Криничар - Дочинець Мирослав

Через двір на цапиках перекинули дерев’яні жолоби, в них гонведи виливали цебра з рідотою, вона стікала за мур. Мене до тієї роботи не в’язали. Мене чекав інший уціл. Я чув, як Петро прираджував коморного: "Дошки деінде зогнили, і прохід засипався, але то нич. Наш Ферко — як глист, він пролізе. Ще мати’му, прощена би, в ціркусі звивалася гадиною під сволоками. Дітвак у неї вдався. Не журіться, пане, він пограйки все поладить".

"Ну-ну, — подумалося мені, — вхоплю і я шилом меду".

Привезли нарізаних з акації дощиць. їх я мав наміщати замість зогнилих. Спорядили мене лойовою лампою, шнуром і багнетом — раптом якась звірина трапиться в норі. І я поліз, занурився в затвердлу тишу. Попервах на душі було мулько — сам під пластами землі,, як живий мрець. А далі помалу звикся, веселив себе співанкою. Кріпив дошки, збирав у міхи потерть і подавав на-гора. Тут дихалося легше, ніж у колодязі, бо протяжило і сирість не кришила костей. Робота як робота, нашого чоловіка ніякими труднаціями, ніякими притісненнями не напуциш: заліз червак у хрін і гадає, що то його дім. Це про нас, русинських трударів.

Першого дня стер я до крові лікті й коліна, мусив пришивати шкіряні латки. А далі заспорилося. Шнурком відмірював денний прохід і ввечері показував управителю. Коморний вдоволено біг із шнурком до коменданта. За прочищений лаз мені обіцяли пожалувати десять срібних. Я чувся багачем. Розмірковував, на що потрачу гроші: перекрию Вленину халупу, настараю їй дров на зиму і куплю козу, а для Юлчиної кобили справлю нову збрую і м’яке сідельце, як у паній на кінних шпацірах. Має на все стати, ще й залишиться дещо в поясний потай. Мене весь час гріла ця думка, я починав доганяти сенс Мордкових напучувань. Чоловік із грошима в поясі — зовсім інший чоловік.

Під землею, як і в небі, є своя принада. Тут не заважає тобі людська тіснота й глупота. Тут ти на привіллі, пан своїм гадкам і газда своєму часові. Тут гостриться слух, втишується кров і смирнішають помисли. Чому схимники замикаються в печери? Замкнутися самому — інше, ніж коли замикають тебе поза твоєю волею. І за що? За те, що ти любиш свою землю і борониш її людей від сваволі... Про це я тепер думав часто. Надто після тих Соломчиних слів.

Що найдорожче для чоловіка? На небі — рай, а на землі

— воля. І хіба мої наймачі, що ув’язнюють у замку своїх ненавидників, не цим переймаються, посилаючи мене розчищати підземний лаз? Хіба не зі страху можливої неволі, якщо доля обернеться виворотом, і нинішні тюремники, обложені, самі можуть стати в’язнями? Виходить, я прокладаю прохід волі. То чому б цей прохід не послужив отому невільнику вже?! Ця думка, як гостра тернина, засіла мені в голові. І я почав усвідомлено плекати її.

Спершу я міркував про підкоп, але твердь земляну не осилив би. Та й не зробиш цього на людських очах. На дворищі роїлися челядники, над головами гула бджолами липа. Її називали тут "деревом свободи". Мені ця назва любилася, за неїя й зачепився. Якщо не приходить рішення на землі, чекай його з неба. Не пригадую, де я це чув.

Нарешті якогось дня Петро зачерпнув із відра горнятком і взяв воду на язик: "Завтра-позавтра дістанемося щирого жерела".

"Звідки ви знаєте?" — запитав я.

"Смак і запах мені підказують. Чиста вода не має ні запаху, ні смаку. Тому й смачна".

