Основи суспільності - Франко Іван

Нестор сильно змінився. Постарів, згорбився, зробився зовсім непривітний і неговіркий. Зверхній його вигляд був занедбаний, одежа вбога і дуже часто нечищена. В селі говорили, що він скупий, ба й його власні слуги жалувалися, що кормить їх погано. Йому вдалося кілька разів дуже корисно продати випасені воли. Більші суми грошей, що найшлися в його руках, почали звільна розпалювати його жадобу. Серце, що не находило людей, до котрих би могло прив'язатися, почало помаленьку прив'язуватися до грошей. О. Нестор зразу і не спостерігся. Йому здавалося, що він не вибігає з границь господарської ощадності, коли тим часом душа його чимраз глибше всисалася в нову страсть до складання і громадження грошей, а ум його, колись так ясний і бистрий, почав дрібніти і затіснюватися під впливом тої нещасної страсті.

Спам'ятався о. Нестор аж тоді, коли було запізно, коли запримітив, що його нова страсть пожерла його старі спомини і старі терпіння. Пристрастившися до збирання грошей, він забув про Олімпію, а хоч інколи й згадував про неї, то вже нетак, як уперед. Вона являлася йому мов якась далека бліда тінь, котра нічого вже не ворушила в його душі. І от коли по довгих літах, переглядаючи "Єпархіальні відомості", побачив, що опорожнена парафія Торки, де жила його давніша улюблена, в серці його не обізвався ніякий голос, а тільки в умі почали метатися цифри більших доходів: число моргів грунту парафіяльного, багатший народ, близькість значного відпустового місця. Він подався на ту парафію і одержав її.

В пані Олімпії ще й тепер мороз переходить по тілі, коли нагадає свою першу стрічу зі своїм давнім коханням. Вона тоді була ще релігійна, і попівська ряса сама по собі збуджувала в ній чуття пошани. Але сей дикар, сей немова, що на кождім слові гикався, путався, що й одного речення не вмів сказати до ладу, що говорив тільки про збіжжя, картоплю та худобу, — невже се той самий Нестор, що колись разом з нею літав у рожевий світ ідеалу? Правда, вона аж надто добре знала, які страшні зміни поробило з нею вороже життя, та все-таки їй бажалось би, щоб хоч він явився перед нею сильний, ясний та повний співчуття. їй так хотілося, так треба було опертися о когось, хоч хвилечку свобідно відітхнути, хоч на момент забути про те пекло, в котрім плили її дні й ночі. А ся нещасна руїна в попівській рясі збуджувала радше почуття жалю, а то й відрази, ніж те почуття, якого їй було треба. Та ні! З сеї руїни все-таки блиснув огонь. Не ясний полумінь, що світить, і гріє, і променистими хвилями ширить довкола себе вдоволення, супокій, щастя. Блиснуло понуре миготіння жевріючого під попелом вугля, що пече і пожари розводить, що прогризає і нівечить усе, до чого доторкнеться. І до неї доторкнулося те вугля, розранило остатній, неткнутий досі куточок її серця.

Вона рідко видала о. Нестора, котрий занятий був своїм господарством і своєю парафією. Та раз якось, ідучи зо двора на фільварок, зустріла його на леваді, що зеленою скатертю простиралася між двірською липовою алеєю і супротилежним узгір'ям, на котрім находився фільварок, а обік нього також попівське поле. Зустрілися, о. Нестор поклонився графині низенько і якийсь час ішов мовчки, немов заляканий сусідством графині. Вона сама розпочала розмову, спершу про господарство. Розпитувала о. Нестора, як йому подобається нова парафія, як жилось йому в горах. Він помалу оживився. Набуте в горах здичіння трохи вже відпало від нього. Нараз графиня закинула розмову на ту тему, котрої, видимо, найбільше боявся о. Нестор.

— А ви тямите, отче, свій побут в Горилісах?

Він заметушився. Палиця випала з його руки, і він швидко схилився, щоби підняти її. Графиня зупинилася і пильно, на вид спокійно, вдивлялася в нього.

— Ясне... ве... ве... вельможна графиня... — пролепотів він, блукаючи очима, щоб не зустрітися з її поглядом.

— Ви вже, мабуть, навіть забули, як мене по ім'ю зовуть! — сказала вона зовсім спокійно і ніби жартовливо.

О. Нестор разом перестав метушитися і витріщив на неї свої чорні колись, тепер значно вже вицвівші очі.

І разом у його зачерствілому серці отворилася давня, здавалось, зовсім загоєна і мохом поросла рана. І він заговорив, зразу з трудом, путаючись та гикаючись, але чим далі, тим плавніше і сміліше.

— Ясне... ве... ве... вельможна графине! Зволите жа... жартувати! Насміхатися наді мною! І не по правді! Я не забув те... те, що пам'ятаю. Та пощо се? Думаєте, я мало терпів? Адже через вас... усе покинув! Надію щастя родинного... І кар'єру... І людське товариство... І книжки... Все, все! В горах загрібся, між бойками, між волами та вівцями. Щоб вас забути. Щоб про вас не чути. А то, знаєте, кожда найдрібніша звістка про вас, усяка дрібниця бентежила мене до дна душі... на тортури мене розпинала. Що я перетерпів! А ви... ви ще сміятися зволите!

І сей дикун, ся руїна, сей немова, сей передчасно постарілий целебс заплакав. Заридав, мов дитина, і почав утирати сльози рукавом своєї ряси.

