Лихі літа Ойкумени - Міщенко Дмитро

А повергнути його слід. Неодмінно!

— Пізно розкаюватися й силитись розплачуватись золотом. Кров'ю розплатитесь тепер!

— Меч обоюдно острий, кагане. Одним кінцем він ходитиме по наших шиях, другим — по ваших. А навіщо се? Чи каган не відає: анти нікому не корилися і не скоряться.

Баян ще примітніше налився кров'ю.

— Ти прийшов погрожувати мені?

— Ба ні. — Мезамір справді не грозився, одначе вид його й не казав, що стенувся перед гнівом асійця. — Прийшов урезонити. Соузник наш, імператор Візантії Юстиніан Перший, увідомив нас, що кличе тебе прийти й сісти в його землях. То пощо йдеш так? Чи анти не могли б пропустити тебе за Дунай з миром? Нам доведеться бути сусідами, кагане. Невже отак і сусідитимемо, як нині?

І знов у Баянових мислях не відшукалося достойного резону, аби спростувати сказане. А де немає резону, там зроджується свідок безсилля — злість.

— Ти брешеш, собако! Імператор, що кличе мене прийти й стати супроти вас, антів, повідав тим же антам, кого і нащо кличе? Я питаю, повідав?!

Мезамір мовчав. Чи то збирався з мислями, чи не хотів дражнити й без того роздратованого повелителя аварів, і те мовчання стало для нього фатальним. Баян дав волю гніву своему і, обернувшись різко, зияв із килима кинджал, в якусь незбагненну мить ухопив його за вістря й кинув що було сили в нарочитого мужа землі Троянової.

Ніхто не сподівався такого, тому не спромігся ані заступити Мезаміра, ані відвести якось пущену в нього бронь. А каган, видимо, умів кидати: кинджал перевернувся на лету і ввійшов Мезамірові лезом у груди, під саме серце.

Келагаст перший опам'ятався й кинувся до брата, вихопив і відкинув геть кинджал. Кров цівкою ударила з рани, багряними колами стала розпливатися по білосніжному вбранні поверженого.

— Мезаміре... Брате. Що тобі?

З ляку чи болю сердечного Калегаст не відав, як бути, Що вдіяти. Єдине, па що спромігся, затиснув рану, питав— допитувався в брата та припадав до його лику, силився .заглянути у вічі, почути слово-втіху, слово —запевнення, він, Мезамир, полежить мить-другу і підведеться, стане на, младомладий і дужні, покаже ще силу. Та дарма, мовчав Мезамір. Випростався на весь намет, стікав кров'ю, холонув тілом. І бліднув холонучи. А з Мезаміром бліднув і Келагаст. Як те все сталося? Як могло статися?! Він же був поруч, брат узяв його з собою яко надійний захист. Чому явив себе бевзем і не завважив, до чого йдеться? Як сталося, що не заступив собою, не захистив іншим робом?! О боги...

Підвів нарешті голову, розглянувся. Кагана не було вже в наметі. Радники його сиділи похнюплені, не відали, куди подіти очі.

— Дорого ви заплатите мені за брата, — сказав підводячись. — Чули?! Так дорого, як нікому з вас і не снилося!

Стояв над усіма, високий і грізний, і вже тоді, як lie діждався відповіді, повелів мужам своїм:

— Розстилаймо корзно й берімо Мезаміра з собою. Най бачать вої дулібські, тиверські, чим платять за нашу довіру обри. Най бачать і знають, чим ми маємо платити їм! Ано, най бачать і знають!

Не доглядався, розуміють чи не розуміють його терхани Баянові. Одне знав: започаткувався великий, пе на життя — на смерть розбрат із обрами, має поспішити до своїх, і якомога швидше.

XXIV

Князь Добрит стояв на високій вежі при Дністрі й пильно вглядався у далеч. Часом на полудень, де он скільки діб уже триває з обрами січа, часом за Дністер, де можуть об'явитися обри, а більше в ту сторону світу, звідки має прибути довгождана поміч. Давно неслав гінців до князів Зборка й Острозора з повелінням не відсиджуватися більше на обводах улицької землі з такою, як у них, силою, слати добру половину її, і то негайно, в поміч дулібам та тиверцям. Обри облишили думати про Улич, всі свої турми кинули в пониззя Дністра й пруть туди так дужо, що стримати їх без улиці.кої та поляїіської раті й помишляти годі. Лишається дбати про інше: аби навала з чужкраю не перекинулася в полуночі верві землі тиверської — на Черн і Дикушу.

Хто міг передбачити, що обри — така чисельна і така невідаюча страху сила. Їх знімають із сідел стрілами, кладуть у покоси мечами, а вони не зважають на те, пруть дужо й навальне, стинаються мовчки і люто, гейби знетямлеііі чи засліплені. Коли пускали про них поголос, лякали навалою, гадав собі: дарма, сграх завжди мав великі очі. Тепер пересвідчився: лякали і лякались не без підстав. Анти теж не дрібнотілі і буєстю своєю в усіх землях знані. А обрів не страхають, бач, обри самі зугарні настрахати антів як могутністю тіла, так і непохитністю серця.

Що буде і як буде? Чи вистоїть князь Волот, під оруду якого віддав дві третини й своїх тисяч? Тільки б вистояв. Чуєте, боги, тільки б вистояв! Він, князь Добрит, не годен уже очолити меча й стати привідцею в січі. Далекий перехід, посіяна навалою тривога, а надто втрата Мезаміра, мужа доньки його і мужа мислі, геть підкосили в ньому силу, збороли до решти й дух. Єдине, чим може пособити тиверському князеві, — воями, що привів із собою. Визначив для них привідців і розіслав по всіх усюдах: своїх — на боролище, під Болотову руку, древлян — стерегти береги Дністра на підступах до Черна, чатувати на путях, що ведуть із пониззя в глибинні верві Тиверської землі, ще інших тримає при собі на той випадок, коли антам будуть непереливки, а князі Зборко й Острозор не встигнуть прийти і стати їм на поміч. Вага січі і клопіт про звитягу в січі лягли на рамена князя Волота. Се теж тривога, і неабияка. Добре, що він є там, у передніх лавах. А як буде, коли не стане? Апо, що тоді буде?

