Рідні діти - Іваненко Оксана
Адже в бараці та й в усьому таборі взагалі ніхто не всміхався. Навіть діти.
Зараз гроза минула... Наглядачка, огрядна, висока, з презирливо стуленими вустами, пройшла і не помітила двох дівчаток. Та їх, правда, важко було помітить. Їхні сірі, брудні, подерті халатики зливалися з сіро-брудними стінами, а личка теж були такі жовтаво-сірі, в зморшках, як у стареньких.
— Я сплю під тими нарами,— показала Тоня,— бачиш, за стовпом. Там не так дме. Там спали ще дівчатка, але їх забрали до лікарні, і, мабуть, вони уже там померли. Якщо хочеш, ти лягай коло мене і спи зі мною.
— Добре, я з тобою спатиму,— довірливо кивнула голівкою Світланка,— а то я так часто прокидаюся вночі і дуже боюся.
Вночі вони притулилися одна до одної. Тоня вкрила і "закутушкала" з усіх боків Світланку своїм халатиком і раптом згадала, як ще дома, вкладаючи спати, розповідала їм казки бабуся.
Діти просили:
— Розкажіть ще страшну.
І бабуся розповідала, а діти слухали, витріщивши очі.
— От я тобі зараз страшну казку розкажу,— запропонувала Тоня.
— Розкажи! — протягла з цікавістю Світланка, і Тоня почала розказувати про бабу-ягу — костяну ногу, лісовиків, мавок. Але дивно, вони були зовсім не страшними! Світланка сміялась, і Тоні зовсім не страшно було їх згадувати. Навпаки, всі ці лісовики, мавки, чорти і навіть баба-яга здалися милими і навіть рідними, бо нагадували дрімучі білоруські ліси, свою хату, яку Тоня пам'ятала наче крізь туман.
— А я б не боялася з бабою-ягою зустрітися! — сказала запально Тоня. — Подумаєш! У ступі їздила, губу на версту відкопилила! Наша Настаська куди страшніша.
— А комендант хіба ні? — прошепотіла Світланка. — Ти їх боїшся?
— Боюся, аякже! — призналася Тоня. — Мене Настасія Дмитрівна била і в карцер саджала. Тільки однаково Червона Армія її вб'є!.. Так і Леночка казала! — переконано закінчила Тоня.
З того часу почалася їхня дружба.
Діти взагалі підросли і почали якось свідоміше дружити між собою. Вечорами, хоча це було суворо заборонено, вони любили всі з'юрбитися в кутку, де спала Лена Лебединська з своїми сестричками і братиком, і Лена вчила пошепки співати "Широка страна моя родная", яку співала колись у школі, та про хлопчика і льотчика. Слів майже не можна було розібрати, але вони заучували міцно-міцно. Лена розповідала, як жили там, дома, в Радянському Союзі, яка була школа в їхньому селі, які чудові свята влаштовували в Жовтні та на Перше травня. До її спогадів приєднувала свої і Катя. Вона теж усе-все пам'ятала, і маленькій Тоні починало здаватися, що й вона все добре пам'ятає. Вона розповідала Світланці про садок, бабусю, діда, усіх сестер і братів, старших і молодших.
Вона сама й підозри не мала, що до крихітних уривків власних спогадів, до оповідань Леночки, Каті і інших старших дітей — все домальовує її власна уява, багата і нестримна. Варто було їй послухати щось, як незабаром вона вже розповідала Світланці: "А у нас, я пам'ятаю..." і при цьому сама щиро вірила, що це насправді вона сама пам'ятає.
Світланка блимала пухнастими, густими віями над блакитними очицями і ладна була слухати з вечора до ранку і, звичайно, вірила безперечно кожному слову.
...От сама вона анічогісінько не пам'ятала...
Спогади Тоні та інших дітей зробилися її спогадами. Та якось Світланка сказала:
— А у нас з п'ятого поверху кішка впала і не розбилася.
