Білозуб - Джек Лондон
До того ще стало Білозубові холодно, і не було теплого намету, щоб до його стіни притулитись. Мороз хапав Білозуба за ноги, і він підіймав то одну, то другу передню лапу, а тоді прикрив їх пухнастим хвостом. І цю мить щось йому примарилося. Власне, нічого дивного в цім не було - просто перед його внутрішнім поглядом постали знайомі картини. Він бачив табір, намети, полум’я вогнищ. Він чув гострі жіночі голоси, густий чоловічий бас, гарчання собак. Він був голодний, і пригадав собі шматки м’яса й риби, що йому давали. Тут м’яса не було, а лишень погрозлива мовчанка, якою голоду не заспокоїти.
Неволя виніжила його. Турботи й відповідальності він не знав і розучився дбати за себе. Навколо була глупа ніч. Призвичаївшись до гомону й галасу в таборі, до безнастанної зміни картин і звуків, почуття його тепер виявились бездіяльні. Нічого було слухати, ні на що дивитись, нічого робити. Він напружував слух і хотів зловити хоч що-небудь, що порушувало б тишу й застиглість у природі. Та все було пройняте нерухомістю, і він мав таке відчуття, наче щось жахливе нависло над ним.
Раптом він затремтів. Щось величезне й безформне промайнуло йому перед очима. Це з-за хмар виглянув місяць, і від дерева впала на Білозуба тінь. Заспокоївшись, він, проте, заскавучав потихеньку; але, згадавши, що цим може накликати на себе яку небезпеку, примовк.
Дерево, пройняте нічним холодом, голосно затріщало в нього над головою. Вовчук заскавучав з переляку і, охоплений сліпим жахом, у нестямі кинувся до табору. У ньому палало одне бажання - якнайшвидше добутись до людини, під її захист. Він уже вдихав носом дух диму, у вухах бриніли табірні голоси й крики. Він вибіг з гущини на галявину, осяяну місячним світлом, де не було ні тіней, ні темряви. Але очі його селища не побачили. Він забув, що люди знялись і пішли звідти.
Білозуб рвучко спинився. Бігти було нікуди. Сумовито тиняючись по таборищі, він обнюхував купи сміття, всяке дрантя й покидьки, що залишились від богів. Він був би радий тепер каменю, кинутому на нього сердитою жінкою, був би радий, коли б тяжка рука Сивого Бобра з гнівом упала на нього; радісно привітав би навіть Ліп-Ліпа та всю полохливу й гавкучу собачу зграю.
Підійшовши до місця, де раніше був намет Сивого Бобра, він сів посередині й підвів морду до місяця. Йому скорчило горло, паща роззявилась, і в розпачливому жалісному витті вилилась його самотність, і страх, і туга за Кічі, і всі колишні муки, і передчуття майбутніх знегод та небезпек. Це було довге вовче виття, голосне й тужливе, що вперше в житті вихопилось йому з горла.
Настав день, і страхи його розвіялись, але самотність ще більше гнітила. Порожнє таборище, де ще недавно вирувало життя, тільки посилювало відчуття самотності. Та не довго він роздумував, що йому робити. Заглибившись у ліс, він побіг берегом річки за водою. Він біг цілий день, не спиняючись ні на хвилинку. Здавалося, він довіку може так бігти і його залізні м’язи не дізнають утоми. А коли втома таки прийшла, йому стала в пригоді безмірна витривалість, успадкована від предків, і погнала його тіло далі вперед.
Там, де річка пливла між крутоярих скель, він перебирався кручею позад них, коли ж дорогою траплялися струмки та річечки, що впадали в головну річку, він або перепливав через них, або переходив убрід. Часто, коли він біг надбережною кригою, вона проломлювалася під ним, він завалювався в воду і ледве-ледве видряпувався на берег. І повсякчас сподівався він натрапити на слід богів, де вони пристануть до берега і рушать у глибину країни.
Розвинений вище за середній рівень своєї породи, Білозуб не міг, проте, уявою сягнути до протилежного берега Макензі. Йому не спадало на думку, що ті сліди, яких він шукав, можуть бути там. Пізніше, коли б він постаршав, порозумнішав, більшого набрався подорожнього досвіду й краще запізнався із слідами та річками,- тоді, може, це йому й спало б на думку. А тепер він біг навмання за водою своїм берегом Макензі і ні на що інше не зважав.
Він біг цілісіньку ніч, натикаючись потемки на всякі перепони та перешкоди; але все це тільки затримувало його, анітрохи не лякаючи. На полудень другого дня, коли він пробіг без упину тридцять годин, навіть Білозубові залізні м’язи втомились, і лише завзятість тримала його на ногах. До того ще він не раз поринав у холодну воду та сорок годин нічого не їв і охляв з голоду. Його чудова шерсть покрилася брудом, широкі підошви лап стали забиті й закривавлені. Він почав кульгати, і дедалі все дужче. Немов цього було не досить, ще й небо заволокло хмарами, і пішов сніг - густий, м’який і мокрий. Він застилав землю, прикривав усі нерівності грунту, і Білозубові, що лапи його розповзалися по снігу, бігти стало й зовсім тяжко.
Сивий Бобер лаштувався отаборитись цієї ночі на другому березі Макензі, бо саме там мали полювати. Але Клу-Куч, його жінка, ще завидна випадково вгледіла на протилежному березі лося, що прийшов на водопій. Отож якби лось не зійшов до річки, якби Міт-Са через снігопад не відхилився від правильного напряму, якби Клу-Куч не завважила лося, а Сивий Бобер не підстрелив його вдалим пострілом з рушниці,- всі подальші події склалися б зовсім інакше. Сивий Бобер не отаборився б на цьому березі Макензі, Білозуб побіг би далі, і або загинув би в дорозі, або пристав би до своїх диких братів і до кінця своїх днів був би вовком.
Стояла ніч. Сніг сипав ще густіший, і Білозуб, попискуючи, шкутильгаючи й спотикаючись, вибіг на свіжий слід. Такий свіжий був цей слід, що він одразу його впізнав, і, заскавучавши з радості, нетерпляче побіг ним, убік від берега до лісу. Знайомі табірні звуки долинули до його слуху. Він побачив полум’я багаття, Клу-Куч, що куховарила, Сивого Бобра, що присів коло вогню навпочіпки і їв кавалок сирого сала. В людей є свіже м’ясо!
Білозуб був певен, що дістане доброго прочухана. Він зіщулився і трохи навіть наїжився на цю думку, проте побіг далі. Він боявся цього ненависного прочухана. Але він знав також, що грітиметься біля вогню, буде під захистом богів і матиме товариство собак,- щоправда ворожих, та все ж товариство, і збудеться вже
