Люборацькі - Свидницький Анатолій

На станції ж мав з довгим цибухом, що як сидить за столом, то вона йому аж серед хати кільця пускає; а в клас носив таку цупечку, що з кулака тільки пипка виходить, аби в губу взяти. І смокче, бувало, сам, присівши до груби, й других частує, поставивши в сінях на варті одного, щоб дав гасло, як ітиме інспектор. Філософія в цім ділі тільки сміливості додала Антосьові. Тепер Антосьо вже жив сам собі, — вчив дітей у одного підпанка. Дзиґарів у його кат-мав, то вгадує було пору по прохожих: як ідуть семінаристи в клас, то й йому пора. Як же йдуть городяни та бурса, то ще рано; як ідуть з Польських Фільварків, то вже пізно; а саме пора, як ідуть з Палестини. Оттак, було, розпізнає собі Антосьо й, аби встав, чи протре очі, чи ні, зараз до вікна. І оце так зробив. Та дивиться, а улицею тільки їмосці та єгомосці, а семінариста й зазором не видати. Вчора в гостині був, грали, сидів допізна там, а то ще й дома довго не міг заснути; то подумав, що заспав, і аж в душі йому похолонуло: — ото, думає собі, наробив! — і хапаючись, невмиваний, одягнувся, забрав записки та й шурнув до класа, навіть не покуривши. Мете хлопець, аж підскакує, щоб хутче було, та оглядається, мов крадеться від собак; прийшов під класи — тихо! — Ото! — думає,-вже й професор у класі… Поправився під дверми. подивився крізь двері в дірочку — нікого не видко; ще раз подивився — не видко. Тоді оглянувсь, чи нема інспектора, й взявсь за ручку, щоб двері відчинити, й разом серце так занило, наче хто тонкою ниткою перев'язав або волосінню. Та виявилось, що ще рано: в класі ні душі живої.

— Ф-ф-ф! — подув Антосьо, наче страх видував, склав все на парту, а патристику взяв, і крісло з-за стола, поклав його боком перед грубою, перед вогнем — бо ще топилось, — сів та й почав товкти отців четвертого століття. А в грубі жар-жар, аж любо оком зглянути: то сам вугіль щирозлотий міниться, вишкиряється, моргає, як кролик вусами; то синій полумінь червонястий біга, хлипа, никає по грубці; то підскочить, то присяде, то знов вигулькне, й знов нема — точка в точку, як дитина в траві, лиш не чути "куку". А тепло аж проситься в душу — тим щиріше, що вікна геть позамуровувало.

Товче хлопець і люлечку вийма з-за халяви; продув, набив, поклав жарину та й пихкає та все товче, аж лунає. Зачитавшись, закурившись та на вогонь задивившись, і не почув неборак, як двері відчинились. Аж тоді підвів голову, як хтось взяв за плечі ззаду й заговорив разом:

— Цссс! светик ты мой! что ты это делаешь?

I цього задосить, щоб пізнати, що то інспектор. Антосьо хотів піднятись, та той каже: — Сиди, сиди! продолжай!

Опустивсь Любораченко на кріселко і сам не знає, що з ним діється, тільки серце як не вискочить.

— Что ж ты сидишь? кури! — каже інспектор. — Я увижу, как ты навострился. — І очі йому світяться несказанною радістю. Нічого робити! Антосьо й почав, як кашина, що торкнули, й смокче, хоч воно вже й не до смаку йому було.

— Хорошо! Хорошо! — каже інспектор, — а как тебя звать?

— Люборацький, — каже Антосьо.

Не знаю, як де, а в Кам'янці кого спіймають, що курить в класі, то зазначають покуту: десять день стояти на колінах в бурсацькій "столовій". Є такі, що й стають; та чи не більше тих, що не послухають. Цих уже сключають, коли сам не подасться, щоб виключили. Антосьо був з цих других, і інспектор знав це від наушників, то й каже:

— Ну, светик мой! порхнёшь же ты у меня, как воробей из гнёздышка. Уж ты мне вот здесь сидишь, — показав на потилицю.