Набилося люду, що не відривав очей від криниці. А я —від липи. Мусив спішити. Дочекався півночі, і під перегук другої сторожі одним махом видерся на дерево. Босі ноги добре чули замшілі нарости на стовбурі. Густе пагілля лягало на піддашшя вежі. Я розібрав чотири жолобчасті черепиці, цього було досить, аби прослизнути під покрівлю. Доста було й місячного присвітку, щоб очі, призвичаєні до підземної темені, обвиклися. Порох у палець лежав на кроквах. Я розгріб його й намацав шерехату глиняну плиту. Залізним клинцем, який прихопив із собою, намацав замащений шов і продірявив його. Плита була завтовшки в півдолоні, зате широка в добрі два лікті. Я здогадався, що ці плити лежать на кам’яних арках, мурованих ізсередини тюремної келії.

Мозок кипів у розмислах: якщо мені вдасться підважити плиту кілком і спустити в казню ремінь з мотузком, однаково я не зможу підняти старого на три людські зрости. Такою, на перший прикид, мала бути висота тюрми. Даремна затія. Я склав черепицю на місце і зсунувся стовбуром униз, шепчучи: "Дякую тобі, липо, за послугу, але цього разу свободу ти не подарувала нікому". Листя тріпотіло винуватим шелестом.

Зате в норі все йшло гладше, ніж я сподівався. А тим більше, ніж гадали мої зверхники. Мірки шнуру довжилися день при дні. Інколи із зустрічного боку лице мені холодив свіжий люфт і вчувалося, що пробивався запах риби. Та я не галаманив, я відтягував вихід, бо замислював у замку інший викрут. Я вирішив передати старому напилок і шнурок. Він підпиляє ґрати і шнурком злізе в двір, а я спроваджу його до колодязного лазу. Для цього підгадаю час, коли вартовий відійде, а Палений при мені кличного голосу не подасть...

Все, що треба, я приладив і чекав наступного вечора, чекав урочистої купелі у воді відродженого колодязя. Для цього дійства вже зносили під липу діжі, кухви й цебра, збивали столи для гостини. Тим гармидером я й хотів скористатися. Й не здогадувався, що того підвечірка і сам скупаюся в жаданій купелі — милій Латориці. Не відав, що занурюся в іншу чуцесну криницю, даровану долею, котра, відбираючи щось, часто сподобляє нас іншим. І навпаки.

.. .Спочатку я подумав, що очі запалилися від лампового чаду, охолодив їх слиною, та це не помогло. Не врадив би тут і дідо-зелейник — в очі вдарила ясність днини. Лаз просвітився вузькою кострубатою ополонкою. То був світ Божий, і я прорив до нього дорогу, як кріт. Яма виходила під навислий бережок, порослий колючим глодом і резедою. Якби кому довелося сюди продертися, він ніколи не здогадався б, що під вирвою приховано хід до самого серця

Паланку. Поряд росла самотня груша-дичка, що грала на сонці, наче монетами, лакованими листочками. Вочевидь її посадили для познаки ті, хто прокопав цю тунелю.

"Здоров, істинне дерево свободи!" — погладив я шерехатий стовбур дички. Тоді змив із себе в ріці глину й павутиння. Добув з-під корча величезного рака і задами городів побіг до заповітної Соломиної осади.

Вона годувала курят, так мило ціпоніла до них, що я ладен був сам стати когутиком, аби поклювати з її жвавих рученят.

"Юлино-Перлино, звари мені рака, бо на полуценок у замку я вже спізнився. З рака масті натопи і вечерю посмачи..."

"А ти заслужив її?"

"Заслужив. Я прогриз цілу гору й на колінах прицабав до тебе. А ти мене проганяєш".

"Я не проганяю, але хіба такі замащені просяться в гостину? На твоєму шматті ріпу можна садити. Ану здирай його з себе".

"А ти не злякаєшся мене голого?"

"Не бійся, босий голого розуміє, — вона прочинила двері до хлівця. — Прикриєшся там платом".

