Криничар - Дочинець Мирослав

Та що ця мисленна поміч коло тієї, що приспіла здолу — руки навчителя бережно підперли мої п’яти і поволі піднімалися з ними. За моїм розрахунком, я вже минув висоту сягнення його рук, та чомусь і далі чув опертя його прохолодних долонь...

(Я давно вже не той, не літаю, я твердо стою на землі й привчаю до цього інших, але часом земля вислизає з-під ніг і, втрачаючи звичну твердь, зависаю над проваллям, холонучи серцем, — і тоді невідь-звідки з 'являються ці руки, і підхоплюють мене лагідно, і заспокійливо гойдають між небом і землею, доки знову наберуся рішучості віднайти тверде і знову рушити вітру навстріч. Знаю я й те, що приспіє урочний час і я з тих вибавних рук вже не зійду долі, а смиренно скерую вгору, як тоді, в паланковій вежі, коли дерся на линві в рятівну розколину тюремного віка. І тоді визріє остання моя приземна подяка йому за все. А найперше — за подаровані мені дві свободи: свободу мислі і свободу дії.)

...Розтиналася шкіра на руках, і криваві плями зливалися з черленими нитками на полотнинах. Ноги, якими я сплітався зі шнурівкою, деревеніли від перетиску, та я таки дотягнувся до скалуби і засилив у неї занімілу руку. Тепер уже не боявся за прогнутий під моєю вагою клинець. Вільною рукою обв’язав себе за стан, а вільний кінець шворки продів під цілу плиту і на виступі затягнув вузлом. Тепер я висів більш безпечно, хоч і в нестерпній задавленості. Зате руки були вільні і я міг вигрібати з-під надломленої плити глиняну потеруху.

Гупнув кулаком — плита задрижала. Тоді я вперся руками за здорову основу і підців плиту плечем. Вона подалася. Ще раз напружився — глиняна плаха затріщала й, обдираючи мені твар і плече, обвалилася долі. В хмарі давкого пороху я закусив губу, аби не загубити притомність. Мереживо павутини хиталося під моїм подихом збоку, і я вхопився за нього зубами. Либонь, це й помогло мені. А ще поміг крик і плач — сльози м’якшили мені шлях. Я дерся стіною на приступку, як павук, — усім кострубатим і обчухраним тілом, всіма ранами, всіма болями і всіма надіями. Я виліз. Я був знищений, але живий. І я був іншим, бо був уже не в тюрмі.

Коли в тіло повернулося чуття, а в головутяма, я спустив униз шнурок:

"Обв’яжіться, я вас витягну", — шепнув у глуху темінь, силуючись повірити в свої слова.

"Тягни", — почув я за хвилину. То був його голос, але вже чужий. Голос, що обзивався до мене, як до чужого. На той час я вже впізнавав у голосах, як і в запахах, їх приховану наповненість

Шворка з несподіваною легкістю скочила вгору. До неї був прив’язаний папірець, згорнутий цівкою.

"Що це?" — здивовано зазвідав я.

"Це я, але в облегшеній подобині. Нащо тобі тягати мішок з кістками і кишками? А це згодиться в дорозі. Так я буду з тобою".

"Нічого не розумію", — сіяв я шепіт у затхлі сутінки темничної келії, а свіжий люфт піддашшя кислувато холодив мені нутро.

"За годину заступить опівнічна сторожа, то я маю час дещо пояснити. Послухай ще одну мою історію, останню.

— Він важко сів, уривчасто дихаючи, як після нестерпно важкої роботи. І я зрозумів, що мій навчитель мисленно дерся на дах разом зі мною. І зірвав собі серце. Говорив він тихо, з натугою проштовхуючи кволі слова. —Я був молодий, красний, дужий і жадущий життя, як і ти. До того ще й багатий. У всьому перший, носив голову в хмарах, а ногами ледь торкався землі. Молоде вино хмільне.

