Пісню снує Черемош - Пільгук Іван

— Вони захоплені повістями та віршами буковинського кобзаря. Так і називають тебе, Юрію!

— Спасибі.

— Але не тільки спасибі. Треба повчитися, як вони беруться за літературну справу. — Драгоманов захопився розповіддю. Очі його світилися відблисками роздумів. — Ті юнаки зрозуміли, що недостатність нашого громадського руху в тому, що він мало спирається на науку. Можу повідомити, що недавно з'явилася, надрукована у Відні, брошура "Парова машина". Автор її — однодумець тих юнаків Сергій Подолинський, разом з Терлецьким, організував у Відні видання громадської літератури.

— Остапа я знаю. То наш юнак.

— Отож у згоді з ним я написав статтю про шкідливість німецького "Drang nach Osten" 60. її надруковано у "Вестнике Европы". Там я розповів про роль австрійських реакціонерів у поширенні цього гасла. Вони всілякими засобами намагаються онімечувати наших людей.

60 Рух на Схід.

— Це я добре знаю. А той "Drang" відчув на власній спині. То ганьба...

— Дозволю собі зачитати, що говорив австрійський міністр з нагоди відкриття університету в Чернівцях, — Драгоманов піднесено говорив, наче виступав на трибуні. Далі розгорнув газету "Киевский телеграф" і зачитав сказане австрійським міністром: — "Буковина в 130 милях от немецко-го университета, а между тем зтот край, который всегда был верен Австрии, который в близком будущем отпразднует столетие своего присоединения к австрийскому государству, край зтот заслуживает в сущности внимания... Национальности, населяющие зтот край, не будучи в состоянии с первого раза подняться на степень высшего образования в исключительно национальном духе, жаждут сближения с такой стихией, которая в целом государстве служит посредницей в достижении высшего образования, со стихией немецкой. Необходимо позтому учредить там университет, чтобм облегчить зто сближение..."

— Ганьба! Прокляття на голови узурпаторів! — тяжко зітхнув Юрій. — До послуги їм стають і наші добродії, виховані єзуїтами та освячені святоюрськими молебнями! — Юрій, спираючись на топірець, затис його в руці.

— Тим-то нам треба діяти! В Чернівцях належить організувати видання нашої газети і навколо неї об'єднати прогресивну молодь. Цю місію має на себе взяти відомий у Буковині письменник Федькович! — Драгоманов запитливо поглянув на Юрія, зважуючи його настрій.

— Тяжка місія. Не певен у своїй силі...

— Сила народжується у постійному змаганні за поступ! Слово за тобою, Юрію.

— Таке слово треба зважити і серцем, і розумом.

— Чекаю його до мого від'їзду на Закарпаття.

* * *

Драгоманов збирався в дорогу через Карпати до Мукачева. Коли сіли на прощання до столу, він звернувся до Юрія:

— Маю ще повідомити, що тобі передав привітання наш композитор Микола Лисенко. Прощаючись зі мною, він поклав на музику вірш Шевченка. — Тихо наспівував:

Чи ми ще зійдемося знову?

Чи вже навіки розійшлись?

І слово правди і любові

В степи і дебрі рознесли?

Зворушений Юрій взяв до рук ліру і почав награвати, вторячи мелодію.

— Радий, — мовив, хвилюючись, — що Шевченкове слово співом обізвалось у моїй хаті. Спасибі...

Проводив Юрій свого гостя аж до Жабйого і далі в гори. Їхали на конях верхи. Драгоманов мовчав, прислухаючись до гомону гірських потоків та смерекового шуму. У тому шумі колисалися думи мандрівників, відбувалося безмовне спілкування зворушених сердець.

— Здоров, брате Черемоше! — Юрій підніс крисаню догори, наче справді привітався з давнім другом.

Драгоманов теж зняв з голови кашкета. Перед його очима розкрилась мальовнича панорама.

Коні понесли вершників на берег, ударили копитами, занурили в воду свої губи.

— А тепер шлях наш у гори! — показав Юрій. Сизопері пасма гір розпростерли велетенські крила, обіймаючи півнеба.

Зупинились на перепочинок і ночівлю в гірській оселі, слухали біля варти оповіді пастухів.

Драгоманова вони зацікавили своєю легендарністю, фантастикою, породженою серед гірських просторів. У ті перекази, мабуть, влито і краплини смерекового таємничого шуму?

Засинали на сіні пастухи. Та швидко прокинулись. Здавалося, що розверзлося раптово небо, а грім розчахнувся, упавши на гори, і вони покотили в низини стогін болючого поранення.

Мандрівники звелися на ноги, міцніше в'язали коней до смерек.

Відгомони грому залягали в далеких гірських перевалах, вітровіння покотилося верхів'ями смерек. Заколихалися вони, зашуміли, наче продовжували оповідати пастуші легенди...

Після буремної ночі залягла тиша. На ранок випливало сонце таке сяйне, ніби воно щойно народилося в гармонії всесвіту. Повів довгу розмову Юрій. Слухав її Драгоманов, як думу, що долинає з правдивої бувальщини.

На конях мандрівники вирушили в дорогу. Зупинився Юрій, коли відкрився вид на Говерлу, що піднесла могутню, занурену в хмаринки, поставу, наче оглядала обабіч Карпат неозорі далі, повиті лісами, ріками, степами. Може, бачить висока гора в неосяжному обширі, як снує сиві води Дніпро, реве, стогне, посилає побратимський привіт до Дністра, Пруту й Черемошу.

— Колись тут зупинявся, кажуть люди, і Довбуш, нагострюючи каменем біля печери бартку, — повідав Юрій, збираючись з думками. — Мріяв і я колись відшукати Довбушеві скарби. Хотів знайти ту бартку, що викрешує блискавки і верже громи.

