Оповідання - Коцюбинський

- От ба­чиш. Чи ж я не ка­за­ла, чи ж я не бла­га­ла йо­го - поїдьмо ку­ди, за­берім діти…- ма­ло не пла­ка­ла пані На­та­ля, при­тис­ка­ючи ру­ки до гру­дей та див­ля­чись на гос­тя бла­га­ючим пог­ля­дом, як тоді на чо­ловіка.

- Ет, що те­пер про се го­во­ри­ти! - розд­ра­то­ва­но скрик­нув пан Ва­лер'ян і далі бігав по хаті. Він ку­рив папірос­ку за папірос­кою і роз­би­вав го­ло­вою хма­ри синього ди­му, що повз­ли за ним дов­ги­ми хви­ля­ми, як ту­ман в го­рах.

- Ах, що ро­биться… що тільки ро­биться…

Се го­во­рив хтось інший ви­со­ким жіно­чим го­ло­сом.

Всі обер­ну­лись до две­рей з кухні, звідки, впус­ка­ючи на мить світло, влетіла в сто­ло­ву ма­ленька круг­ленька жінка. Ша­поч­ка з'їха­ла в неї на бік го­ло­ви, ру­де во­лос­ся розтріпа­лось і па­ла­ло, на­че во­на при­нес­ла на ньому по­же­жу з ву­лиці.

- Ах, як тут тем­но. Де ви? Де ви? - Во­на ні з ким не привіта­лась, підбігла до сто­лу і впа­ла на стілець.

- Мої милі, мої до­рогі… ви ще живі? А я ду­ма­ла… Вже по­ча­ло­ся… Юр­ма хо­дить по ву­ли­цях з царським порт­ре­том. Я тільки що ба­чи­ла, як би­ли Сіка­ча…

- Котрого?

- Молодшого, сту­ден­та… Не зняв шап­ки пе­ред порт­ре­том. Я ба­чи­ла, як йо­го, уже без шап­ки, чер­во­но­го, в по­дертій ту­журці, зігну­то­го вдвоє, ки­да­ли з рук до рук і всі би­ли. Очі в нього такі ве­ликі, чер­воні, бо­жевільні… Ме­не об­хо­пив жах… Я не мог­ла ди­ви­тись… І знаєте, ко­го я ба­чи­ла в юрмі? На­род… Се­лян… в сірих свят­них сви­тах, в ве­ли­ких чо­бо­тях, прос­тих ста­теч­них хлібо­робів… Там бу­ли лю­ди з на­шо­го се­ла, тихі, спокійні, працьовиті…

- То гірший еле­мент, Те­тя­но Сте­панівно, - обізвав­ся сту­дент Гор­ба­чевський.

- Ні, не кажіть, я їх знаю, я вже п'ять літ учи­те­люю в то­му селі… А те­пер втек­ла звідти, бо ме­не хотіли по­би­ти: то ста­ра ди­ка не­на­висть до па­на, хто б він не був. У нас усіх зруй­ну­ва­ли. Ну, ще там ба­га­тих… Але ко­го мені жаль, то на­шої сусідки. Ста­ра вдо­ви­ця, бідна. Один син у Сибіру, дру­гий в тюрмі си­дить… Тільки й ли­ши­ло­ся, що ста­ра ха­та та сад. І от зни­щи­ли все, розібра­ли ха­ту по бру­сові, сад ви­ру­ба­ли, книж­ки синів по­дер­ли… Во­на не хотіла про­ха­ти, як другі. А де­які ви­хо­ди­ли на­зустріч юрмі з об­ра­за­ми, з дрібни­ми дітьми, ста­ва­ли на коліна в грязь і бла­га­ли ціли­ми го­ди­на­ми, ру­ки му­жи­кам цілу­ва­ли… І тих по­ми­лу­ва­ли…

- Ах, жах який, - шеп­ну­ла якось ме­ханічно пані На­та­ля.

Вона все ще сиділа ви­тяг­не­на, нап­ру­же­на, не­мов чо­гось че­ка­ла.

- Тс… цитьте…- не­терп­ля­че пе­ре­би­ла во­на роз­мо­ву.

З ву­лиці донісся да­ле­кий га­лас.

Усі за­мовк­ли, обер­ну­лись до вікон і, ви­тяг­ши шиї, зав­мер­ли в увазі.

Шум не­мов наб­ли­жав­ся. Бу­ло в ньому щось подібне до да­ле­кої зли­ви, до глу­хо­го ур­чан­ня звірів. «А-а-а… а-а-а…» - од­би­ва­ли ви­сокі стіни змішані згу­ки, і тут десь близько по­чу­лось ту­потіння ніг по камінню ву­лиці.

- А, підлість… підлість… Я йду на ву­ли­цю…- стре­пе­нув­ся Чу­бинський і забігав по хаті, чо­гось шу­ка­ючи.

Але на нього на­ки­ну­лись всі. Во­ни кри­ча­ли на нього при­ти­ше­ни­ми, зміне­ни­ми го­ло­са­ми, що він не по­ви­нен ви­хо­ди­ти, бо йо­го тільки шу­ка­ють, що там він нічо­го не вдіє, що не мож­на ки­да­ти жінку й діти. Жінка ка­за­ла, що вмре без нього.

Тим ча­сом га­лас змен­шав­ся і ско­ро за­тих.