В посольстві юнаків зі шляхетних родин і мене відрядили у Фессалію, де в долині Темпи ми долучалися до мистецтв. За переказами, тут очищався від скверни сам Аполлон, котрий після цього заволодів оракулом. Найуспішніших із нас тоді увінчали лавровими вінками. Мені його поклала на голову донька старійшини місцевого йому Лаїда. Її кучері, що пахли зеленою цитриною, обпекли мені не лише щоку, а й серце. Тої ж миті я смертельно закохався в неї, як той бідолашний афінянин у статую Доброї долі. Бо і в Лащи все було відточене й відшліфоване, як у статуї-ніс, губи, груди, живіт, пальці, божественні гомілки. Але вона була живою. Така ж, як я. І ми невситимо змішували свої живильні соки водно — в дурманне вино кохання.

Я написав батькові, що залишаюся тут для шкодування в місцевого ритора. І він прислав мені грошей. Я й справді знічев’я вправлявся в риториці, але більше — в любощах, якими заполонила мене Лаїда. Коли я вертався до тями, закрадалася підозра, що вона володіє чарами її давніх краянок піфій. Інакше б чому дні і ночі вряд я відгороджувався від світу на високому березі Пенею з любою чарівницею. Ріка несла у безвість густі, як єлей, хвилі, а зелене море шовкової долини пестило очі. В оливному гаю раювали птиці, а з розщелини при Кастальському кадобі сизо курилися запаморочливі випари з самої Гефестової кузні. Збуджуючи мене, Ла'ща довго купалася в тому джерелі, і вода стікала медами тілом бронзового литва. Духмяний вітерець з батьківських винниць трепетно злизував кришталь краплин з її пліч, з шовковичних ягід сосків, з ніжної платки лона. Я втрачав голову, я губив себе, а вона в прозорій туніці всідалася на високу триногу, як на постамент, і встромляла в рот лаврову гілочку, покусувала, відкриваючи перловий блиск зубів. Моя піфія, моя фессалійська цариця.

Мабуть тоді, перехоплюючи з її уст надкушений лавровий лист, запізнав я п’янливий смак слави і кинувся наосліп шукати її, обдурюючи і отруюючи себе. Бо слава і марнославство — два береги одної ріки...

Раз у дев’ять років з периферій скликали до Афін талановиту знатну памолодь на симпозіуми. Там вона змагалася в гімнастиці, музиці, живописі, віршуванні, тримала прилюдні промови на загадані теми. Відряджали й мене. Прощаючись, моя Лаїда мовила відчужено: "Ти переможеш усіх, тебе наречуть найпершим". — "Звідки ти це знаєш?" — "Серце знає. Я ж тебе вибрала першою". —"Ти моя піфія-віщунка". — "Якщо так, то звіщую тобі й інше: ти ніколи не будеш моїм". — "Що ти кажеш?! Мені потрібна тільки ти. Я повернуся з Афін до тебе назавжди".

Вона не промовила більше нічого, обірвала листячко з лаврової гілки і посипала мені на голову. Мовчки й сумовито, наче це був попіл.

Афіни вирували на симпозіумах, як у старі олімпійські часи. Лишень тут у глядацькі ложа допускалися й жінки. Вони вітали наші успіхи плесками й захопленими зойками. Коли загадали нам малювали портрет, Мені позувала молода розкішна матрона з вузькими очима левиці. Я мучився з тими очима два дні, а таки змалював їх — пронизливі, холодні й закличні. Де мені було знати, що це мене вона кличе в свої потаємні жіночі кортячки.