Змовчав Антосьо, а інспектор хотів вихопити люльку з рук, та хлопець постерігся, і він лапнув за голу руку; бо люлька попереду опинилась на жару і вже сама курилась, — а була пенькова.

— Что ты! что ты! — почав інспектор і сам не знав, що робити за таку штуку, та й крикнув: — стой здесь на коленях! — Як сидів Антосьо перед грубою, так і опустивсь на коліна, а інспектор засичав, як гадина в гною, та й повіявсь з класа, тільки поспитав, чи він Антоній Люборацький. Вже й у клас посходились, та не один і собі до грубки просивсь; а Антосьо все сидів на старім місці, де й на колінах стояв.

— А, сучий би тобі син! — каже далі сам до себе. — отже пропаду! га! — І треба було курити? лучче б до класа не прийшов, або хоч спізнився, аніж мав з люлькою попастись. Та ще й люлька пропала!

Другий на його місці пішов би, попросив, то покуту й зменшили б, бо там люблять тих, що кланяються; а Антосьо сидить, журиться. Може й він пішов би, та сміливості не ставало. До того ще вчора тільки на вечорині у пана балакав з гімназистом про їх життя і бодай носом зачув, що є в світі воля і щось луччого за семінарське життя.

"Добре він казав, — подумав Антосьо, — що ми раби; в ярмі ходимо і не знаєм, що й без ярма можна… Чому я не родивсь чим другим, а поповичем? чому мене не віддали куди інше, а в цю прокляту свинарію, під цих живоїдів?.. О, боже-боже! Що тут робити, що чинити? чи йти проситись, чи подаватись, щоб виключили?"

І тепер на Поділлю і юнкерів попами ставлять, що семінарія ген-ген скільки літ сягає, відколи стоїть; а тоді — аби вмів читати та співати, та сяк-так підкурмегатись, та щоб церковний устав знав, то й святили на попа. То Антосьо й подумав собі: найлучче — подам прошення, щоб увільнили та й піду в попи. Овва! мені ще й лучче, бо там моя Галочка виглядає мене, — і почав шептати свою молитву. Як вбігає один в клас: — інспектор! — гукнув і побіг на місце. Затупотіли всі, як овечки, і Антосьо схопивсь, стукнув дверцями, турнув кріселко, аж покабутало, і каже: — мав би поспитати за мене, кажіть, браття, що ще не було. — Сам сховавсь під парту.

Відчинив інспектор двері, постояв, засичав і двері зачинив. Все заворушилось, і Антосьо виліз з-під парти, червоний, аж посинів: — а де він? — питає. — Один нишком відхилив двері, подививсь одним оком, потім голову висунув, далі й ввесь хотів висунутись, та й хіп назад: — "цсс! на вловах!"

Там два доми підряд: в однім класи, а в другім інспектор живе тощо. Між цими домами вузенький прохід, що тільки проїхати. На вулицю тут брама, та вона все зачинена стоїть, тільки дверці відчиняються. Другого проходу нема, то всі семінаристи та ще й поодинці, лазили в ці двері. Інспектор, було, тут ходить то взад, то вперед і ловить, хто спізниться до класа, записує й покуту завдає. Ці штуки інспекторські семінарія зве вловами — "на влови ходить". І оце інспектор тут походжав, що той каже: "на вловах".

Згляньте на семінариста! Замліле-заплісніле, на людей позира, як дичак який; і життя йому не життя, а нудьга, скорбота. Підіть же де треба вимотатись, то такого тумана впре, що й наймудрішого німця одурить, — і то не думаючи, не гадаючі! От і Антосьо, поки не сказали, що інспектор на вловах, сидів як зварений; а як почув, то наче в його другий дух вступив: зараз же шапку в руки й каже:

— Мав би хто поспитати, кажіть, браття, що ще не прийшов.

— Не будеш хіба? — питають.

