День для прийдешнього - Загребельний Павло
— Не можете підійти до дверей і покликати, коли треба. З вашою комплекцією, до речі, дуже корисно якомога більше ходити.
Кукулик обстоював демократизм у всьому, йому сподобалася Танина атака, і він звелів зняти дзвінок.
В інституті житла Таня працювала вже рік. І якщо Кукулик вважав, що рік цей слід назвати роком Кошарного, то дівчина була впевнена, що то рік — її. Отже, рік Тані. Щоправда, не в усьому і не до кінця. Наприклад, цей Діжа. Тривіальний Іван, з безглуздим полтавським прізвищем. Колишній селюк. Народжений тільки для того, щоб псувати людям кров. Іван, Іван, сто, тисячу разів Іван — і кінець!
Таня застругала останній олівець, згорнула з столу в папірець стружки, взяла скляночку з олівцями (Кукулик любив різнокольорові олівці) і понесла в кабінет принципала.
Коли повернулася, в приймальні, на дивані для відвідувачів, простягнувши свої довгі ноги, сидів Діжа.
— Ви вже тут? — сердито сказала секретарка.
— Доброго ранку, Таню.
— Вам ніколи не стачає терпцю, прибігаєте за годину раніше.
— Боюся запізнитися, і тоді нікому буде псувати настрій начальству.
— Не задавайтеся.
— А хіба я вам мало зіпсував крові, Таню?
— Ви... ви просто варвар!
— Просто я реаліст. Знаю, що ви мене кохаєте...
— Не брешіть!
— Себто я брешу, що знаю, що ви мене кохаєте, чи брешу, що ви мене кохаєте?
— Просто брешете, й усе!
— Ага, отже, кохаєте. Але я вас, на жаль, ні.
— Я вас ненавиджу! — вигукнула Таня і побігла назад до кабінету Кукулика, хоч робити там їй було ну зовсім-зовсім нічого.
— А я вас — ні, — навздогін їй спокійно сказав Іван.
— Ви нездатні навіть ненавидіти, — долинуло з глибини кабінету.
— О-о, ви помиляєтесь, Таню, — підвівся Діжа з дивана, — я все можу. Тобто не все. Наприклад, я не вмію приховувати ні своїх почуттів, ні своїх думок.
— Вас погано виховували.
— Може, й погано. А втім, як на це глянути. Воно мовби й заважає собі самому іноді, але зате іншим полегшує життя.
У всякому випадку, ніхто не стане витрачати зайвини енергії на те, щоб розшифрувати природне явище, зване в просторіччі "Іван Діжа".
— Тот, кто постоянно ясен, тот, по-моему, просто глуп!
— Маяковський був хитрий. І добрий. Він сам володів тією граничною ясністю, від якої страждав, тому більше нікому не бажав такої долі. От і написав.
— Вам хочеться, щоб вас усі ненавиділи?
— А от я знаю людину, яка вас, Таню, ненавидить.
— Ну й що мені до того?
— Вона має пряме відношення до нашого інституту.
— Хай хоч найпряміше.
— І ви ніколи б не подумали.
— Може, ви станете мені переповідати київські плітки?
— Все. Мовчу. Зосереджую свої розумові здібності для прийдешньої прі, яка зветься "засідання жюрі".
Подзвонили з квартири Кукулика. Таня відповіла, потім, поклавши трубку, пройшлася перед Діжею, демонструючи свої ноги.
— І де вас таку міг викопати наш Василь Васильович? — дивлячись на неї з-під брів, весело промовив Іван.
— Наліпив об’яву на телефонному стовпі про те, що потрібна секретарка, от я і прийшла! — випалила дівчина.
— Під об’яву ви не підходите. Як то пишуть: "Потрібна добре відшліфована секретарка, яка вміє поводитись з добре відшліфованими відвідувачами". Про вас треба писати інакше.
— Як же?