Я роздягся, обтулився рядном, в якому носять сіно.

"То де мій полуценок, дівице Соломице? — застогнав у шпару, через яку хлівець протинала сонячна струна. — Я такий голоден, що на очі вже не виджу".

"Заїж соломи, коли так любиш її поминати", —відізвалася вона з шопи-варильні.

"Ще й як люблю її, небого. Як віл у голодну зиму".

"Позирай, аби язик тобі не поколола".

"Що язик, коли вона мені все серце поколола".

"Не реви, я лік знаю, — принесла запіканку з кукурудзяної крупи, зеленої цибульки і яйця, а до неї — мися стуценого узвару. — Вина не даю, бо ти й так дурний".

"Я не дурний, я задурманений. Мабуть, дурних вишень наївся. Тепер мене лише до того дерева хилить, з котрого їх смакував. Там ще дві ягоди лишилися, найсолодші..."

"Солодке, леґіню, по гіркому їдять. Кусай уже!"

їли ми в тихій мовчанці. Я не стільки страву їв, як поїдав її очима. І вона незмигно обливала мене горіховим лоєм своїх прекрасних очей.

Коли стала збирати посуд, я взяв її за руку й прихилив до себе: "Будь моєю".

"Я давно твоя", — самим подихом війнула одвіт.

"Буць зі мною довіку, Юлко".

Вона скубнула соломи і скрутила перстень, такі ми в’язали в дитинстві. Наділа його мені на палець, врочиста й тиха, як перед дорогою. Те саме вчинив і я. Наші пальці в солом’яних обручках сплелися. Павук-хрестовик із жовтим хрестом на череві спустився павутиною і повінчав нас.

"Тепер ти моя навіки, — сказав я. — Моє дороге троскотало".

Вона стягла через голову сукенку і лягла на простелений плат, що тлумно пахнув луговим цвітинням. І завмерла. Як свіжотесана з яворини колисанка, біліло її тіло; як дві головки цукру, твердо стояли її груди; як порожнє гніздечко вивільги притих горбик її живота. Я потягся до неї, як дитина, що вперше береться за бильця колиски. Я шукав її губи, як самого себе шукав у цьому заплутаному світі. Я хапав губами її груди, як щеня материну цицьку. Вона прийняла мене, як приймає земля очікуваний дощ; як нора приймає звіра після ловів; як підбережна вирва приймає на ніч рибину. Її волосся злилося з соломою, а потемнілі очі — з ранніми сутінками. Спокійне чоло світилося проти місяця, зате скусані губи ламалися в беззвучних зойках.

Дихала вселенською тишею наша солом’яна палата, лише далека миша десь цигикала свою пискляву нуту. Ніч

текла повільно, безконечно, застигла, як наша радість, загусла в бурштинову смолу насолоди.

"Тебе там не зголосять у розшук?" — бережно простромив тишу її голос.

"Нині там учта до рана, гадатимуть, що я десь загубився в юрбищі".

"А ти не загубився, хлопче?"

"Мені здається, що я лише тепер знайшовся".

Але треба було збиратися. Ми виступили надвір, обв’язані одним платом. Я зілляв себе з відра, вона теж нахилилася під струмінь. Місяць ласо облизував її духмяне мокре тіло. Я одяг своє ледь підсохле цуря, потім довго пив воду, аби затягнути час. Хотів щось сказати їй на прощання, але вона затулила мені губи пальцем: "Нічого не кажи. Слова

— полова". Я мовчав, сушив губами її вогку солом’яну каблучку.

І раптом Юлка скрикнула: на землі розпанаханий надвоє лежав мій рак-неборак. Поряд скубала травицю кобила Моца.

"Це недобрий знак, — скорословом шепнула вона. —Хтось чи щось хоче нас роз’єднати..."

"Ти віриш у бабські брехні? Тепер, коли ми в’єдно, як перст і ніготь... Коні ненавидять раків.