Повія - Мирний

- Тимофiю! Що се ти! - роз­дав­ся зза­ду йо­го го­лос.

Тимофiй озир­нув­ся - i ру­ки опус­тив: пе­ред ним сто­яв ба­тюшка.

- Зовсiм за­со­ро­мив дiв­чи­ну, - ска­зав отець Ми­ко­лай, зир­к­нувши на Хрис­тю, що, як та ма­кiв­ка, аж го­рi­ла у поро­га.

Тимофiй на п'ятах пос­ту­пив­ся на­зад, да­ючи ба­тюш­цi до­рогу, кот­рий по­ри­вав­ся ви­хо­ди­ти, про­щав­ся з ха­зяїна­ми, гiстьми.

- Отець Ми­ко­лай! А на ко­лiс­ни­цi хi­ба не тре­ба? - мо­вив Загнибi­да, при­яз­но заг­ля­да­ючи в очi.

Отець Ми­ко­лай за­ре­го­тав­ся:

- На ко­лiс­ни­цi? А щоб вас! Да­вай­те вже!

- Я вам на­ли­воч­ки, - тур­бу­вав­ся Заг­ни­бi­да. - Та­кої нали­вочки - гу­боньки зли­па­ються! Оле­на Iва­нiв­на! на­ли­воч­ки сю­ди! по­за­то­рiшньої! - гу­кав вiн на жiн­ку.

Олена Iва­нiв­на при­нес­ла пляш­ку.

- Сама ж по­пот­чуй. Од те­бе смач­нi­ша! - ска­зав Заг­ни­бi­да. Оле­на Iва­нiв­на на­ли­ла.

- Добра, доб­ра! - прих­ва­лю­вав отець Ми­ко­лай, сма­ку­ючи пот­ро­ху з чар­ки.

- А вам, отець ди­якон? На­ли­воч­ки! - прип­ро­хує Заг­ни­бi­да.

- Ет! сви­ня­чо­го пiй­ла! - гук­нув той. - Сiр­ка! ме­нi - сiр­ка!

- А мо­же, ром­ку на по­ту­ху? У ме­не доб­рий ро­мок - у нiм­ця брав.

- Не терп­лю я отих заг­ра­ниш­них пун­ди­кiв. Вiд їх тiльки в жи­во­тi булько­тить та го­ло­ва бо­лить. Не­ма кра­що­го зiл­ля, як наш рiд­ний сiр­ко! Чим бiльше йо­го п'єш, тим смач­нi­ше здається! Так? - скрик­нув вiн, уда­рив­ши Ко­лiс­ни­ка по пле­чi.

- Правда ва­ша. Ро­мок до чаю - див­на шту­ка.

- Ото-то-то! А так, на­го­ло - сiр­ка! Смик­нув за хвiст - та й все! Дер­зай, ча­до! - гук­нув вiн, пе­ре­ки­да­ючи чар­ку в рот, i мер­щiй нап­ря­мив­ся за ба­тюш­кою, кот­рий уже сто­яв на рун­ду­цi, до­жи­дав­ся.

- О, бо­дай вам щас­тя слу­жи­ло! - ре­го­тав­ся Ко­лiс­ник.

За ди­яко­ном ус­лiд вий­шли ха­зяїн, ха­зяй­ка, по­су­нув i дех­то з гос­тей.

- Пропустiть! про­пус­тiть! - ша­мо­тiв без­зу­бим ро­том дяк, про­тис­ку­ючись по­мiж на­ро­дом.

- Ти ж чув, що я то­бi на­ка­зу­ва­ла, ста­рий чор­те! - гук­ну­ла дя­чи­ха, смик­нув­ши йо­го зза­ду за ко­су.

- Чув, чув! - ви­ри­ва­ючись, мо­вив дяк i скрив­ся в сi­нях.

- Ох ти, моя не­пи­са­на! - скрик­нув Ти­мо­фiй, ущип­нув­шiї ка ви­хо­дi Хрис­тю за ру­ку.

