скрипливим, розбитим голосом, і ще, може, більше множество найпоганіших проклять, котрими сипала направо і наліво, як чорна хмара градом. Пані Олімпія аж стрепенулася, почувши той голос.
— Ну, розспівалася! — буркнула вона. — Та вже нехай співає! Ліпше, коли співає, ніж коли б мала клясти. Хоч то, здається, — мигнуло їй в думці, і усміх перебіг по лиці, — що пан-біг так само не слухає її побожного співу, як і єї проклять.
Не доходячи до вікон кухні, пані завернула знов набік, перейшла через подвір'я і пішла заглянути до стайні, котрої двері були отворені. З нутра темної стайні доходив до неї якийсь шелест, помішаний з шептами і здавлюваним сміхом. Пані стишилася, притулилася до стіни близько дверей і слухала.
— Ну, та ходи, дурна Параско! Чого тобі боятися? — шептав Гадина.
— Не хочу, дай мені спокій! — відмовляла Параска.
— Але ходи! Присяйбогу, що тебе не одурю! Восени поберемося.
— Знаю я таких, як ти. Поберемося, то тоді піду, а тепер зась тобі!
— Але не бійся! Ходи!
Гадина, очевидно, силою трібував спонукати Параску, та вона була сильніша від нього і попхнула його так, що він мало за двері не вискочив.
— От дурна! І говори з нею! — маркітно мовив Гадина.
— І не говори! — відмовила якось неохітно Параска, шелестячи соломою.
— А хочеш замуж за мене йти, правда?
— Овва! Таке мені велике добро.
