Люборацькі - Свидницький Анатолій
— Якісь дива виробляються! Не дурно ж мені й так сумно було цілу дорогу.
От вже й греблю проїхали й до хати повернули, а сумно Антосьові: не прояснювалось, не легшало на серці, ні разу не вдарилось як інакше, що от-от материн голос почує… От і з ворота в'їхали.
Давно вже Антосьо був на цім дворищі, і за серце його стиснуло, що від усього пусткою відгонить… Ось перед вікнами здоровий хрест новий, на тин спертий. Нікого-нікогісінько нема, тільки гусей купка перед порогом, квочка з курчатами ходить та хлопчик серед подвір'я рукав собі гризе, й кінь випав йому з рук.
Не пізнав Антосьо, що це Фоня, бо таки виріс, і вже не в червоній сорочці, а в білій; рукави заялозені, поморщились на ліктях, що аж короткі стали, штанці також збіглись, ноги босі та чорні, а волосся на голові аж побіліло від сонця. Більше навіть собаки не було.
— То ти Фоня? — почав Антосьо. Фоня вирячив очі.
— Фоня! а, Фоня! где папа? — почав Антосьо знов.
— Дя-дя! — закричав хлопчик і драпонув поза хату, тільки закурілось.
— От тобі й радість! — подумав Антосьо й каже до візника: — позносиш, я скажу, куди. — Й пішов до хат.
Всі двері повідмикані були, то не трудно здогадатись, що хазяї недалеко. І справді, поки візник позносив, поки що, прийшла мати вже в сльозах.
— Синку мій, синку! — заголосила зразу. — Нема вже Орисі!
— А де ж? — якось жалібно промовив Антосьо.
— На цвинтарі, синку! От і хрест для неї. Тільки й заробила в свого Тимохи, що чотири дошки, а хрест я вже своїм коштом ставлю.
Щоб затамувати сльози, Антосьо почав ліпити куричку, й питає:
— Де ж Текля?
— Поїхала за малярем, щоб хрест сестрі помалював.
— Буде, мамко, бо й я буду плакати!
— Плач, синку! плач та молися, бо Орися й без сповіді вмерла!
— О господи! Чи ж в таку годину виїхав, чи що! — каже Антосьо, й смокче ту бідну куричку, а сльози йому аж на жилетку течуть.
— Отой собака… — хотіла щось говорити стара, та Фоня виглянув у двері. — Ходи до мене, сирітко! — почала вона.
Ввійшов Фоня
— А хто це? — питає вона його, показуючи на Aнтося.
— Дядя, — озвавсь хлопець.
— А мама де?
— Татко вбили пляшкою.
— А татко де?
— Повезли у фурдигу.
— А й ти такий будеш, як твій татко?
— Ні.
— А який же?
Не відказав хлопець, а став пручатись, — пустіти мене, пустіть!..
Пустила баба внука, то він й побіг, тільки дверми стукнув.
Антосьо сидів, як камінний; сльози йому так і позасихали на лиці й куричка в руці погасла.
— Отаке-то з Тимохою! — почала мати.
— Я вже знаю, — озвавсь Антосьо, — за що ж це?
— Наробив такого в церкві, що аж запечатувана стоїть вона, покійниця, і почала на його гримати — а громада перед тим уже подала на його бумагу. От він і почав: "то й ти на мене! то й ти на мене!" А саме сів їсти. То як стояла на столі зелена пляшка — та ще давня, що й в комин не розіб'ється… — що то давнина!.. Так, кажу, він схопив ту пляшку в руки та так і пустив в Орисю та й попав їй позавуш: зігнулась нещаслива на своє лихо. Як упала вона, то вже й не встала…
— Гаразд! — відказав Антосьо. — Тепер і я скажу, як Мася: oto wam popowiczy!..
— Так, сину, так! — підхопила стара, аж піднявшись з стільця.
— Згадав я Масю… Де вона?
— І чутки нема… Розказує молодиця, що в них служила, що вона почала туркати свому чоловікові: кинь та й кинь це місце, а шукай собі другого де, дальше від мого роду. Мені, каже, соромно й признатись до його… От Кулинський і розлічивсь з паном Росолинським, спродався й поїхав, а куди — то бог його зна.