Та не ви­дер­жа­ла i зо всього ма­ху вса­ди­ла ку­ла­ка в Ти­мофiеву спи­ну, аж по ха­тах за­гу­ло.

- Ото пос­ва­та­ла! Мо­ло­дець! - хтось про­мо­вив.

- Хто ко­го? - спи­тав­ся Ко­лiс­ник.

- Он та дiв­ка Ти­мо­фiя.

Колiсник ски­нув на Хрис­тю очi. Чер­во­на i гнiв­на сто­яла во­на у по­ро­га ко­ло пе­чi.

- Де ти, сер­денько, бу­ла? - спи­тав­ся вiн, пiдс­ту­па­ючи до неї. - Я ж з то­бою й не хрис­то­сав­ся! Хрис­тос воск­рес!

Поки Хрис­тя зiб­ра­ла­ся, що їй од­ка­за­ти, як Ко­лiс­ник уже й об­няв її.

- Не ду­же, Кос­тю, не ду­же! Щоб, бу­ва, губ не по­пiк! - гу­кав зза­ду йо­го товс­тий кра­мар.

- I я не хрис­то­сав­ся! - десь ви­рис­кав­ся гни­ло­зу­бий мир­ша­вий чо­ло­вi­чок i - цмок Хрис­тю в що­ку.

Товстий кра­мар i со­бi при­ло­жив жир­ню­чi та сли­ня­вi гу­би. Хрис­тя по­вер­та­ла­ся то сю­ди, то ту­ди, со­ро­ми­ла­ся, млi­ла. Во­на не зна­ла - чи їй плю­ва­ти в очi сiй п'янiй зграї, чи ла­яти­ся, чи пла­ка­ти.

- Стiй! - гук­нув Загнибi­да, вер­та­ючись у ха­ту й побачив­ши­, як Хрис­тя по­би­вається у мiц­них Ко­лiс­ни­ко­вих обiй­мах.

- Костянтине! Що се ти? Пi­дож­ди ж, я жiн­цi пох­ва­лю­ся, - по­вер­нув­ся вiн до Ко­лiс­ни­ка.

- Нема, бра­ти­ку, до­ма, - од­ка­зав той, ви­пус­ка­ючи Хрис­тю. Та про­жо­гом ки­ну­ла­ся з ха­ти i тро­хи в сi­нях не зби­ла з нiг ха­зяй­ки.

- Куди се, як бо­же­вiльна, не­сеш­ся? - спи­та­ла Оле­на Iва­нiв­на.

- Та он… во­ни… Хай їм! - з пла­чем жа­лi­ла­ся Хрис­тя. - Ко­ли так, то я й ки­ну.

- Що там та­ке? - спи­та­ла­ся Оле­на Iва­нiв­на.

- Цссс!.. - за­хо­ди­ло в кух­нi.

- Не руш ха­зяй­сько­го доб­ра! - вий­шов­ши се­ред ха­ти, гу­кав Заг­ни­бi­да. - Не руш.

- Чого ти же­лi­паєш? - ска­за­ла во­на чо­ло­вi­ко­вi. - Он - лю­ди, он - бла­го­род­нi! - I гнiв­на прой­шла у свiт­ли­цю.

- Отак, як бач! Хто кис­лич­ки поїв, а ко­го ос­ко­ма на­па­ла, - ска­зав Заг­ни­бi­да, чу­ха­ючи по­ти­ли­цю.

- Отак i в ме­не, - хи­та­ючи го­ло­вою, од­ка­зав Ко­лiс­ник.

- Лихо, брат, - не жiн­ки сi! - мо­вив Заг­ни­бi­да.

- Лихо, - пiд­ка­зує Ко­лiс­ник.

- А ко­ли ли­хо, то йо­го й за­ли­ти, - умi­шав­ся товс­тий кра­мар.

- А справ­дi! - до­дав Ко­лiс­ник.

- Ходiмо, - ска­зав Заг­ни­бi­да.

- Пiдожди. Отi па­ни нам! I на­що ти їх нап­ро­сив до се­бе? - ка­же кра­мар.

