Дикі білі коні - Білик Іван

Схаменувся тільки, коли Велеслав зайшовсь уголос.

— Ти чого?

— А-а ти?

— Що я?

— Плачеш…

— Я?

Тимна лапнув себе по виду й ураз гримнув на малого, бо й мав таки бути дорослим:

— То я так важко дихав, а не!.. Рана запекла, втямив?

— Втя-амив, — обізвався малий, не перестаючи хлипати.

— Ходьом!

Тимна встав і, пересилюючи задубілість у ногах та ниття рани, потяг Велеслава далі від річки. Збляшаніла одіж холодно терлася по тілі й шаруділа, й не встигли вони здолати й двадесятьох кроків, як перед очима в них виросло щось високе й примарно круглясте. Хлопаки ступили ще разів зо п'ять, холонучи від забобонного дрожу, й раптом кинулися вперед. Там стояла копичка добре складеного сухого сіна.

Не тямлячи себе від радощів, вони розкидали її, зарилися з головами й швидко поснули, вгрівшись, і спали вже до самих обідів.

Перше, що відчув Тимна, прокинувшись, — рука не болить. Він повернув її й так, і сяк і знову не відчув болю, тоді обережно вшпилив голову з сіна й роззирнувся. Понад обома берегами вгору тяглося драговиння, де-не-де зблискуючи проти високого синця променями. Він спробував укласти побачене з баченим уночі та звечора, але не міг. Зрозумів тільки, що се широке болото, яке вони вчора вкупі з усією сотнею обминали стороною, порятувало їх із Велеславом від персіян.

Тимна, зашарудівши пересохлим сіном, виліз і скинув шапку, ввесь мокрий, але сього разу вже не від води, а від поту. Берег, скільки й око сягало, був рівний і порожній, тільки величезна зграя чорних та білих лелек дзьобів на триста кружляла над неозорими плавнями, а подекуди темніли латочки вільшини й вербняка.

Й раптом Тимну знов охопив розпач, як під отим кущем у березі серед ночі. Те, що їх порятувало, те їх і вб'є. З тоненького, мов палець, верболозу плоту не зів'єш, а то був єдиний шлях із сього бісівського беремища до людей і до життя. Пливти він далі негоден із жупаничем на руках, а пішки звідси не вийдеш — варто ступити з сього пагорка, як засмокче й затягне не знати й у які гнилориї.

Від сих переживань обізвалася рана, й Тимна зрозумів, що вона й не думала гоїтися, лише вспокоїлась од сухого сіна та тепла. Він нахилився й почав шукати жовтого молочаю чи бодай подорожника, та швидко зрозумів усю марноту пошуку, бо се зілля на гнилій воді не росло. Зірвавши кілька широких листків конячого борщику, він обіклав рану з того й з того боку долоні, бо стріла прошила руку наскрізь, оддер смужку з подолу сорочки й міцно зав'язав, і коли почало шпигати, пішов до копиці й розгорнув сіно. Велеслав, упрілий і замурзаний, одразу прокліпався й спокійно глянув на старшого:

— Підемо вже?

Тимна зітхнув. Страшенно хотілося їсти, та він пішов у низенькі хирляві кущі. Верболіз і справді був тонкий і нікчемний, але іншого виходу молодий дружинник не мав — добре, що хоч ніж зберігся, не випав учора з-за паска. Тимна почав однією рукою сікти лозиння.

— Що ти чиниш?

— Гусям ярмо! — сердито буркнув Тимна, бо рука знову почала боліти в лікті під пахвою, потурбована струсами. Так завжди казав його дідо, бувши сердитим, коли Тимна чіплявся до нього з безкінечними запитаннями: "Гусям ярмо, а тобі г…" Та древлянський жупанич таких приказок не знав, і Тимні стало шкода його.

— Йди гуляй. Або ляж та лежи собі, щоб їсти не кортіло.