— Навіщо вам знати? Досить з вас того, що ви — ближче до неба, ніж ми, грішні.
— Як саме — ближче?
— На висоту каблуків.
— Мабуть, кандидати архітектури тільки й здатні говорити такі нісенітниці?
— Хочете, я вам щось побажаю?
— Ну, побажайте.
— Бажаю, — Діжа замислився тільки на мить, — бажаю вам таких панчіх, щоб не прокусив жоден собака!
— Більшого я від вас і не ждала!
— Бо ви ждете від мене імені жінки, яка ненавидить вас через те, що заздрить.
— Мені всі заздрять!
— Навіть я, Таню. Мати таку певність своїх сил — це вже щось.
А та, що ненавиділа Таню, ходила в цей час по вулиці. Сто метрів в один бік від Інституту житла, сто метрів у другий. Годину тому вона йшла слідом за Танею, коли та квапилася на роботу, йшла і в голові в неї клубочилися розбурхані думки (якщо таким думкам місце в голові, а не деінде).
А ПРОДОВЖЕННЯ: ТЕТЯНА ВАСИЛІВНА
Боже! Вони дивляться тільки на неї! Всі вони вирізняють з натовпу тільки її! Вони вважають, що тільки вона наділена всім найжіночнішим! Але ж я не гірша! Я така сама! Я ліпша! Чому на мене ніхто не звертає уваги? Невже вони вважають, що я гірша! Невже не здогадуються, що злість моя, що чекання моє, що роки мої, що відчай мій дають мені сили й здібність бути в десять, в сто, в тисячу крат ліпшою за цю дівчинку! Не зовні! Що там зовні! В глибинах мого єства, моєї натури, моєї душі! В мені дрімають цілі океани краси, ніжності, розкошів! Я відчуваю вологі хвилі палкості. Чому ж не відчувають цього чоловіки?
Вони дивляться на неї, на ту. А та — тільки зовні приваблива. А далі — нічого. В неї не може бути нічого. Вона шорстка, як усі егоїстки. А вродливі — всі егоїстки.
Боже, дай мені силу! Відкрий усім очі. І хай живемо ми! Не щось, і не хтось, і не всі, і не хто попало, а саме ми — зовні невродливі жінки!
А сама ходила й ходила, і так щоранку перед роботою, щоб мати гарні ноги. Пізно, пізно!
Двадцять два роки тому маленька чорнява дівчина-архітектор приїхала з Києва в службове відрядження до Запоріжжя. Зустріла там інженера-металурга. Закохалася, він — теж. Не відкладаючи, вирішили одружитися. Весілля було в місцевому ресторані. Гостей зібралося чоловік з п’ятдесят, і всі їй не знайомі: запрошував чоловік.
Потім він пішов на війну і не повернувся. Не так, як інші, що полягли в бою. Не повернувся до неї. Десь там зустрів медсестру чи ще когось і подався в Кузбас а чи на Урал. Ресторан у Запоріжжі розбило бомбою. Маленька чорнява жіночка стала Тетяною Василівною, казали, що вона дуже розумна, її висували на нові дедалі вищі й вищі посади, дехто підхихикував: жінка, якій не загрожує ніщо жіноче.
Вона й сама намагалася забути про свою жіночність. Палила міцні цигарки, носила якісь майже чоловічі черевики, незугарні костюми мишачого кольору, коротко обстригала волосся, лише зрідка його розчісуючи. Її боялися за гострий язик і за цілковиту відсутність сентиментальності — цього пролога до елементарних людських жалощів. Коли стала віце-президентом академії, то жоден дотепник не склеїв звичайного для такого випадку епітета: "Віце-президент у спідниці". А сама вона, мабуть, якби якийсь з чоловіків зненацька став до неї залицятися, з обуренням сказала б: "Ви думаєте, я жінка? Помиляєтесь: я — віце-президент!"