— І це гаразд! — озвавсь Антосьо. — Отак-то наші пішли!.. А на Теклю ніхто не насватується?
— Був якийсь Робусинський…
— Робусинський! — скрикнув Антосьо…
— Та боже вас сохрани й в хату його пускати! Це таке ледащо, що й не сказати: гірш Тимохи буде!
Стара аж перехрестилась: — хай минає, — каже. Тоді вже стара докінчила, як увійшла Текля і маляр за нею.
— Як же приход? — питає Антосьо.
— Я думала, що ти займеш, або за Теклею почислять.
— Мені ще рано; ще списків не читали. Подавайте прошения, щоб за Теклею почислили, бо виженуть з хати.
— Хто сміє?
— Еге! Наїдуть оцінщики, оцінять і викидають.
— От тобі й радість! То пиши хутче та подавай. Не їй, то тобі достанеться, а не кому чужому. Бо справді, як ще виженуть, то пропащий світ.
— А виженуть, виженуть! Тепер таке "постановлєніє" вийшло, щоб причт у громадських хатах жив.
— Отам до тримонного! Як в шинку, що з села й мастільниці й все… Добре покійні татуньо розказували, ще то й твій тато покійний це знав… Кажуть було обидва, що духовне владєніє прийдет во ізмождєніе…
— Що ж, паничу, — треба мені їхати… — почав візник, прийшовши до хати.
Відправивши його, Антосьо ліг спочити по дорозі, а ті пішли по хазяйству, а маляр розклав каміння та й пішов до шинку й вернувсь аж увечері — мокрий, хоч викрути… Ліг спочити Антосьо, та не спалося йому.
— Що за лукавий світ! — думав він, — що за темний люд! Хоч би на те вже зважали, коли ні на що не хочуть, що бог жінку сотворив після чоловіка, то вона, значить, і старша. Почав же господь творіння з багна, від неживого перейшов на живе, від черв'яка до скотини, і там до чоловіка, а закінчив Євою, найкращим створінням. Адам, чоловік, старший був за все, а Єва й за Адама, за свого чоловіка, старша. Чоловік для жінки, як дерево для птиці, земля для трави, вода для риби: тим, щоб було де жити; цій, щоб було за ким жити… Чи й з мене, моя Галочко, вийде такий же азіат?.. О, ні! Я знаю, що то жінка… Ти в мене будеш щаслива. Шануватиму тебе, як око в голові, зірочко моя ясна!.. — і зітхнув, полежав щось без думок, а там і знов почав. —А пастирі які! Боже милосердний! Насмішники, а не пастирі… От як я вийду на попа, то зараз школу заведу, учитиму дітей, стоятиму за громаду перед паном, перед судом, перед царем… Заїдять? То що? Христос дав нам взір собою, я послідую йому. На що вони зважають?.. "Образ будьте стаду" — їм говориться, а вони "безобразіє" стаду. І самі, як стадо яке: тільки їдять, та множаться… Та й стадо не так, бо хоч купи держиться, а вони — розполохане стадо, та не овець безсловесних, а свиней… Господи мій, господи! невже ж і я такий буду?.. Не дай мені загинути; я буду добрим попом!
Само собою, коли починається думати, то сон уже не возьме. І Антосьо покачався-покачався та й устав і почав на скрипці голосити — так голосити, що й камінний заплакав би. А він побілів та пожовк, губи йому посиніли й тільки дрижать, а пальці так і літають. То соловейком защебече, то засвище, то затьохкає, то так зайойкоче, що сльози самі ллються, мовби там під лобом хто мокре клоччя здушить… Скрипка так і говорить, аж вимовляє. Не час, не годину розмовляв неборак на своїм струменті; не дві, й не три слухали його та слізьми заливалися мати з Теклею, а далі й годі сказав: поклав скрипку на стіл і почав ходити вздовж і поперек та тільки зітхає. Як чує — хлипають у другій хаті. Він і виглянув, а то мати та Текля.
