Живий Шевченко (Шевченко в житті) - Чуб Дмитро
По обіді він ішов у садок, лягав під яблунею і голосно скликав дітей на розмову.
"Кого люблять діти, — казав він, — той, значить, ще не зовсім поганий чоловік". Як тільки Тараса Григоровича починав перемагати сон, діти, за умовою, мусіли тихенько його залишати. "Тікаймо, — казали вони, — бо дядько вже хропе" і розбігались.
В зоряні ясні ночі Шевченко любив ходити по двору, іноді до ранішньої зорі, говорячи, "що незчисленні зіроньки не пускають його в хату". Взагалі він спав дуже мало.
Коло 10 серпня 1859 року Шевченко одержав давно очікувані гроші і до дрібниць точно розрахувався з господинею, не забувши жадної послуги, поверх умови, щедро обдарував наймичок, а особливо, як він казав, "дурну Оришку, що не вміла грошей утаїти, бо сказано, у жінки більш серця, ніж розуму".
Напредодні виїзду він приніс господині і її дітям 15 фунтів солодощів, "щоб вони їли та не кашляли". Із слізьми, як пишеться в спогадах, проводили мешканці Преварку любого Кобзаря. Навіть апатична до всього куховарка Федора і та висловилась про нього так: "Наче каміння навалилося на серце, як поїхав дядько", а господиня дому перебування поета в них порівнювала з ясним променем сонця.
Скільки, як бачимо, було тієї невичерпної доброти у Шевченка, скільки щирости й любови до своїх людей, до простих людей, а особливо до дітей. У цій розповіді ми найкраще бачимо вдачу, характер, поводження, душу поета, що приваблювали кожного, хто з ним зустрічався.
Пестлива ніжність, як стверджує Чалий, поширювалась у нього навіть на тварин: не раз захищав він кошенят і щенят від злісних намірів хлопчаків, а пташок, прив’язаних на мотузу, іноді купував у дітей і випускав на волю.
ЗНАННЯ МОВ, КНИГИ, ПИСЬМЕННИКИ...
З різних спогадів ми бачимо смаки, уподобання, ставлення Шевченка до окремих літераторів, його симпатії і антипатії, з творів письменників він любив зокрема Котляревського, Гоголя, Шекспіра, Дайте, Лєрмонтова, до небес підносив Марка Вовчка, ставлячи її вище за французьку письменницю Жорж Занд. Навіть, коли Турґєнєв питав Шевченка, що читати, щоб навчитися української мови, то й тут дістав пораду читати твори Марка Вовчка. Некрасова Шевченко не вважав за поета, бо у щоденнику читаємо такий запис: "Сьогодні я з успіхом довів Сєраковському, що Некрасов не тільки не поет, а й віршотворець аляпуватий". З композиторів любив Даргомижського й Глинку. Прекрасно орієнтувався в літературі, не лише своїй, а і в чужоземній. Перечитував усе, що з’являлось у продажі. Готуючись до писання історичних творів, перечитував відповідні книги, зокрема істориків: Костомарова, Куліша, Маркевича, та літописців: Самовидця, Полетику, Величка, Граб’янку.
Недосконало знав французьку мову, непогано говорив польською мовою, зокрема відомо, що в ориґіналі читав твори Міцкевича і естетику Лібельта.
Щоб спростувати закиди Турґенєва в тому, що ніби Тарас Шевченко мало начитаний, покійний проф. Глобенко спробував підсумувати всі твори, що їх прочитав наш поет. На жаль, він цієї праці не встиг закінчити, але й ті п’ять з половиною сторінок друку, де наведено сотні назов різноманітних творів, серед яких багато творів античної літератури, мистецтвознавства, суто наукових, белетристичних та інших, що свідчить про велику начитаність і обізнаність поета. Із Шевченкового щоденника та з різних спогадів також бачимо, як він багато читав, просив у листах присилати йому різні видання. А в Нижньому Новгороді, де Шевченко був змушений затриматися, повертаючись із заслання, він поперечитував у своїх знайомих цілі книгозбірні.
Отже закид Турґенєва був безпідставний.
Про знання польської мови згадує М. Чалий. "Тарас Григорович, — пише він про одну зустріч, — був тоді, як кажуть, в ударі: багато жартував з вертлявою панною Леонтинкою, родичкою дружини Сошенка, говорив компліменти "чорнявій Ганнусі", племінниці Івана Максимовича (Сошенка — підкр. наше), висловлював свої міркування про різні літературні і мистецькі знаменистості... і нарешті проспівав кілька улюблених пісень "Зіроньку", "Сірі гуси" тощо. З дружиною ж Сошенка і панною Леонтинкою ввесь час говорив по-польськи... Кокетлива панна була в захопленні від любезного поета, хоч не втерпіла конфіденціяльно повідомити Сошисі свою думку про успіхи Шевченка в польській мові: "пан Шевченко бардзо добже мові по-польску, але в еґо мове завше ест цос хлопскеґо ..." Тарас Григорович не тільки не образився таким різким вироком панни, а навпаки, вона, догодила йому тим, що, говорячи на панській мові, він проте, на втрачав свого демократичного характеру, лишаючись вірним своїй національності.
Як згадує російський поет Я. Полонський, Т. Шевченко, живучи в Петербурзі після заслання ". .. зовсім не нагадував людини, скривдженої долею: він був простий і вільно тримався й ніколи не конфузився, як конфузяться звичайно люди, скривджені фортуною і в той же час одержимі бісом хворобливого самолюбства. Кажуть, що хитрість — характерна тзиса малоросіян; Шевченко, в такому разі, становив би різкий виняток з їх загального типу, бо він був людиною в вищій мірі безхитрісною, запально-відвертою, і навіть безстрашною з тому розумінні, що нестримані розмови його часто-густо змушували інших боятися за нього, або затуляти вуха й тікати.
