Гуляйгора - Петльований Віталій
Ті, що працюють на першій зміні, ще не повернулися. Після роботи — навчання. Друга зміна кінчається вночі. Так що прощатися ні з ким. Павло одразу почав спаковуватися. Не так і багато в нього майна. Все зберігалося в сундучку і в тумбочці. Книжки, зошити довелося зв'язувати окремо. Запасну чисту сорочку, всякий дріб'язок поклав у сундучок. Туди ж загорнуті черевики, сандалі. Подумав про візника. Коли їхали сюди з батьком, недорого обійшлося. Але вибрав усе ж інший варіант. Доїде трамваєм до Старомосковської, а потім — навпростець до станції недалеко. Затримався біля сторожа Семенюка, який поважно воссідав на стільці коменданта. Доля цієї людини давно зацікавила його. І раніше вони охоче розмовляли про се, про те. Про Клопотовського сторож любив погомоніти — про його настирність в антирелігійній пропаганді, про нього самого та його особисте життя, про те, чому він живе одинаком, не має сім'ї. Пояснення Семенюка просте: не мав житла, тому й холостякував. Тепер хоч і пообіцяли — виділять кімнату, а змінити щось в особистому житті пізно.
Сундучок і книги Павло перев'язав ременем, узяв на плече. Сторож випроводжав його до самої хвіртки. І тут несподіванка: назустріч двоє дівчат з його цеху. Одна з них, Валя, дивилася посмутніло то на Павла, то на його пожитки. її подруга Зоя, навпаки, жваво почала докоряти:
— На кого ж ти нас покидаєш, Павлушо? То ховався десь, ніколи тебе не застанеш у кімнаті, а тепер тишком-нишком зникаєш... Безсовісний. А може, котрась із нас проводжати тебе хоче?..
— Обмаль часу в мене, дівчата. Завтра — останній день. Так що пробачте.
— Чуєш, Валю? Проситься хлопець. Пробачимо йому?
— А ти пробачаєш?
Згадався Павлові день, коли вони запросили йог І у свою кімнату.
— Проведіть мене, дівчата, до трамвая, — попросив Павло щиро. — Буде приємний спогад.
Легко підняв сундучок, закинув на плечі спаковані книжки, тільки оклунок не встиг узяти — він опинився в руках Валі.
Вагон переповнений. Павло ледве протиснувся, дівчата залишилися на зупинці. У тісноті навіть не міг помахати їм.
У приміщенні штабу Військового округу грає духовий оркестр. За парканом чималий учбовий плац, на ньому червоноармійці. Марширують, бігають, аж гуде під їхніми ногами стужавіла земля. Чути команду "кроком руш!". І відразу починається пісня. Павло давно знає її напам'ять.
Ведь от тайги до Британских морей
Армия Красная всех сильней...
Маршова мелодія гучнішає, чути срібний переклик труб, дріб барабанів, дзвінкоголосі сплески литавр. Сьогодні Павло охоплений почуттям своєї причетності до воїнів, яких ніколи не бачив у лице, але вважав своїми побратимами і гордився тим. Якби хтось із них вийшов зараз на вулицю, він осмілів би, мов підліток на порозі свого повноліття, сказавши: "Ще один день мине, і я одягну шинелю, бо в мене у кишені повістка. Військова музика кличе мене". Книги і сундучок здаються йому зовсім легкими.
Вечір затягнувся, переступив поріг ночі. І мати, і Надія не відходять від нього, намагаються відгадати всі його бажання... Улюблені пироги з горохом, гарячі, просто зі сковороди — рум'яні деруни. Надія збігала до крамниці, купила халви — ніякі цукерки не заміняли соняшникової халви. Він їв її з хлібом, ласував, облизував пальці. Як доривався, то з'їдав не менше півфунта. Кухоль молока коштував на базарі 15—20 копійок, півфунта халви — 16. Мати не шкодувала на халву грошей. Шкода тільки, що її у Гуляйгору привозили не часто. А Павло вже приніс у світлицю сундучок, перебрав своє майно, щось відклав набік, щось залишив у ньому. Робив вигляд, що не бачить материних стривожених очей, звернених на нього. Прикрила лице рукою, долонею, витирала непрохані сльозинки. Потім одійшла до печі.