Тоді Тоня витріщила очі. Який п'ятий поверх на селі! І Світланка; сама розгублено розсміялася. Але хто ж їй міг розказати тут, у концтаборі, про кішку і п'ятий поверх?
Та молода жінка, яка тримала її на руках у вагоні, яка гірко плакала, прощаючися в Аушвіці, зникла разом з усіма жінками, і Світланка, як і всі, казала: "Коли мою маму спалили..."
До Тоні вона прихилилася всім серцем, вони стали нерозлучними. Щоправда, вони сварилися досить часто, але за п'ять хвилин уже мирилися.
Вони вдвох дружили ще з Зіною Лебединською та з своїм однолітком Петрусиком, але то була вже інша, звичайна дружба.
Усі любили побавити малу Ориську, Ясика і решту малят, які потрапили до концтабору немовлятами, а тепер уже дибали і починали розмовляти. І хоч першим їхнім словом було все ж таки "мама", далі вони вже лопотіли по-німецькому: "карцер", "гер комендант", "kontrolieren" "zum Platz" .
Бабусю Василину, напевне, спалили тоді ж, з усіма матерями. Ясика доглядала завжди Катя.
— Він мені все одно що братик,— казала вона сумно і серйозно, — наші мами були найперші подруги.
Якось, повернувшися з роботи, в бараці не знайшли Ясика і ще кількох малят. Катя кинулася до Настасії Дмитрівни, але та тільки злорадно засичала: "Hinaus!" , ніби вона ніколи не розмовляла рідною мовою!
Але навіть сюди, за колючий дріт, почали просякати хвилюючі чутки, їх приносила Леночка з фабрики, куди ходила з іншими старшими дівчатами блоку № 2.
Леночці пошепки переказали робітниці з волі, німки, що скоро кінець війні, кінець клятому Гітлеру.
— Як? Німки так кажуть? — недовірливо питала Катя.
— Еге ж. Ти не думай, вони самі ненавидять фашистів,— сказала переконано Леночка.— І вони жаліють нас.
Справді, багатьом жінкам-німкам, дружинам і матерям звичайних, простих людей, соромно було дивитися на цих юних невільниць, таврованих, побитих, голодних, і часто то одна, то друга потайки, щоб ніхто не бачив, совали Леночці то шматок темного кухена з усяких сурогатів (Гітлер і їх довів до голоду), то якесь шмаття.
— Візьми,— казали вони. — Візьми, прошу. — І дивилися при цьому винувато і благально в очі — мовляв, не ми винні, і ми губимо найрідніших в цій клятій війні. А одна так прямо якось зашепотіла Леночці: — Соромно, нам соромно дивитись на вас, але не думай, Ленхен, є фашисти, а є чесні німці. Адже є у нас Тельман, він теж сидить в концтаборі. І багато хто сидить з ним.
Ще в школі чула Леночка про вождя німецької компартії Тельмана.
— Але як сталося, що фашисти взяли верх? — питала Катя. Лена не знала, як пояснити, але впевнено казала:
— Нічого, наша Армія їх прожене. Ти знаєш, наші вже близько! І от уже стало чути гудіння літаків, розриви бомб.
— Наші женуть фашистів,— пошепки передавали старші діти. Комендант, фрау Фогель, інші наглядачі ходили знервовані і люті
до нестями. Фрау Фогель здалося, що купка хлопців не досить чемно поглянула на неї, перезирнулися між собою, і комендант люто побив і кинув у карцер Петрусика, Ваню великого (як його звали діти на відміну від Івасика малого) і Льоню Лебединського. А в ту ж саму ніч було страшне бомбардування. Усі наглядачі залізли в щілини та бомбосховища, а дітей лишили замкненими в бараці.
Вони всі збилися в одну купу, і Лена всіх заспокоювала:
— Не бійтеся, дурненькі. Це ж наші. Вони ніколи не кинуть бомби на табір. Вони ж знають, що в таборах свої, полонені.
