Статті, нариси - Павло Грабовський

одживають свій вік, але остається загальний дух та напрямок творів, остається тенденція; на неї переважно ми й повинні звертати увагу. А тенденція творів Шевченкових, повторяємо, зовсім, не та, яку часом добачаємо у поетів нинішніх, у котрих ні змісту, ні форми, а якась порожнеча і думок, і вислову. Не переймеш талану, коли його немає, але все інше можна до певного ступеня перейняти, виробити; треба тільки справжньої освіти, щирої цікавості до життя та свідомого працювання над повзятими задачами. От тоді поменше у нас буде і збірників - таких, як Кернеренків, а автори їх вживуть своєї кебети чи охоти письменницької з більшим успіхом для себе та більшою користю для громади. В противнім разі вся їх праця зведеться нінащо. Мотиви поезії повинні бути щиро жизненими; а ця жизненість придасть їм до якогось ступеня і живої, багатої та оригінальної форми, як те бачимо на чарівничих піснях народних. Форма їх справді далеко багатша в порівнянні до творів поезії штучної; досить переглянути хоч не дуже давно виданий збірничок пісень - «Живі струни». Що за милозвучність та краса, не кажучи вже про класичну простоту та безпосередність натхнення! Се - джерело, з якого на здоров’я довго ще будуть пити нащадки! Влучність вислову надзвичайна, а стислість під час просто непередатна! Такої б форми нам було треба; форми кажу, бо зміст та мотиви - це питання часу і одмінні, як сам час. Форма теж поступає наперед, але форма народної пісні нашої не стала ще спогадом минувшини, а додала б і нині краси якому хоч творові поетичному. Треба лишень розуміти, що і до чого брати.

Думка про мотиви поезії української не раз займала мене. Справді, цікаво було б вислідити від Котляревського до наших часів: якими мотивами одушевлялася та жила наша поезія? Що в тих мотивах було свого, щиро народного, викликаного цілокупністю життєвих обставин, властивих нашому краєві, а що позиченого в сусід? Якого характеру були ті позички? Наскільки вони відповідали тутешньому складові умовин, чи не мали жодних зв’язків з життям українським та його потребами? Бо можна позичити певний напрямок думки, а прикласти його по-своєму до грунту місцевого, керувати ним уповні самостійно; а можна позичити й такого, що ніяким робом не стосується до життя нашого, навіки останеться для нас чужим, мертвим. А бували і такі позички. Що в мотивах поезії української було безпосередньою, яскравою ознакою переживаного часу, а що являлось наслідком тої або іншої моди, держалося з традиції, коли вже усунувся з-перед очей навіть грунт, на якому та традиція виросла? А що деякі мотиви у нас держалися в поезії виключно з традиції, це річ безперечна. Досить спогадати тільки, як наші поети до останнього часу переспівували де в чому Котляревського та його наслідувачів, досить звернути увагу на те, що наші письменники й досі ще не визволились з відгуків солодушного, цілком неприродного сентименталізму, хоча життя наше не дає до того жадної підстави. Вислідити все те було б дуже цікавою та хосенною 34 річчю, в кого єсть до того хист та спромога. Разом з тим навертається першорядне питання: яку роль грала поезія українська в нашому житті громадському? Еге, яку?

 

1896

 

СЛОВ’ЯНАМ НОВІ ВІРШІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

 

 

Під таким заголовком помістив знаний професор Стороженко у жовтневій книжці «Київської старини» за 1897 рік буцімбито нові Шевченкові вірші, котрі відшукав у паперах слідчої справи про Кирило-Мефодіївське братство. З яких причинків висновує д. Стороженко свою думку, приписуючи сі вірші Шевченкові? На наше здання, так се вірші Костомарова, а в сьому нас запевняють такі здогади: 1) Вірші написані важкою, непоетичною мовою, перемішаною з москалізмами та церковщиною, з граматичними формами, не властивими слову українському, як звичайно писав Костомаров. «По Твоїй волі», «виглядаймо» (замість - виглядаєм, виглядаємо), «вічной (замість - вічної) волі», «і з поруги давній (замість - давньої)»,- так не говорив і не сказав би Шевченко, у Костомарова такі вислови трапляються раз по раз. 2) Погляд на Слов'янщину, який висловлюється у сих кострубатих віршах, скидається більш на тумановито-безпідставні мрії книжкових теоретиків мислі, але цілком не нагадує тверезих, реально-узасаджених думок Шевченка, котрий хоч і співчував усім слов'янам укупі, проте панславістом в московському розумінню ніколи не був і не міг бути, бо добре знав ціну такому панславізму; він був насамперед ворогом всяких кайданів, всякого панування, а стояв за волю та непідлеглість кожної народності слов’янської, прив'язаної до цілої Слов'янщини не живосилом, а з доброї волі, на грунті федералізму. Костомаров з приятелями залюбки смакував Коллара або Ганку з Шафариком, але для Шевченка цілком було неприродною річчю знати «всі мови слов'янського люду», а «своєї - дасть біг»: своя мова, свої люди панували його думками, держали на грунті живих потреб дійсності. 3) Вірші, видруковані д. Стороженком, зовсім не нові, а здавна українцям відомі, і ми дивуємося, як редакція «Київської старини» не звернула на се уваги. Вірші сі видруковані під заголовком «На добраніч» у «Збірнику творів» Ієремії Галки, т. є. Костомарова, в переробленому виді, а значить, появилися на світ божий ще в 1875 році. Варіант, відшуканий д. Стороженком, є певно першою редакцією сього стихотвору; очевидячки, Костомаров його вигладив згодом, повикидав фрази про слов’ян, лишивши без зміни деякі уступи загального змісту. Важко допустити, щоб Костомаров покористувався в сьому разі чужим твором, взявши його у Шевченка та додавши укінченості.

Д. Стороженко каже, що відшукав сі вірші в паперах Костомарова; се вп’ять-таки підміцняє нашу думку. Може, в слідчій справі сі вірші і значаться Шевченковими, так се звичайна помилка, які часто трапляються у таких справах. Може, навіть вони переписані власною рукою Шевченка, так знов-таки: переписав не значить - написав. З усього видно, що тут вийшла помилка; вірші сі, повторяємо, і не нові, і не Шевченкові; по нашій думці, автором їх був не хто інший, як Костомаров.

 

Якутськ, 1897

 

ДАНИЛО МИХАЙЛОВИЧ КАВУННИК-ВЕЛЛАНСЬКИЙ

 

З приводу п’ятдесятилітніх роковин його смерті (1774-1847)

 

 

Перші зароди справжньої, більш або менш самостійної філософічної думки в Росії надибуємо з початку 19 століття, в двадцятих та тридцятих роках. Перший почин в сій справі доводиться завдячити докладному ознайомленню російської інтелігенції з видатнішими тогочасними течіями філософської думки західноєвропейської, а переважно - з німецьким