Після одержання повістки минуло лише півдоби. Але як у тій пісні співається, були збори не довгі...
Першої страви мати сьогодні чомусь не варила. Думала, що дуже пізно приїде Павло, то не захоче, мабуть, наїдатися на ніч, обійдеться пирогами. А в нього і справді апетит пропав. Однак помив руки, взявся за пироги. Вибирав для проби по одному з кожної миски. Почав з тих, що з горохом, потім на закуску пробував з маком. Жадібно, не одриваючись, випив здоровенну кружку узвару.
— Бери ще пирога, Павлушо. Напекла ж. І з собою повезеш, пригостиш хлопців.
— Добре, мамо, візьму.
— Спатимеш у своїй кімнаті. Я вже постелила,— промовила сестра, так, ніби не було між ними домовленості, що, відколи він перейшов у гуртожиток, кімната належить не йому, а їй.
Павло розв'язав привезену з гуртожитку пачку книг. Акуратно складав на стільці по одній. Не поспішаючи, розміщував на етажерці. "Українська мова", "Українська література", "Історія", "Фізика", "Алгебра", "Німецька мова". Надія перетирала їх і подавала Павлові.
— І всі купував? А я-то думала, де твої заробітки!
— Хіба це багато? Он у вчителя Карлаша повні шафи. Підручники, художня література. Окремим творам по сто років і більше. Скарби! Буде і в мене бібліотека.
— Краще не загадуй наперед. Он Микола пише, що, можливо, на все життя зостанеться військовим. На командира хоче вчитися, "кубики" заробити.
Та не самі підручники у Павла. Ось і вірші Сосюри. Надія перегорнула обкладинку й раптом, прочитавши напис на першій сторінці, здивувалася:
— Мамо! Ти подивися! Книжку особисто Павлові подаровано. Підпис автора. А нам нічого й не казав. Сосюра... Це ж усе, мабуть, про любов. Ми в школі Сосюру вивчали. Ну, Павлушо, я цього тобі не подарую! Знати Сосюру і нічого не сказати про це рідній сестрі! Хіба ти не бачив, що я з газет його вірші собі переписую? Та й усі наші дівчата закохані в його твори. Напам'ять знають. От послухай:
Кипариси од ночі й до ранку
Все шумлять і шумлять навкруги,
Ти мені нагадала турчанку,
Що забула свої береги...
Здорово! Правда? Я спершу не знала, що таке кипариси, а потім узнала. Виявляється, дерева у Криму, Високі, як наші тополі, тільки що листя на них немає. Гілочки вкриті м'якою хвоєю. Забираєш з собою цю книжечку?
— Так. І ще одну — Генріха Гейне,
— Уявляю собі, як здивуються у твоїй частині. Звичайний робітник, а знає особисто видатного поета.
Зацікавилася книжкою. Одійшла з нею до вікна. Павло ще одну тоненьку дав їй.
— Рідкісна книжка. Про колишній Вознесенський дівочий монастир...
— Де ти її взяв?! Дореволюційна...
Спорожнивши сундучок, Павло поніс його в сіни.
— Із собою не візьмеш?
— Дома залишаю. Збережемо його.
Мати розкрила скриню, дістала полотняну торбину з міцним шнурком: для Павла в дорогу. Вишила голубим і зеленим стебельце волошки. Чорними — літери: Ч. П.
— М'яке дуже полотно. Помнуться сорочки, білизна, та що зробиш.
Поклала Марія Миколаївна своєму солдатові всяке дрібне начиння, щоб носив із собою завжди, бо ні матері, ні сестри поряд не буде. Чи гудзик відірветься, чи петля розпуститься, мусить сам собі раду дати. Голка і ложка, виделка, нитка біла, нитка чорна.