ЛЮБОВ ДО УКРАЇНИ І НЕНАВИСТЬ ДО ВОРОГА
Та чи не найдорожчою, найважливішою рисою його вдачі, що пройняла всю його творчість, є незвичайна любов до України, до свого народу. Він збудив приспану націю, запалив нові вогні, кинув палкі гасла боротьби за Україну проти гнобителя — Московщини. Недарма видатні діячі, письменники, навіть значно старші за нього (наприклад Квітка Основ’яненко), називали Шевченка батьком.
Малюнок Тараса Шевченко "Хата над водою" (олівець)
Таку любов до всього рідного бачимо не лише у його творчості, а й у повсякденному житті. В листі до свого брата Микити 15. XII. 1839 року Шевченко аж тричі підкреслює, щоб брат писав йому листи своєю рідною мовою: . .. "та, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по-нашому...", а в листі 2. III. 1840 року знову дорікає братові за лист: "Я твого листа не второпаю. Чорт-зна, по— якому ти його скомпонував, ні по-нашому, ні по-московському, ні се, ні те, а я ще тебе просив, щоб ти написав по-своєму", а в іншому місці категорично заявляє: "... Тільки не по— московському, а то й читать не буду".
Як бачимо, в ті далекі часи, коли українське слово всюди зневажалось, Шевченко перший твердо ставить питання, що українець з українцем мусить розмовляти своєю мовою. Дбає поет і за чистоту нашої мови, що бачимо з листа до кубанського письменника Якова Кухаренка, де він між іншим з гумором пише: "... Мабуть Ти давно в землях християнських не бував і доброї мови християнської не чував, що звеш мене "закадишним" другом. Чи ж чути було коли-небудь меж християнами таке бридке, паскудне слово. Мабуть, Ти батьку, забув нашу християнську мову і дощенту побусурманився !.."
Його любов до України прекрасно бачимо із записів у щоденнику від 14 липня 1857 р. в час перебування на засланні: "... великоросійській людині є вроджена антипатія до зелені, до цієї живої, блискучої ризи усміхненої матері природи ... В Україні зовсім не те. Там село і навіть місто укрили свої білі, привітні хати в тіні черешневих і вишневих садків. Там бідний, неусміхнений селянин оточив себе величною, вічно усміхненою природою і співає свою сумовиту, задушевну пісню, сподіваючись на ліпше існування. О, моя бідна, моя прекрасна батьківщино! Чи скоро я дихну твоїм живущим, солодким повітрям? Милосердний Бог — моя нетлінна надія".
Цю любов видно і з характеристики свого товариша по засланню рядового, Андрія Оберемка, про якого говорить... "я любив його за те, що він впродовж двадцятилітнього салдатського пошлого, огидного життя не опоганив і не принизив своєї національної і людської гідности. Він лишився вірним своїй прекрасній національності. А така риса ошляхетнює і навіть нешляхетну людину... Пошли ж тобі, Господи, мій незамінний друже, швидкий кінець поневірянь. І допоможи тобі, Пресвята Матір усіх скорботних пройти ці безводні пустелі, напитися солодкої Дніпрової води і вдихнути в змучені груди живуще повітря прекрасної нашої милої батьківщини".
Малюнок Тараса Шевченко "Воздвиженський монастир" (сепія)
Патріотизм Шевченка, його любов до свого краю яскраво виявився і в ставленні до української старовини. Як старанно він вивчав і змальовував старовинні пам’ятки, працюючи ще до заслання в Археографічній Комісії. Він лишив нам пам’ятку і про будиночок Котляревського в Полтаві, і про рештки будинку Хмельницького в Суботові і про палац Мазепи в Батурині. Недарма тематика його малярських робіт охоплює й такі полотна як "Хмельницький перед кримським ханом", "Смерть Хмельницького", "Мазепа і Войнаровський", "Умираючий Мазепа", "Кочубей" та багато інших. Тимто, коли Тарас Григорович, повертаючись із заслання, прочитав у "Русском вестнике", що Савур-могила розкопана і в ній знайшли золоті й інші гроші, він жалкує і записує в щоденнику: "... Я люблю археологію, я поважаю людей, що посвятили себе цій таємничій матері історії; я цілком визнаю користь цих розкопувань. Але краще б не розкопували нашої славної Савур-могили... Цілий вечір я все співав:
У степу могила з вітром говорила:
Повій, вітре буйнесенький,
Щоб я не чорніла!
Та всі ці факти досить бліді, як не рахувати того величезного впливу його творчости на формування національної свідомости українців, як не врахувати видавничої і громадської діяльности. Досить було появи самого Шевченка в панському будинку на Україні, де все було зросійщене, як всі починали говорити українською мовою і запановували демократичні погляди.
Патріотизм і боротьба проти Росії за вільну Україну — це складова частина життя і творчости Тараса Шевченка. Та не так його хотять показати сьогодні підсовєтські критики.
Москва вживає й тепер величезної спритности, щоб показати Шевченка як великого приятеля всіх, без винятку, діячів тодішнього літературно-мистецького світу, з ким він був знайомий, в тому числі й з усіма так званими демократами, більше того, його намагаються змалювати, як прихильника й тих, хто був ворогом України й української самостійности.