На другий тур протиборств вона принесла мені перламутрову цитру, інкрустовану самоцвітами, і сказала, що на ній колись грав сам великий Олімпій. Хіба міг я на такому інструменті зіграти погано?! Коли ми на піску гімнасію зійшлися в кулачній боротьбі, я ловив краєм ока її іскристо-гарячий погляд. Здавалося, що благенька пов’язка на моїх стегнах ось-ось спалахне. Я вже знав, хто ця жінка

— Арента, перша пані Афін і Греції. І я бився, як лев — на очах правдивої левиці. Я і в риторському іспиті взяв собі за метод повадку цього звіра, котрий неспішно й непримітно йде слідом за ловцем, і в урочну мить звершує шлях пружним і точним стрибком. Так провадив свої бесіди Сократ, загадково й приховано, щоб наприкінці відкрити дохідливу суть блискучої істини. Так творив свої картини Павсон. Змальований кінь дригав ногами, лежачи на спині. Коли ж замовники обурювалися, Павсон відказував: "Переверни полотно, і лежачий кінь буце скакати". Дуже часто на те, що ми не розуміємо, варто глянути згори або знизу, чи звіддаля — і "кінь" стане на ноги.

Арента вчепилася у фаворита, сиріч у мене, чіпкими кігтями своєї опіки. Не скажу, щоб мене це зовсім не тішило. Така жінка! Але я марив Лаїдою. Всі спокуси благословенних Афін не замінювали мені її пальчика, якого вона тулила мені до губів, коли замість слів кохання я поривався виголошувати пишномовну пісноту істин. Без неї мені бракувало повітря, я йшов на околиці города, шукаючи повіви з цитринових садів. Бо так пахли її коси.

Настав час оголошення конклюзії, і сталося — мене назвали першим! Моя кучерява піфія мала рацію. Але й меценатка Арента тріумфувала. Вона власноручно піднесла мені вінок звитяжця симпозіуму. А після гучного бенкету мене повели в потаємний покій. Зайшла Арента, бритви чоловічків у її очах змагалися з хижим блиском діамантів.

"Ми перемогли, мій хлопчику!" — радісно вискнула вона, як вуличне дівча. — "Так, моя пані, — сказав я. — Це так несподівано". — "Для мене сподівано. Я подумала, що, можливо, ти хочеш подякувати мені". — "Так, я безмірно вдячний і готовий щиро служити своїм хистом вам і Греції".

— "Мені вистачає слуг, а в Греції багато талантів. Мені потрібні не твої таланти, мені потрібен ти увесь, коли я цього забажаю. А бажати я вмію і вмію гідно платити за свої забаганки. Ти розумієш мене, хлопчику?" — "Розумію". —"То якою буде твоя позитивна відповідь?" — "Так. Але зараз я мушу повернутися до своїх друзів". — "Іди. Віднині перед тобою відчиняються всі двері. Дуже високі двері".

Весь вечір, як заблуканий, я нипав Афінами. Гризоти роздирали мене. Я дав слово аристократа, та ще й кому! Голод привів мене в таверну малярів і каменотесів. Хтось мене впізнав, зчинився радісний лемент. Мені наливали вина, давили в обіймах. Один хирляк буцав мене кулаком у груди і сипів: "А панію Аренту я б намалював інакше". —"А ти намалюй мене", — попросив я несподівано. Тоїж миті він витягнув мене з-за столу й поволік у якісь нетрища. До ранку, збадьорюючи себе вином, малював мій портрет. І досить уміло. Поклав останню ляпку і замертво впав на солом’яний мат. Я повернув полотно і ззаду написав: "Її величності Аренті. Дарую Вам себе на вічне користування". Маляру залишив на столі гроші, а картину віддав садівникові головного палацу Афін. І з легкою душею почалапав дорогою, що вела в бік Фессалії.

І знову ми стрілися з Лаїдою, злилися, прикипіли одне до одного, як стулки мідії. Долина Темпа обвівала нас пахощами серпня, а птиці щебетали заручні пісні. Ми збиралися побратися. В таку елегійну годину й прибіг перепуджений служник її батька. "Пане, втікайте світ за очі, бо за вами прийшли вояки з Афін. Хочуть арештувати вас як державного заколотника".