- Хiба я їх про­сив? Са­мi на­би­ли­ся. Не плю­ва­ти ж ме­нi їм у вi­чi! Тiльки що про­ка­зав се Заг­ни­бi­да, як з свiт­ли­цi вихо­дять Ру­бець i Книш.

- Попили, поїли у вас, Пет­ро Лу­кич, - ска­зав Ру­бець. - По­ра й до­до­му.

- Куди? Так ра­но? Та я не ба­чив, чи ви що й вжи­ва­ли.

- Вживали, вжи­ва­ли i геть-то! - прос­тя­га­ючи ру­ку, мо­вив Книш.

- Боже ж мiй! Та, мо­же б, ще трош­ки по­си­дi­ли?

- Нi-нi! Жiн­ки до­ма ждуть. Ми, знаєте, пе­рельотнi пти­цi.

- Скажи, хай не за­дер­жує, - мо­вив ти­хо товс­тий кра­мар Ко­лiс­ни­ко­вi на ву­хо.

- Та хоч на до­ро­гу! - по­би­вається Заг­ни­бi­да. - Ан­тон Пет­рович! Фе­дiр Гав­ри­ло­вич! По од­нiй, на­ли­воч­ки. Жiн­ко, го­лубко моя! До­ро­гим гос­тям на до­ро­гу на­ли­воч­ки.

- Од те­бе не од­че­пиш­ся! - ска­зав Ру­бець.

- Звинiть. Ви­бач­те, бо­га ра­ди! Мо­же, що й не так. У ме­не, знаєте, все по-прос­то­му. Пнись - не пнись, а до па­нiв дале­ко. Зви­нiть.

- Дай, бо­же, i нам те ма­ти, що у вас! - утi­шав Книш, беру­чи чар­ку на­лив­ки.

- Бувайте ж здо­ро­вi! - при­вi­тав­ся Ру­бець. Ви­пив, од­дав чар­ку i, по­дав­ши на про­щан­ня од­но­му Заг­ни­бi­дi ру­ку, мер­щiй по­дав­ся у сi­ни. Книш, про­ща­ючись за­уряд iз знайоми­ми й нез­най­оми­ми, со­бi по­хи­лив за ним. Заг­ни­бi­да пi­шов про­вод­жа­ти.

- I сла­ва бо­гу! - лег­ко зiтх­нув товс­тий кра­мар.

- Та вей Книш ще нi­чо­го: об­хiд­час­тий чо­ло­вiк, - ска­зав Ко­лiс­ник, - а ще наш сек­ре­тар - о-о! то ця­ця!

Обидва од­ним ми­ром ма­за­нi! Обид­ва на ру­ку охул­ки не кла­дуть! Той тiльки бе­ре та кла­няється, а наш бе­ре та ще й батька де­ре!

- Випровадив, сла­ва то­бi бо­же! - ска­зав Заг­ни­бi­да, верта­ючись. - Ну, те­пер хо­дi­мо до сто­лу. Те­пер на­ша чер­га. А вже ме­нi сi па­ни! - I всi ра­зом по­ва­ли­ли у свiт­ли­цю. Там за сто­лом си­дi­ла вся жi­но­ча кум­па­нiя.

- Iдiть ли­шень до нас, - мо­ви­ла ог­ряд­на мо­ло­ди­ця, гнило­зубого чо­ло­вi­ка жiн­ка, чер­во­на, як та на­лив­ка, що дер­жа­ла в ру­ках. - Го­дi вам усе з па­на­ми та з па­на­ми. Чи бач, як па­нами про­па­ха­ли­ся! - до­да­ла во­на, стрiльнув­ши на Колiс­ни­ка­ своїми мас­ля­ни­ми очи­ма.

- З ва­ми, ку­мо, ви­пи­ти? От доб­ра ку­ма! - мо­вив Ко­лiс­ник, пiд­хо­дя­чи до мо­ло­ди­цi, i опус­тив­ся ко­ло неї на ла­вi.

- Та