Тільки на­ля­кані діти пла­ка­ли в кут­ку, хли­па­ючи все го­лосніше.

- Варваро! Вар­ва­ро! - гу­кав пан Ва­лер'ян. - За­беріть дітей у дру­гу ха­ту, вти­хо­мир­те як-не­будь…

Ввійшла Вар­ва­ра, важ­ка, спокійна, з чер­во­ни­ми, го­ли­ми по лікоть ру­ка­ми, і за­го­во­ри­ла до дітей так, що во­ни зра­зу за­мовк­ли. Во­на об­ня­ла їх ти­хи­ми гру­би­ми го­ли­ми ру­ка­ми і заб­ра­ла до се­бе.

В сто­ловій теж ста­ло спокійніше.

- Які ви щас­ливі, - обізва­лась Те­тя­на Сте­панівна, - маєте та­ку слав­ну най­мич­ку.

Пані На­та­ля зраділа, що знай­шла хоч один яс­ний пункт се­ред тих страш­них подій, на яко­му мож­на спо­чи­ти.

- О! Моя Вар­ва­ра - зо­ло­та жінка… Се наш справжній друг… Спокійна, роз­суд­ли­ва, при­хильна. І, уявіть собі, бе­ре всього-на-всього три кар­бо­ванці на місяць…

- Добрий ха­рак­тер має, - до­дав пан Ва­лер'ян. - Чет­вер­тий рік слу­жить… Ми звик­ли до неї, во­на до нас… І дітей лю­бить.

Поговоривши на ту те­му, гості по­ча­ли про­ща­тись, але тут Те­тя­на Сте­панівна зга­да­ла, чо­го во­на, влас­ти­ве, прий­шла. Їй здається, що па­нові Ва­лер'янові після йо­го про­мов на мітин­гах не­без­печ­но сидіти вдо­ма. Луч­че б пе­ре­че­ка­ти сей ли­хий день десь у сусідів, в пев­но­му місці.

Горбачевський пе­ре­чив. Нав­па­ки, луч­че сидіти вдо­ма, не з'явля­тись на ву­лиці. Квар­ти­ри їхньої доб­ре не зна­ють, бо во­ни не­дав­но пе­реїха­ли сю­ди, а ко­ли по­ба­чать замк­нені вікон­ниці, то по­ду­ма­ють, що дім по­рожній.

- Ні, ні, я ли­шу­ся вдо­ма… Що бу­де, те й бу­де…- зас­по­ко­ював їх на про­щан­ня Чу­бинський.

Чоловік і жінка ли­ши­лись самі. Він бігав по хаті се­ред хмар з ди­му, не­мов хотів роз­би­ти нес­покій.

Пані На­та­ля сиділа приг­ноб­ле­на.

Нарешті Чу­бинський сів біля жінки.

- Ну, не тур­буй­ся ж так ду­же, - за­го­во­рив він до неї, на­ма­га­ючись бу­ти спокійним. - Ніхто нас не за­че­пить… От по­гу­ка­ють тро­хи та й розійдуться…

- Я… я спокійніша… Ти не звер­тай ува­ги… так, тро­хи нер­ви… Я теж га­даю, що нічо­го не бу­де…

Вона лед­ве здер­жу­ва­ла се­бе, щоб не тремтіти.

- Я пев­ний, що хуліганів ма­ло, на­род не піде за ни­ми…

- Та-ак, пев­но, що хуліганів… -…І не дійде до то­го, щоб про­ли­ва­лась кров…

- Ах, бо­же!.. пев­но, не дійде до то­го, щоб…

Тепер, ко­ли во­ни ли­ши­лись самі, без лю­дей, в сій темній хаті, ото­ченій чимсь грізним і невідо­мим, та на­ма­га­лись скри­ти в роз­мові один од од­но­го свої дум­ки і свій нес­покій, три­во­га зрос­та­ла, зби­ра­лась круг них, не­мов грим­ля­чий газ.

Бо чи ж він го­ден опер­тись сліпій злобі ди­кої ма­си, яка не знає, що чи­нить, він, без­зброй­ний! Во­на те зна­ла.

Ну, а ко­ли прий­дуть до них? Що ж, ко­ли прий­дуть, во­ни зас­тав­лять двері меб­ля­ми і бу­дуть за­хи­ща­тись до краю. Во­ни за­ба­ри­кад…

- Дзень-дзелень… дзень-дзень!

Сильний, різкий дзвінок вда­рив у пе­ред­по­кої.

Чубинський аж ско­чив.

- Не хо­ди…- не од­чи­няй, - бла­га­ла пані На­та­ля, за­ла­му­ючи ру­ки.

А дзвінок ска­кав, хрипів, ка­зив­ся. Чу­бинський ки­нувсь до кухні. - Вар­ва­ро! Вар­ва­ро!..

- Тс… не кри­чи так…

Але Вар­ва­ри не бу­ло.

Що ж ро­би­ти? Тре­ба щось ро­би­ти. Де ж та Вар­ва­ра?

Вбігла на­решті Вар­ва­ра.

- То пан док­тор дзво­нять… За­раз ідуть че­рез кух­ню.

Доктор сли­ве вбіг. Ви­со­кий, здо­ро­вий, він ма­хав ру­ка­ми, як вітряк кри­ла­ми, і ще на хо­ду кри­чав:

- Сидите собі, го­луб­чи­ки, і не знаєте, що діється… Б'ють,