Оповідання - Коцюбинський

стріне те, від чо­го всі повтіка­ли, що там, в Одесі, од­ня­ло од неї синів. Але во­на не по­чу­ва­ла стра­ху. Чо­го бо­ятись, ко­ли най­ст­рашніше прой­шло вже крізь її сер­це вог­нем і спа­ли­ло там все? Не страх, а зне­на­висть запіка­лась у її гру­дях, ко­ли во­на слу­ха­ла дзвонів. Ес­терці зда­ва­лось, що то не згу­ки, а сот­ки кри­ва­вих рук прос­тяг­ли­ся од дзвіниці і жадібно тріпо­чуть дов­ги­ми пальця­ми по­над до­ма­ми. І їй хотілось всту­пи­ти в бій з ти­ми ру­ка­ми та влас­ним тілом од­вес­ти од лю­дей ли­хо. Во­на вста­ла з по­ро­га, прос­тяг­ла впе­ред ру­ки, підня­ла ли­це, по яко­му стіка­ли з сліпих очей сльози, й пішла на­зустріч дзво­нам. Згорб­ле­на пос­тать ста­рої з прос­тер­ти­ми пе­ред се­бе ру­ка­ми, су­ха й рішу­ча, зда­ва­лась страш­ною се­ред без­люд­дя. Во­на йшла і жадібно вби­ра­ла у се­бе згу­ки, що пе­рет­во­ря­лись в зне­на­висть.

Раптом Ес­тер­ка се­ред дзвонів по­чу­ла щось інше. Спо­чат­ку як ти­хий плач, а далі мов вит­тя вітру. З ча­сом ті згу­ки груб­ша­ли, хрипіли, обер­та­ли­ся в рик. Не­мов то­вар ревів на оборі або гра­до­ва хма­ра нес­лась по не­бу.

То йшла про­цесія.

Тисячі ніг то­ло­чи­ли зем­лю, ти­сячі тіл ко­ли­ха­ли повітря, ло­потіли на волі ко­рог­ви, і гру­би­ми, не­людськи­ми го­ло­са­ми ревіли гладкі по­пи, як з боч­ки, а довгі ко­си їх, роз­ма­яні на вітрі, тріпа­лись по цуп­ких зо­ло­тих ри­зах. Ви­со­ко над ни­ми хму­ри­лось зчорніле ли­це убо­го­го спа­са, що лед­ве ви­ти­ка­лось із ко­ва­них ба­га­тих риз, важ­ких і нез­руч­них. І гра­ли бо­гові сла­ву дзво­ни, і співа­ли її од пов­но­го че­ре­ва грубі по­пи.

Естерка спо­чат­ку не ро­зуміла, звідки ті згу­ки. Мо­же, то хма­ра, страш­на і чор­на, над­хо­дить над го­ло­вою і па­де дощ? Але зго­дом, ко­ли про­цесія бу­ла вже близько, во­на по­чу­ла знай­омий спів і зро­зуміла. І рап­том спа­лах­ну­ла злістю; не­доб­ра радість нал­ля­лась їй в сер­це.

- Ага! Він іде!.. Він іде!.. - кри­ви­лись в усмішку її ус­та, і навіть сльози з очей пе­рес­та­ли спли­ва­ти. Во­на спіши­ла на­зустріч.

Процесія все наб­ли­жа­лась.

Коли ж на­решті її обвіяв дух людської ма­си і об­хо­пи­ли страшні для неї го­ло­си, сліпа Ес­тер­ка ста­ла, підня­ла ру­ки, не­мов ба­жа­ла спи­ни­ти ла­ву, і зак­ри­ча­ла. Сло­ва зли­ва­лись у неї в горлі у не­ви­раз­ний крик. Во­на тряс­ла ру­ка­ми і так сто­яла з відкри­тим ро­том. Сильне зво­ру­шен­ня, гнів відня­ли їй мо­ву. Во­на кри­ча­ла щось не­ви­раз­не, а їй зда­ва­лось, що во­на го­во­рить і ви­ки­дає з се­бе весь біль, все го­ре і всю зне­на­висть.

- Слухай ти, жидівський си­ну! - кри­ча­ла во­на сло­ва­ми, що ли­ша­лись у неї у горлі. - Ти знов ідеш? Ти, що од­няв моїх дітей! Мо­го Лей­бу і мо­го Хаїма… Ти знов бла­гос­ло­виш роз­ли­ва­ти кров тво­го на­ро­ду! Слу­хай, віддай мені моїх синів… Се я тобі ка­жу, я… сліпа Ес­тер­ка, що вип­ла­ка­ла очі… я, ма­ти синів моїх бідних… Слу­хай, ку­ди ти йдеш, спи­нись… До­волі крові…

І во­на тряс­ла ку­ла­ка­ми і кри­ча­ла сло­ва­ми, що ли­ша­лись гли­бо­ко в гру­дях. Сльози, що спли­ва­ли з не­ви­дю­щих очей, за­пов­ня­ли ста­рий чор­ний рот із дво­ма пенька­ми жов­тих зубів.