— Чого б я плакав? — почав хлопець, — наче поможеться, чи що! Ет, — бог знає що!..
— І я скажу: бог знає що говориш! — озвалась мати. А Текля втікла.
— Розкажіть-но мені лучче, що в вас нового чутно? Чи нема де весілля, або якого празнику, щоб поїхати?
Стара подумала, що він хоче поїхати, чи не вигляне дівчини собі під пару, й почала розказувати, де весілля, де празник, в кого гарні та хороші дочки.
— Не туди, матінко! — подумав Антосьо, — є в мене зоря ясна, та не з неба світить, а з батькової хати…
На другий день не вспів Антосьо й поснідати, як уже й потяг у Кукілівку. Як же здивувався, заставши тут Робусинського!
— А ти ж, сміття, чого тут? — зараз же шепнув йому на вухо.
— А ти думаєш і тут, як в семінарії, верховодити?.. Годі! Там твоє грало, а тут — поміряємся!
— Що тобі мірятись? Як дам, то на свій зріст все подвір'я зміряєш, тільки не утряси звідсіль!
— Попробуємся!
— Та що тут пробуватись! Без сорома казка —он де двері, або випхаю! Вибирай що хоч: або прощайся і не навідуйся, або все розкажу.
— Розказуй! — озвавсь Робусинський, а сам шапку в кулак і потис за поріг.
Так випало, що на цю комедію не було свідків, а тут виходить Галя. Не довго б балакали про своє, як увійшов її батько, а там і мати ввійшла. Тоді вже поплелось на гурт, що й сам Соломон ладу б не дійшов…
IX
Не йшов час — летів час, а ще Антосьо коло коханої: тут на вакації розпустили, а от вже й друга пречиста. Поговоривши з Галею не раз та й не два про все, а з старими поглузувавши над прошлим життям та над семінарським урядом, Антосьо признавсь у своїм замірі й виїхав до Кам'янця почути списки та й білет взяти і Галю опісля. Як молотом межи очі, так йому списки вдались: булий інспектор, ставши ректором, черкнув Антося аж "вне разряда". "Пропащі світи!" — подумав хлопець, плюнув, аж семінарія здригнулась, і пішов. Не проминув ректор і цього: зараз же приставив архиреєві, а цей вже набитий був, як рушниця; треба було тільки Антосьові появитись, щоб і вистрілило в його, як з гармати. І Антосьо не забаривсь під кулю.
— Ты Люборацкий? Знаю, — відказав архирей, прочитавши його прошения. — Проси дьячковского места.
— Ваше преосвященство!..
— Дьячковского места проси!
— Одно слово, ваше преосвященство…
— Еще и клевещешь на начальство! Прочь с глаз.
— Одно слово, ваше преосвященство…
— Какое?
— У меня мать вдова, у нее внук сирота и дочь сирота…
— Все это так, а ты проси дьячковского места.
Пішов Антосьо, понурився: чи з гори вбитись, чи в воді втопитись?.. От і виграв, що вчився, що за правду стояв.
Багато де в кого треба було постояти йому, не одному поклонитись, поки архирей згодився дати Антосьові попівське місце. Але ж за те він повинен був або посидіти в монастирі "на испытании", або в консисторії також "на испытании", або женитись, де архирей покаже.
Вибрав Антосьо консисторію, щоб з монахами не зустрічатись та мати змогу хоч на скрипці тугу свою виговорити, та й задумався: що й як написати в Кукілівку? Якби на певен час замкнули, то просив би підождати, а так… Що з цього вийде?.. Думав-думав, та й написав все, що сталося і просив відпису. Ждав-ждав, не діждався, наче пішов лист у море на дно. Як приїздить Робусинський — вже під "рукоположеніє". Де женився? де? що?.. — У Кукілівці, каже, а висвятиться в Солодьки…
— Доле ж моя неприкаянна! — залаяв Антосьо й пішов до архирея, впав у ноги й просить: визвольте мене, бо з голоду пропаду, або буду хабарі брати.
— Какой же ты непорочный! — процідив той крізь зуби.
