Білозуб - Джек Лондон
Саме в цю мить Бесік зробив помилку. Коли б він і далі дивився сердито й грізно, то все було б гаразд. Білозуб уже намірився був відступити і таки відступив би, покинувши йому м’ясо. Але Бесік не почекав. Вирішивши, що перемога вже за ним, він підійшов ближче до м’яса, нахилив голову й став його обнюхувати. Білозуб трохи наїжився. Одначе й тоді ще не пізно було виправити становище: якби Бесік зупинився над м’ясом, високо піднісши голову й сердито дивлячись, Білозуб кінець кінцем відступив би. Проте свіже м’ясо, приємно дратуючи ніздрі Бесікові, розбуркало його пожадливість, і він поспішився куснути.
То було вже занадто, як на Білозуба. Він ще не забув, що недавно орудував цілим запрягом, щоб оце спокійно стояти й дивитись, як інший жере його м’ясо. Без жодного попередження, як було в його звичаю, він зразу напав і геть роздер праве вухо Бесікові. Старий пес отетерів з несподіванки, але так само несподівано сталися й подальші, ще сумніші події. Скінчилось на тому, що Бесік мав прокушене горло, і його збито з ніг. Поки він з великими труднощами зводився на ноги, Білозуб устиг ще двічі прокусити йому плече. І все це неймовірно хутко. Бесік спробував схопити його, але тільки люто клацнув зубами в повітрі. Ще за мить його ніс уже було пошматовано, і він, хитаючись, відійшов від м’яса.
Становище змінилося. Тепер над кісткою гарчав, наїжившись, Білозуб, а Бесік стояв трохи збоку, думаючи про відступ. Він не наважився битися з молодим, швидким, як блискавка, собакою, сумно відчуваючи, що він старий і кволий. Його спроба зберегти свою гідність була направду героїчна. Спокійно обернувшись спиною до молодого собаки й до кістки, начебто все це не гідне його уваги, він велично пішов геть. І тільки щезнувши з очей, спинився він і почав зализувати собі криваві рани.
Після цього випадку Білозуб набрався ще більшої самовпевненості й гордощів. Він тепер спокійніш походжав серед дорослих собак і не так уже перед ними поступався. Не те, щоб він заводився гризтись, зовсім ні,- просто він вимагав поваги до себе й боронився права вільно йти своєю дорогою і не звертати іншому собаці. Він хотів одного тільки - щоб на нього зважали. І ним уже більше не ганьбували й не нехтували його, як інших цуценят, хоч би й тих, що були разом з ним у запрягу. Вони мусили звертати з дороги дорослим собакам, утікати від них, а то й віддавати їм свою пайку м’яса. Але до Білозуба, вовкуватого, самотнього й понурого, що майже ніколи ні на кого не дивився, страшного й хижого на вигляд,- до нього дорослі собаки поставились, як до рівного. Вони швидко зрозуміли, що треба дати йому спокій, не виявляючи ворожості і не заходячи з ним у приятельство. А що вони не чіпали його, не чіпав і він їх, і після кількох сутичок обидві сторони переконалися, що таке становище найкраще всіх задовольняє.
Якось серед літа Білозубові трапилась несподівана пригода. Він ходив з мисливцями полювати на лося і, коли повернувся, побачив скраю селища нового намета. Потрухцювавши своєю безгучною ходою туди на розглядини, він здибав там Кічі. Білозуб зупинився і подививсь на неї. Хоч ледве-ледве, а проте він пам'ятав її, зате вона забула його цілковито. Кічі оскалила зуби й грізно загарчала, і враз його спогади прояснились. Перед очима постала і його щеняча пора й усе, з чим пов’язане було це гарчання. Допоки не запізнався він з богами, Кічі була для нього наче осереддя всесвіту. Повернулось давнє почуття і зворушило його. Він радісно кинувся до матері, але вона зустріла його вискалом зубів і до кістки прокусила йому щоку. Білозуб нічого не второпав. Ошелешений і приголомшений, він відскочив назад.
Щодо Кічі, то вона зовсім не була винна. Вовчиці забувають своїх вовченят, коли їм минає десь так рік. Отож і Кічі забула про Білозуба. Він був чужий їй і небажаний. Вона знов мала дрібних дітей, і це, зрозуміла річ, давало їй право вороже ставитись до будь-яких приходнів.
Одне з щенят підлізло до Білозуба. Вони були звідні брати, тільки цього не знали. Білозуб почав зацікавлено обнюхувати його, але Кічі ще раз на нього наскочила і розідрала йому морду. Він відступив далі. Його дитячі спогади одразу погасли й заховались у могилу, звідки були воскресли на хвильку. Він дивився на Кічі, що облизувала своє вовченя й раз у раз голосно гарчала. Тепер вона вже не була йому потрібна. Він звик обходитись без неї і забув, що вона важила для нього так багато. Вона відійшла з його життя так само, як він відійшов з її.
Проте він усе ще не рушав з місця, приголомшений і розгублений, забувши про минуле і силкуючися збагнути, в чому річ. Кічі втретє кинулась на нього, щоб таки одігнати геть. Білозуб покірно скорився. Вона ж була самиця, а є такий закон у його породи, що самці з самицями не гризуться. Він цього не міг знати з свого особистого досвіду, просто це в ньому говорив інстинкт, той самий, що примушував його вити до місяця й до зір нічних, що примушував боятися смерті та невідомого.
Минали місяці. Білозуб набував на силі, важчав і кремезнішав. А вдача його розвивалась у тому напрямку, що визначався спадковістю та середовищем. Його спадковість була м’яким, наче глина, матеріалом, придатним до хоч би й якої форми. Середовище й надало тієї форми, що в неї виллялась ця глина. Якби, скажімо, Білозуб не прийшов до вогню людини, Пустеля зробила б із нього справжнього вовка. Але боги дарували йому інше середовище, і він став собакою. У ньому, правда, багато лишилося вовчого, та проте він був собакою, а не вовком.
Отже, через м’якість матеріалу, з якого його створено, та під тиском обставин у ньому розвинулася своєрідна вдача. Воно й не дивина. Він зробився понурішим, вовкуватішим і лютішим і тримався осторонь інших собак. І вони дедалі більше переконувались, що краще з ним не ворогувати, а Сивий Бобер з кожним днем усе більше його