В голові пані Олімпії все мішається після сеї хвилі. Жаль і надія, обридження і розкіш, гризота і радість — усе валить клубами на її душу, безладно, могучо. Вона кидається на ліжку і махає руками, мов прогонюючи дальші думки. Не хоче згадувати, навіть в уяві не хоче ще раз перемірювати крок за кроком сей страшний безконечник, що довів її до її теперішнього стану. Всі ті потрясаючі сцени, що промайнули над її головою від того часу... сповідь з власного життя перед о. Нестором... їх пізніші розмови і зносини... вродження сина... смерть мужа... пожар двора... і ті важкі літа, що потяглися далі, і ті гадюки, що підповзають тепер до її серця, — усе те разом збирається довкола неї в одну збиту масу, мов шкіряний міх, в котрому її зав'язано і в котрому вона душиться, душиться, кидається і кричить, добуваючи остатніх сил, в передсмертній тривозі, в безтямній розпуці:

— Рятуйте! Рятуйте!

Два місяці вже оті сни, оті спомини, оті думи мучать її, і мука та за ті два місяці не то що не вменшилася, але щораз побільшується. Чим се скінчиться? Пані Олімпія іноді всерйоз лякається, щоб не одуріла. Вдень їй здається, що ходить здорова, а скоро вночі голова до подушки, зараз у крові починає грати гарячка, в мізку ворушаться дивні страшні мислі. І дармо вона силується прогонювати їх! Вони, мов налазливі оси, все крутяться довкола неї, все бринять, і жужжать, і свердлують серце своїм жужжанням.

"Чи се бог покусу на мене насилає? — міркує пані Олімпія. — Чи, може, злий дух до душі підступає? Господи, зглянься надо мною!"

Вона молиться з широко отвореними очима. Боїться зажмурити очі в пітьмі, бо знає, що скоро їх затулить, то зараз стануть перед нею огидні прокляті картини, від котрих кров леденіє, а слова молитви завмирають на устах. Вкінці з геройським усиллям вона встає з ліжка, мацаючи підходить до вікна і відкриває килимок, котрим воно заслонене.

— Ах, слава тобі, боже! — виривається з її уст. — Уже світає! От-от уже сонечко покажеться!

І вона підходить до Параски, що, простерта горілиць, скотившися з сінника, спить на голій долівці, і, торкнувши її босою ногою в голову, кричить:

— Параско! Ну, Параско! Пора вставати! Чуєш мене? Параско!

II

— І пощо ти, бестіє, раз у раз оте вікно на ніч заслонюєш? Чи я тобі не казала, що не можу спати при заслоненім вікні? — лаяла пані Олімпія Параску, що, раптом збуджена зо сну, схопилася на рівні ноги та кулаками протирала очі.

— Та бігме ж то, що се не я! — бубоніла Параска, не рушаючися з місця. — Се, певно, Гадина. Він тут щось порядкував вечором у покою.

— Гадина, Гадина! — гнівно відмовила пані. — Тобі щоб тілько на кого-небудь скинути! А я певнісінька, що се ти зробила.

— Ні, скари ж то мя, господи, що ні! — божилася Параска.

— І не божися надурно, ти, погане насіння! — крикнула пані, — Знаю я тебе так само, як і того твого Гадину. Обоє ви добрі гадюки! Ну, та чого стоїш? Іди буди других! Адже, певно, всі сплять, хоч уже сонце он як високо!

— Та нині, прошу ясної пані, неділя.

— О так, вам аби неділя! То що, в неділю їсти не треба? Бігай збуди Гадину, нехай зараз біжить до пахтаря по молоко і сметанку. Не бійся, той, певно, давно встав і корови подоїв. Може, вже й до Львова поїхав.

— Як поїхав, то молоко й сметанку для ясної пані лишив у пивниці, — вспокоювала Параска, очевидно, мало що собі роблячи з грізного голосу пані Олімпії і все ще позіваючи та чухаючи розпатлані, давно не чесані коси.

— А потому збуди Гапку і кажи їй, щоб зараз розпалювала під кухнею. Старий Деменюк, певно, вже й без тебе встав. Ну, ти ще стоїш? Та махай, тумане!

Параска врешті рушила з місця, та коли пані відвернулася від неї, вона підняла обі руки до лиця і, закривши вказуючі пальці, немов ріжки, приложила їх до чола, а перекрививши лице, зробила огидливу гримасу в сторону пані, помахала головою і прожогом кинулася бігти зі спальні. Та в темних сінях мало що не впала, спіткнувшися о стару масницю, котрою були підперті сінешні двері.

— Тьфу! Пек тобі! — крикнула в сінях Параска, та так голосно, щоб пані могла чути. — І все якась мара ставить оту масницю підо двері, бодай їй руки покривило!

І Параска люто копнула масницю ногою, так що посудина з лускотом покотилася геть у сіни. Параска добре знала, що не хто, а тільки сама пані поставила масницю під двері, та хотіла хоч тим невинним способом помститися на пані за перерваний сон і ранішню лайку.

А пані Олімпія тим часом узялася до свого туалету. Вона вмилася і, причесавши перед дзеркалом сиве та буйне ще волосся, наділа свою звичайну чорну сукню, котру носила вже пару літ. Давно вже перестала вона строїтися — раз, що по смерті мужа відносини маєткові геть-геть попсувалися, а по-друге — не було й для кого. Сім'я її не то відцуралася, а так якось мовчки забула, з сусідами ще за життя графа вони не жили, тож і гості не бували в Торках майже ніколи. Убравшися, графиня, виходячи, накинула поверх сукні таку ж чорну мантильку, бо літній росистий ранок був холодний.

Виходячи зі своєї спальні, що була заразом її канцелярією і уборною, пані Олімпія озирнулася довкола з якоюсь турботою, мов з острахом. Вона не довіряла нікому з тих людей, що її окружали, знала, що всі її ненавидять, що ніхто її не любить і добра їй не бажає, і жила між ними, мов у лісі між дикими звірами.