— Ви б мені ще й машинку Зінгера впакували,— посміхався Павло.
— Не смійся, Павлушо. Спасибі потім скажеш. Як узяли Миколу та інших, то я вже й про тебе думала. Хоч і заспокоювала себе, як могла, а чуло моє серце...
Передчувала. Знала. Чекають тривожні дороги її єдиного сина. Колись так прощалася з Іваном Михайловичем, солдатом з кокардою. Одне нині втішало: Павло на рідній землі служитиме, в Червоній Армії, яка ні з ким не збирається воювати, а лише на сторожі стоїть. Заспокоювала себе. Навіть з Дзенісом не раз сварилася: "Досить вам, Яке Карловичу, хтозна-що пророчити. Хіба людям забулася та війна велика, ті сльози? Забулося безхліб'я?" А смерть — як не від кулі чи бомби, то від голоду, від тифозної воші, від ран?.. Про війну і згадувати не слід, як і про чорта. Мусив латиш перед Марією Миколаївною відступати з своїми похмурими прогнозами. Та й сам згоджувався: недарма Жовтнева революція війну війні проголосила. І Декрет ленінський про мир — не казка, а свята правда. Не дадуть люди себе вдруге одурити, як колись.
Майже до ранку світилися вікна в хаті Чепелів. Павло ліг раніше, а мати з Надією ще трудилися. Зарізали і обпатрали курку, внесли з льоху огірків, помідорів, квашеної капусти, щоб усе було не дуже холодне, під рукою. Як би там не журитися, а проводжати Павла треба за народним звичаєм. Треба покликати друзів і сусідів.
Трохи перегодя, як уже зовсім тихо стало в кімнаті, де Павло заснув, Надія запитала пошепки у матері:
— Про Лесю не згадує?
— Ні. Ні словечка. І добре.
— А мені жалко його, мамо.
— То що ж робити? Тобі його жалко. А мені — вас обох.
— Правду кажеш, мамо. Він у нас гарний, розумний. Відслужить, то одразу ще й не таку собі вибере. А якщо по правді, то ходити далеко не треба. Наталка... Як гадаєш, мамо? Вона не признається, а я по очах бачу. Якщо подасть їй Павло надію, хоч словечко, то ждатиме. Батьки теж з повагою до нашого Павла ставляться.
— А що там він розуміє, наш Павло? Хлоп'ячий у нього ще розум. Подорослішає, то і серце підкаже, зрозуміє. А те, що покинула вона Гуляйгору, то, мабуть, на краще.
Павло не спав. Він чув усе...
Зранку від хати до хати передавали — запрошують до сельбуду. О четвертій — усіх на врочисті проводи призовників.
За годину раніше прибули автобусом харківські шефи. В шинелях, будьонівках. І труби "обмундировані". На кожній — зелений чохол. Якби й не запрошували попередньо, то музика однаково б скликала всіх. Люблять у Гуляйгорі духовий оркестр, звикли до нього.
Попливла над селом мелодія вальсу "Амурські хвилі".
Сім'я Чепелів явилася однією з перших. Микита Маляр стояв біля дверей і кожному призовникові потискав руку, поздоровляв батьків. Під портретом Леніна — червоний прапор з Серпом і Молотом, подарований військовою частиною. Призовникам чіпляли червоні стрічки, й ті сідали на перші лави. От уже зайняла свої місця на сцені президія.
Врочистий голос Микити Маляра звернений до громади, до призовників. Грім оплесків зливається з дужими акордами "Інтернаціоналу". Звуки духової музики не вміщаються в залі, тремтять шибки, ніби на вітрі колишуться лаштунки декорацій.
Павло часто бував на таких зборах, все, що відбувається зараз, йому знайоме, але вперше він схвильовано ловить кожне слово, бо з трибуни звертаються саме до них, призовників. Називають кожного поіменно, і його називають, Павла Чепеля.