Князю Болоту справді сутужно було. Та він не падав духом і не думав про смерть. Тим, хто стоїть ближче до неї, завжди видається, що вона недоступно далека. Тож іншим клопотався і дбав про інше. Знав: ось-ось має надійти поміч з-за Дністра, одначе не уповав на неї, тим паче аж надто. Прийде — тоді й уповатиме. А поки що покладався на тисячі, що є під рукою. Та на зугарність мислі, здатної стати вище тисяч — як власних, так і тих, що в супостата. Обри нуртують он, не інакше як лаштуються до січі. Має зустріти їх незгірше, піж досі. А зустріч небажана. Від тієї січі, що вляглася не так давно, не встигли прийти до тями. Єдине, па що спромоглися, підібрали й передали на руки люду в найближчих весях увічених. Слід би подбати ще й про живих — об'єднати в нові, більш-менш добірні сотні, дати сотням привідців, а всім — час на перепочинок. Най би вляглися пережиті страхи, прийшла до рук сила. Як і певність, між іншим.

Літньої ночі для того не доста. Слід щось вдіяти, аби віддалити січу на більше, ніж ніч. А що? Еге, що?

Воям байдуже до всього. Хто порає огира, хто лаштує собі місце для перепочинку, а хто й спочивас вже. Лише князеві не до спу-упокори. Сидить над неширокою, скаламученою переходом через неї і борсанням у ній тисяч і тисяч комонсй рікою, іготра відділяє його табір від супротивного та від боролища, що лежить між таборами, й дошукується, що вдіяти, аби грядущий день не став для нього і його воїв фатальним. Послати звідунів, аби проникли між обрів та вивідали, про що дбають обри, які виношують наміри? А чи те дасть щось? Он скількох слав — і все дарма, яко в бездну кануть. І за поміччю до Добрита вдаватися не випадає. Не такий безсилий є, хоч і втратив немало. Он скільки їх, воїв тиверських, дулібських, і ошуюю, і одесную, і за плечима. Ще буде кому вийти й постояти за землю Троянову. Потрібен лиш час, аби отямилися після кривавиці та возбуяли духом і певністю.

І сидить, прихилившись до дерева, думає про те, і виходить над самий берег та приглядається до повитого вже сутінню боролища за рікою, теж думає та дошукується бажаного. Аж поки не заіскрилось воно спасенною іскрою в його думах: поле брані усіяне трупом як антів, так і обрів; чому б не вийти завтра і не сказати обрам: лишаймось воями, та будьмо й людьми; перш ніж продовжити брань між живими, віддаймо шану полеглим. Чи обри такі вже байдужі до потятих? Чи в них немає повинності одного перед одним, як і перед поконом предків: віддай належне побратимові, хтось, десь, колись віддасть його й тобі? В усіх племен се не тільки покон — перша заповідь, не може бути, аби вона обходила обрів. Бачать-бо і знають: коли не приберуть із боролища побратимів, їм клюватимуть завтра очі дзьобаті птахи, їх їстиме дикий звір, топтатимуть, коли почнеться нова січа, комоні. А трупу он скільки. Де схрестять мечі завтра, післязавтра, коли залишать потятих там, де впали? Комоням ногою не буде куди ступити.

— Отроче! — зично кличе найближчого з сторожі й простує до свого намету. — Тисяцьких до мене, і то негайно.

Їх немало при ньому. Стоять окремим табором очолені Старком дуліби, а серед дулібів не лише Старк тисяцький, відособлені від привідці січі з обрами й ті з тиверських тисяч, що їх взяли під свою руку воєводи Власт та Чужкрай. Л все ж не забарилися об'явитися й стати перед князем. Одразу і за всіма примітив: сподіваються найгіршого.

Тож перше, що вчипив, — постарався заспокоїти соратникін гіюїх, тю стан :іколікати і з усім іппіплі.

— Хто під до обрів яко нарочитип? — литав і кинув допитливий позирк на всіх і на кожного зокрема. Тисяцькі теж переглянулися.

— А треба йти нам?

Завжди упошльпошій і неповороткий Чужкрай за сим разом виказав неабияку спритність: був перший, хто зважився запитати і тим уже заперечити князеві.

— Домовлятимемося ж не з конюхами — з терханами, тож маємо послати такого, котрий міг би вести річ на рівних.

— А чи не забагато честі для обрів, най вони будуть навіть і терхапи? — знову Чужкрай. — Як на мене, доста буде й сотенного. У моїй тисячі, до речі, є такий, що на словесах за всіх нас упорається.

Волот не схильний був погоджуватися, одначе й перечити не поспішав.

— Чужкрай правду рече, — скористалися князевою мовчанкою інші тисяцькі. — Хіба смерть Мезаміра не повеліває нам: будьте обачні, а паче всього з обрами.

Нелегко князеві визнавати себе таким, що не годен тверезо мислити. А що вдіє? Таки поспішив, таки не розмислив як слід.

— Най буде по-вашому. Кличте того велеречивого. Втовкмачував та й втовкмачував сотенному, як має поводитись, ставши перед аварами, що казати, аби домогтися від них згоди на тимчасове замирення.

— Багато не теревень із ними.