Велеслав побіг до іншого куща, тоді до третього й незабаром, поки молодий можик цюкав ножем по жилавому лозинні, притяг чималу суху колоду:

— О! Вогню накладемо!

Й хоч вогню не було з чого видобути, молодий дружинник зрадів:

— Де ти його доп'яв?

— Онде-го!

— Там ще є?

— Нє! Се лиш була.

— Нум же покажи!

Вони збігали до куща, там і справді більше не було й цурки, зате під сусіднім лежала, обрісши високою травою, така сама втовшки й удовжки колода, певно, застряла в кущах од весняної повені. Хлопаки метнулися по кущах, і незабаром на їхньому горбку виросла ціла купа всякого сухого дрів'я.

Розтираючи поранену руку, яка ще дужче заболіла, Тимна кидався то до колод, то до кущів, бо як є колоддя, буде й пліт, лише треба добре пов'язати його. Та й пов'язати, мавши верболіз, видалося найлегшим. Тимна зібрав нарубане перед сим лозиння й, наступаючи на товстий край ногою, заходився сукати з нього мотузки, а коли сонце схилилося на пізні обіди, вони вже стояли на кострубатому й неоковирному, але досить міцному плотику, й Тимна правував довгою сухою тичкою.

Так вони проминули й драговиння обабіч річки, дві невеликих притоки з правого берега, коли ж допливли до третьої притоки, сонце сіло за її кручами, й мусили приставати. Подумавши, Тимна пустив пліт іще трохи вниз.

— Ліпше на тому боці, — сказав жупанич. — Там он і ліс!

— Тутки, — відрубав Тимна й, мов дорослий малому, почав товмачити: — Як посядуть нас із сього боку — я їх увидю, а їм ще треба річку перепливати. Втямив?

Хлопчак журно кивнув, Тимна знав, про що він мислить, і заходивсь одвертати його думки всякими повелями й окликами. Та незабаром і пліт було витягнено на берег, і всякого бадилля для спання знесено, й вони посідали, натомлені, й малий знову тоскно глянув на Тимну. Тимна встав і, розтираючи натруджену руку, сказав:

— Ну, поседь, а я сходю…

Й зник серед кущів та самотніх верб, а коли повернувся, небесний віз уже задерсь дишлем добре вгору, й жупанич навсидячки спав. Здобути нічого не пощастило, Тимна вкрив малого бадиллячком і примостився коло нього.

Вночі було знову холодно, перемерзлу руку крутило від пальців до плеча, й Тимна спав як у нічницях. Лише над ранок біль угамувався, й він заснув. Та тепер не спалося малому, Велеслав не знаходив собі місця від голоду, й хоч і не будив старшого товариша, та товкся й голосно зітхав, аж поки Тимна й вічі розплющив.

Не дивлячись на жупанича, він заходився мовчки стягати пліт у воду. Знову повз них замелькали береги, круті й плескуваті, зелені й геть білі на косах. Десь на глибокому ходила риба, та впіймати її не було чим, а по сей і по сей бік річки за півдня не промайнуло ні села, що тулилися хто зна й де, ні бодай живої людини…

Й раптом Велко загукав, простягаючи руки:

— Он! Диви! Диви!

Тимна глянув назад і побачив двох людей, які верхи їхали кудись од берега. Він приставив руку до рота й щосили загукав:

— Егей!.. Ей-й-й!.. Гей-й-й!..

Але ті їхали, дрібно трясучись на конях, і навіть не оберталися. Тимна почав гарячково гребти жердиною, та на глибокому се вдавалося зле, він загріб ще швидше, тичка тріснула й переламалася навпіл. Можик ухопив недоламок і заходився гарячково бурунити воду, та комонники меншали й меншали в них на очах, і незабаром, ще хлопи й до мілкого не догреблися, ті зникли за недалеким краєм неба.

Тимна знесилено сів на пліт і втупивсь у воду, й вода, перекрутивши їх разів зо п'ять, знову винесла на плесо. Життя було там, де люди, й тільки вони могли їх урятувати від повільного вмирання з голоду. Та люди зникли, навіть не почувши їх, і Тимні опали руки.