Катя теж була спокійна. Катя взагалі ніколи нічого не боялася. Навіть фрау Фогель і коменданта. Вона була дивною дівчинкою, її теж усі любили, але зовсім іншою любов'ю, ніж Леночку. У Леночки було багато материнської лагідності і уваги до всіх, вона всіх жаліла, всіх мирила, за всіма дивилася, ніби відповідала не тільки за Зіночку і Ориську, за всіх, всіх дітей. Катя ж була для всіх зразком справедливості і непохитної гордості в поводженні з наглядачами, з усіма "ними". Вона ніколи не плакала, ніколи не просила пробачення. Вона намагалася не потрапляти на очі Фогельші — Настасьці, а коли й стрічала, то відводила очі вбік, і в цьому було стільки презирства, що Настаська трохи не скреготала зубами. Уперше після такої зустрічі вона вдарила дівчинку боляче стеком, але та тільки повела плечима і презирливо, мовчки стисла губи. Жодного звуку фрау Фогель, не почула від неї і більше не чіпала це "кляте більшовиченя".
Коли так могла Катя, значить, могли й інші діти! І її наслідували всі, а особливо з нею дружили Льоня Лебединський і Ваня великий. Можливо, згадуючи свою вперту подругу, Ваня зовсім не кричав і не плакав, коли його били в карцері.
На ранок після страшного бомбардування старші діти бачили, що з доглядачами щось коїться.
Маленька Тоня вибігла в коридор, коли несли відро з супом, і випадково підслухала розмову.
Вона сховалася між шафою і колоною і почула, що говорять комендант з Фогельшею.
— Їх треба висадити в повітря. Зачинити і підпалити, а самим швидше їхати звідси.
От що сказав комендант Фогельші. Але тут до них підбіг дядя Вася. Так діти звали одного з військовополонених, якого перевели працювати на кухню, варити для начальства, і Катя сказала презирливо: "Зрадник", а Леночка казала:
— Ти нічого не знаєш. Може, він навмисне.
Дядя Вася ніколи не кривдив дітей і навіть інколи совав їм шматки хліба.
Фрау Фогель казала: "Він був коком на пароплаві, а ці свині руські добре їдять", і вона завела з ним дружбу і фамільярно звала його "дядя Вася".
Тоня не замислювалася ще — хто ж саме дядя Вася. Він її не бив, він колись дав їй кістку, яку вона весь вечір смоктала і гризла по черзі з Світланкою. Він таки для неї був чимсь іншим, ніж вартові фашисти або Фогельша.
І от він підбіг до коменданта і Настаськи і навіть сплеснув руками.
— Що ви собі думаєте? — аж скрикнув він.— Адже Червона Армія вже зайняла школу.
Фрау Фогель зблідла, потім почервоніла, потім знову зблідла.
— Гер Рудольф, що ж нам робити?
— Негайно тікати! — безапеляційно заявив дядя Вася.— Чи ви хочете потрапити в їхні лапи? Я, наприклад, негайно змотую кінці...
— А ці покидьки? — перелякано спитала фрау Фогель. — Гер Рудольф, я казала, що ще вчора треба було з цим покінчити, і от дотягли до останнього.
— Зігнати їх усіх у блок і підірвати гранатами,— мовив Рудольф — комендант.
— Але ж хвилини, хвилини нам дорогі,— у розпачі промовила фрау Фогель.
Тоня втягла голівку в плечі, та маленькі її вушка, здалося їй, наче виросли — вона боялася пропустити хоч слово. І до неї ще не доходило, що йдеться про їхнє життя чи смерть. її невимовно тішило те, що Настаська, ця гадина Настаська, боїться! Вона блідне, вона тремтить! О, як про це все вона зараз розкаже всім дітям! Як покаже Настаську! Тонине мінливе, рухливе личко вміло чудово удавати кого завгодно.
— От що, хай буде так! Ви мене виручили, а я вас виручу,— сказав дядя Вася.— Ви їдьте негайно, а я сам їх! — І він зробив рух рукою вгору.