— Ні, буду! тільки треба на часинку тут до одного знакомого.

— А інспектор?

— Я крізь реторику.

Семінарія тилом виходить в цвинтар до собора. Тут само собою семінарської сторожі й зазору нема; то хто хоче втікати, йдуть в реторику та крізь вікно й махають. Так зробив і Антосьо, та ще попереду позичив бурноса у одного ретора, йому ж оставив шинелю, а мав її синю. Ретор же мав оставатися в класі, то й каже: — беріть мій, бо я однак не піду на обід.

Подякувавши, поліз Антосьо крізь вікно. Побачивши себе за семінарією, вільніше дихнув, зробив ступнів з десять, а там брама з цвинтаря й за брамою купу снігу намело. От і пішов він за браму та так натирає чуба снігом, так натирає. Натер аж капає, причесався і пішов на вулицю. Та не йде куди, а кругом повз семінарію і в клас. Став коло фірточки, подививсь і сховавсь назад та й киває на тих, що ще тільки в клас тягли — дає знати, що інспектор на вловах. Через мінутку, виждавши, як інспектор сюди тилом обернувся, Антосьо шурнув у фірточку та навшпиньки, тихенько побрів уперед; як зрівнявсь з сінцями, то так і полопотів…

— Стой! стой! стой! погодиі — закричав інспектор. Антосьо й став, шапку зняв.

— Ступай сюда! — гукнув інспектор. Антосьо й прийшов; чуб йому мокрий, аж по лиці тече, наче тільки що вмивався.

— Цссс, — каже інспектор. — Только что из-за туалета!

— Виноват, — озвавсь Антосьо, — заспав. А в душі йому, як в Камчатці, аж дрижки скачуть.

— А как тебя звать? — питає інспектор, уже наготовивши "книгу живота", себто те шпаргалля, куди помічав, кого де зловить. Так звали й семінаристи. В семінарії класовиків чимало, то інспектор мало кого зна, і кожного питає: "а как звут?" Хіба вже на словах з ким добре познайомиться.

— Люборацький, — каже Антосьо.

— Антоний? — пита інспектор, докопавшись до його.

— Антоний, — каже цей.

— Э-ге-гe! — заговорив далі інспектор, — да ты сегодня трубку курил в классе?

— Я? — каже Антосьо, мовби здивувавшись, — трубку курил? да еще в классе?.. Вы же сами изволили заметить, что я только из-за туалета. Я только в класс иду, — каже далі, стенувши плечима, — а здесь уж курил! Это верно кто-либо другой…

— Постой здесь, — каже інспектор, а сам пішов у філософію і питає: — был Люборацкий в классе?

— Нет! — кажуть йому. З там і вернувся, тільки спльовує з серця, шо такий звірок з-під носа умкнув.

— Ступай! — каже далі Антосьові, — постоишь там у порога.

— Постоять-то я постою, озвавсь Антосьо, — но вытрите, что будто я трубку курил…

— Ну уж! — заговорив інспектор, витираючи, що знав в "книзі живота", — ну уж! поймаю я в свои руки эту синюю шинель! — Не спіймаєш! — дума собі Антосьо; а інспектор каже йому: — ступай!

Поклонивсь хлопець і пішов, думаючи: — чорта із'їси, що я тобі й коло порога постою! З цим увійшов і в клас.

— Що ти там так довго розмовляв з інспектором? — питають його.

— То він розпитувався, де я був, — каже Антосьо, — а я кажу, що в такого-то пана генерала. Він не вірив, а я доказував.

— Чого ж він приходив питаться, чи ти був у класі?

— Так собі, — каже Антосьо.

— Як то так собі?

— То… — хотів щось збрехати Антосьо, та прийшов професор.

На переміні допитувались браття, чи він же знайомий з тим генералом.

— А як же, — каже Антосьо. — От такий-то граф мене рекомендував.

— Бреши лучче!

— Не вашого роду, — каже, — щоб брехав.