Так вони й пливли, безпорадно крутячись посеред Тетерева, бо не мали навіть тички для правування, й коли вода самохіть прибила їх до крутого берега, Тимна раптом схопився й стрибнув на сухе, задерши голову вгору. Високо в небі кружляли чорні та білі лелеки. Їх було так багато, як і вчорашнього ранку, та сьогодні щось розколошкало лелек, і вони не плавали, широко випроставши крила, а в дивному збудженні шугали на всі боки. Тимна певний час дивився на них, аж поки з пташиного вировиська долинув протяжний клекіт, схожий на далеку сопіль: тюр-лю-рлю-лю-лю-у…

— Подерж плота! — крикнув він жупаничеві й майнув на високий берег. Таке вирування лелек він уже бачив на своєму віку не двічі й не тричі, й воно щоразу кінчалось одним і тим самим: у лелечий вирій здуру заплутавсь орел, а коли птахів стільки, як зараз, то не сплоха видереться з їхнього вировища. Лелеки ширяли високо й мигтіли то білими черевами, то чорними спинами, й серед них було важко вирізнити хижака. Та хижак мусив десь бути, бо розпачливе тюрлюкання лунало й досі, й Тимна зрештою таки помітив його. То виявився чималий білогривець із світлими грудьми й чорними на кінцях крилами. Він метався в самісінькій середині лелечої зграї, то каменем падаючи на котрогось птаха, то знову хапаючись угору, неспроможний вирватись із смертельної пастки, в яку доброхіть потрапив. А лелеки теж не втікали, кидаючись на білогривця списами червоних дзьобів, і кидалися швидко й мірно, й орел уже не встигав ні боронитися, ні вивертатись із-під тих дзьобів. І сили десь-то полишали його, бо він дедалі рідше нападав сам, і ввесь незчисленний крилатий вихор поволі опускавсь униз. І коли навкіл орла закрутилася справжня хурделиця, Тимна побіг уперед, не зводячи зору з неба.

Орел почав падати, коли Тимна дістався неглибокого видолка. Спершу величезний хижак полетів, безладно метляючи крильми, тоді таки вирівнявсь і ліг вітрові на груди; хлопець навіть подумав, що втече, та крила йому знову зламалися й переплутались, птах більше не мав сили випружити їх і полетів додолу темним дрантям, здалеки слідуваний білими та чорними лелеками, які хотіли пересвідчитись у власній перемозі.

Тимні здавалося, що білогривий орел упаде йому просто на голову, та коли той упав, він довго видивлявся його в траві й кущах, метаючись уздовж і впоперек плавнів, але знайти не міг не тільки хижака, а й жодної пір'їни з нього. Натомість помітив у верболозі чорно-білу пляму, й коли добіг туди, побачив мертвого лелеку.

Не шукаючи більше хижака, він схопив ще теплого птаха й подався назад у берег. Оченята в жупанича зайнялись, та за хвилю й згасли, й він острашливо сказав:

— Гріх…

— Не ми ж убили його! — заперечив Тимна. — Однаково пропав би. Нічого, відмолимо якось…

Він поклав птаха на пісок, — лелека був чорний і лискучий, тільки цибаті ноги та дзьоб горіли червецем. Та коли Велко розчепірив йому широченні крила й перекинув догори, лелека заяскрів сніговою біллю. Ліве крило було зламане, й се мало бути смертельною позначкою орла.

— Гіркувате мнясо, — сказав Тимна. — Та в орла ще гіркіше.

Їм сьогодні явно щастило. Відіпхнувшись од берега, хлопаки попливли далі, й тільки встигли обскубати чорного лелеку й випатрати, як малий хлопак знову загукав:

— Огень! Огень!

— Де?

Тимна зиркнув і побачив на низькому березі тоненьку цівочку диму, що сочилася з-поміж верболозу.