— Ти знайшов її у слові своїм поетичнім. Воно викрешує блискавки.

— Ще не викрешує... Ти знаєш багато, дорогий професоре, з писаних книг. За це дяка і шана тобі. Але... — Юрій замовк, задивився на дві хмаринки, що поволі снувалися в блакиті неба. — Поглянь, Михайле Петровичу, на ті хмаринки. Вони пливуть у чистих просторах, наче побратими. Чи так?

— Це порівняння має глибокий змісті

— А коли буря нагряне, то може погнати їх у різні сторони... Одна з них вище до неба, друга — ближче до гір. Яка ж першою уронить грім і освітить блискавкою простори?

— Цього не можу збагнути.

— Першою спалахне блискавкою та, котра ближче до землі. Так і люди можуть зійтися й розійтись. Буває...

— На блискавицях і громовицях я не розуміюся, — не знав що відповісти Драгоманов.

— Треба і це знати, — Юрій обняв його.

Свідком прощання був Чорний Черемош та капличка, будову якої легенди приписують Довбушу. Прозоре гірське сонце сліпило очі.

— Щасти тобі в дорозі! Передай; привіт закарпатським братам від Довбушевих онуків! — Юрій підніс догори топірець.

Розпрощавшись, прислухався, як віддаля ще долинав легкий тупіт копит і поволі поринав у пташиному різноголоссі. Стояв задумливий, прагнув збагнути свого серця голос, що обізвався тисячами запитань.

Зняв з голови крисаню, поклав до ніг, а зором стежив за летом орлів. Наче Чорногора посилає їх назустріч вітрам, що линуть від дніпрових обширів.

Кінь заржав, б'ючи копитом у землю, ніби кликав у дорогу вершника. Миттю сів верхи Юрій, міцно взяв до рук поводи і помчав швидким розгоном, наче наздоганяв невпинні свої думи.

* * *

Ще на Всеросійському археологічному з'їзді, що відбувся в Києві з участю Драгоманова, присутній представник від Галичини Остап Терлецький одержав доручення збирати цікаві матеріали, включаючи й записи гуцульських пісень та народних звичаїв. За це діло взявся і його друг Бучинський, З такою метою він мав побувати у Федьковича. Як правника, його цікавили також судові папери, що їх зберігав Юрій від сервітутського процесу.

Перед тим як лагодився Бучинський у дорогу, надійшов до нього лист від Драгоманова, в якому читав: "Ну, подорож моя закінчилась. Були великі пригоди і злигодні, злі години, особливо, як у дощ через Чорногору в Угорщину з Жабйого їхав... Але вирятувавсь і тепер з приязню і те згадую. Дорога у Буковині до Федьковича і по Угорщині була дуже інтересна. Народ добрий і дивиться на життя критичніше, ніж наша інтелігенція..."

Лист Драгоманова ще більше заохотив Бучинського подорожувати до Путилова. До того ж мав уже на руках і повісті Федьковича, видані в Києві. Треба поспішити порадувати книгою автора.

Прибув Бучинський до свого друга в Путилів, коли вже в його хаті оселилась родина Юзька. На це Юрій не скаржився, а навіть радий був.

— Вітаю, друже, з перемогою! — з цими словами обіймав Бучинський Юрія.

— Яка перемога?

— Значніша від перемоги Наполеона під Аустерліцом! — Бучинський поклав на стіл книгу повістей Федьковича. Далі розгорнув сторінки і зачитав з передмови Драгоманова:

"Для розуміючого діло доволі буде сказати, що Федькович у них почав малювати життя гуцульського селянина так, як Тургенєв — великоруського. Квітка і Марко Вовчок — українського, Ауербах — німецького, Жорж Занд — французького. І всякий, хто ознайомиться з повістями Федьковича, не перестане жалкувати, чому він не пише їх більше".

— Не сподівався на таку похвалу, — Юрій запросив гостя в свою світлицю.

— Похвала заслужена... Є ще відомості, що вже познайомився з повістями Тургенєв і висловив добру думку...

На цей час прибув до Федьковича ще один приятель. То був Олекса Чернявський з Розток.

— Вітаю в своїй хаті будівника черемоських мостів! — Юрій потискував мозолисту руку Олекси, знайомив його з Бучинським.

Вигляд Чернявського свідчив про його трудове життя. Плечі згорблені, а рука ще міцна. Запрошував він прибути в Розтоки, поглянути на нові його будови. Бучинського це дуже зацікавило.

— Був я в Чернівцях, — повідав Олекса. — Твій батько Адальберт дуже немічний. Слізно благав, аби ти прибув до нього. Хоче перед смертю побачити сина.

Вражений цими словами, Юрій нічого не відповів, лише нахилив голову, збираючись з думками.

* * *

Занепокоїла Юрія звістка про тяжку хворобу батька. Але взимку і сам захворів. Однак заповнював новими віршами великий цикл "Дикі думи".

Обізвався до нього щирим листом Сидір Воробкевич, якому Юрій присвятив колись вірш "До Данила Млаки" (такий псевдонім поета).

І звістка про батька, й заклик Сидора Воробкевича взяти участь у виданні українського альманаху викликали необхідність відбути до Чернівців. А тим часом недокінчений "Гуцул-Невір" не давав спокою. Зібрав багато легенд про Довбуша, його коханку Дзвінку, сокільську княгиню, про короля Гуцула, Сучаву, Шепітські берези, циганку-чарівницю. Про все це має розповісти мандрівний гуцул у "Диких думах". Мандрує вій по світу з кобзою за плечима. Всюди пізнає життя, розносить легенди і перекази. То потрапляє на Украіну, де Тарасова пісня не завмирає, а шириться в народі.