А повз неї ту­па­ли ти­сячі ніг, ди­ха­ли ти­сячі гру­дей, ревіли ба­си і тан­цю­ва­ли, як бо­жевільні, дзво­ни. Ве­ликі, се­редні й ма­ленькі…

1906

З ГЛИБИНИ

ХМАРИ

Коли я див­люсь на хма­ри, ті діти землі і сон­ця, що, зняв­шись ви­со­ко, все ви­ще і ви­ще, манд­ру­ють бла­кит­ним шля­хом, - мені здається, що ба­чу ду­шу по­ета.

Я впізнаю її. Он пли­ве, чис­та і біла, спраг­ла не­зем­них роз­кошів, про­зо­ра і лег­ка, з зо­ло­тим усміхом на ро­же­вих ус­тах, трем­тя­ча ба­жан­ням пісні.

Я ба­чу її. Ве­ли­ка і важ­ка, пов­на ту­ги й не­вип­ла­ка­них сліз, вагітна всіми скор­бо­та­ми світу, тем­на од жа­лю до не­щас­ної землі, во­на клу­бо­читься чор­ни­ми хви­ля­ми, важ­ко ди­хає пе­ре­пов­не­ни­ми грудьми, хо­ває ли­це од сон­ця і гірко пла­че теп­ли­ми сльоза­ми, аж по­ки не ста­не їй лег­ше.

Я знаю її. Во­на… Нес­покійна, вся на­си­че­на вог­нем, вся па­ла­юча ве­ли­ким і пра­вед­ним гнівом. Мчиться ша­ле­но по не­бу і підга­няє ліни­ву зем­лю зо­ло­тою різкою… Впе­ред… впе­ред… швид­ше ра­зом із нею… в мільйон раз швид­ше в повітрі… І гу­кає так, щоб всі по­чу­ли, щоб ніхто не спав, щоб всі про­ки­ну­лись…

Я ро­зумію її. Вічно нев­до­во­ле­на, вічно шу­ка­юча, з вічним пи­тан­ням - на­що? до чо­го? - во­на спус­ти­ла сірі кри­ла над зем­лею, щоб не бу­ло вид­ко сон­ця, щоб по­то­па­ла в тінях зем­ля, і сіє дрібну мря­ку су­му…

Поете, я не ди­ву­юсь, що лю­биш хма­ри. Але я співчу­ваю тобі, ко­ли з туж­ли­вою заздрістю сте­жиш за хмар­кою, що то­не, розп­ли­вається і ги­не в бла­китній пус­телі…

УТОМА

Душа моя втом­ле­на - і навіть той жаль, що по­чу­ваю, на­га­дує лиш усміх, зас­тиг­лий на об­личчі мер­ця…

Я маю жаль до не­ба, бо хма­ри, що про­хо­дять по ньому, не ли­ша­ють там жод­но­го сліду: во­но знов стає яс­ним і бла­кит­ним. Жаль маю до землі, бо тіні, що вкри­ва­ють її, пе­ре­су­нуться на інше місце, і, де бу­ло тьмя­но і сум­но, знов ля­же зо­ло­то сон­ця.

З жа­лем див­люсь на во­ду: мов дзер­ка­ло, од­би­ває во­на кра­су світу, і ко­ли нев­до­во­ле­на навіть - лам­ле всі лінії й фар­би і тво­рить своє. І маю жаль я до осінньої рос­ли­ни: кож­на брунька хо­ває в собі надію жит­тя і дасть нові па­го­ни.

Тоді як я…

Тоді як попіл надій моїх не­ру­хо­мою хма­рою за­вис наді мною, тоді як сон­це щас­тя не зже­не з душі тіней, як дзер­ка­ло душі моєї по­мерк­ло, потьма­ри­лось, не од­би­ва нічо­го, тоді як те, що об­летіло і ста­ло го­лим, - не розів'ється зно­ву. І чом не жи­ву я, ви­ща істо­та, як те мерт­ве не­бо, як не­жи­ва зем­ля, як во­да, як рос­ли­на?

Спитати?

Не хо­чу… Вто­мив­ся…

САМОТНІЙ

Я слу­хаю співи, яких ніхто не чує: то співає моя ду­ша.

Завжди і всю­ди чую її лю­би­мий приспів:

- А ти са­мотній!.. І ніщо не заг­лу­шить - я се знаю, - ніщо не заг­лу­шить ти­хо­го співу; крізь стогін ху­ги, крізь сміх вес­ни, крізь регіт гро­му і плюскіт зли­ви - я все вчу­ваю:

- Самотній!.. Са­мотній!..

Навколо лю­ди. Бли­щать їх очі, трем­тять їх го­ло­си… Снує срібну нит­ку ро­зум і зо­ло­ту - сер­це, хви­ля жит­тя ви­хо­дить з бе­регів, шу­мить і грає, і ко­ли до уст моїх тор­кається ке­лих ве­се­лощів, - я чую вже знай­омий реквієм душі:

- А ти са­мотній!..

Я пла­чу. З мо­го сер­ця теж ллється стру­мок в мо­ре людсько­го го­ря. І хоч теп­ла ру­ка моя прос­тяг­не­на для дружнього стис­ку там, де йо­го тре­ба, хоч ду­ша моя розк­ри­та для чу­жо­го го­ря, як квітка для ро­си, а про­те…