І ось саме тоді почалось незрозуміле. Якийсь відвідувач, загнаний, мов старий кінь, довголітніми службовими відрядженнями, злинялий і стеклий, як осіння бадилина, інженер, привітавшись до Тетяни Василівни, вигукнув:
— А я у вас на весіллі був!
І обірвалося серце у цієї кам’яної жінки, і покотилося далеко-далеко, в ті забуті роки, де було в неї звичайне людське щастя. І не серце покотилося, а щось ще більше і незбагненніше. Мовби давно вже нависало в грудях оте щось так само, як нависає над крем’янистою стіною гірського масиву тисячотонна брила і тримається невідь-чим, а як тільки пролунає в гірській тиші якийсь незвичний звук, шелесне та брила вниз, з жахним гуркотом прокотиться по гранітному тілі гір, збиваючи виступи, розколюючи скелі, затягуючи в орбіту свого шаленого руху нові та нові кам’яні маси.
І ще й ще зустрічала згодом Тетяна Василівна людей, які радо стискували їй руку й вигукували:
— А я у вас на весіллі був!
І після кожного того вигуку нові лавини зривалися в грудях у жінки, і вже не мала вона своєї звичної незворушності і затверділості, вже проклюнулося в її душі під кам’яними дощами щось тендітно-зелене, щось таке ніжне, що й сама вона не йняла віри в його появу.
Тоді й прийшов у її життя великий, вродливий, мов грецький бог, Кукулик. Кукулик!
Вона ходила, ходила багато, ходила щодня, зовсім відмовилася від послуг машини, ходила, щоб мати гарні ноги... Хоч і знала, що пізно. Пізно!
Але ж Кукулик!
Засідання жюрі мало розпочатися за чверть години.
ДО ПИТАННЯ ПРО УКРАЇНСЬКІ ПРІЗВИЩА
Жеребило теж знав, що цього ранку починається засідання жюрі. Все одно не мав що робити: лежав, дивився на стелю, ні про що не думав, ждав тільки цього дня, а тепер ждав: подзвонять йому чи ні? В палатах, ясна річ, телефонів немає, але для нього зробили виняток, про Жеребила подбали високі люди, про нього завжди хтось дбав, без нього не могли, його здоров’ям цікавилися, до нього дзвонили і додому, і сюди. Було. Тепер минулося. Тепер не дзвонили. Обходилися без Жеребила. Знайшли якогось нового начальника планово-виробничого відділу, називають його поки що "тимчасово виконуючий обов’язки", а як тільки Жеребило перейде з стану свого тимчасового перебування на грішній землі у стан вічного спочинку, тоді оте невідоме "тво" стане начальником відділу, другим Жеребилом. Брешуть! Другого Жеребила ніколи не було й не буде! Хоч весь світ перетруси — другого такого не знайдеш! Жеребило вдоволено скривив свої товсті губи. Але ж чи подзвонять сьогодні?
Та Кукуликова лахудра-секретарка не подзвонить. Від тієї не діждешся. Переказували Жеребилові, що буцімто висловилася вона про його прізвище так: "Це не Жеребило, а Іржебило, від слова "іржати". Бодай ти на кутні іржала!
А за нею й шмаркач Діжа: "Чи не з київських ви дворян, товаришу Жеребило?" — "Це ж чому в твою голову заскочило таке припущення?" — "Та як же, київські дворяни саме й носили отакі прізвища. Полетики, Балабухи, Сукозагнети, Кулябки, Двигубські, Скарги, Рахуби. Жеребило лягає сюди і не тіпається".
Щоб тебе лиха година тіпала!
На Кошарного сподіватися нічого. То псяюха.
Брайко ніколи не симпатизував Жеребилові. То тихий чоловік.
Жеребило аж скривився, подумавши, що Брайко — тихий. А ти сам? Де твій гучний голос? Де твій сміх? Де твої набряклі силою руки? Нема нічого. Лишилися тільки губи. Товсті губи на схудлому в дульку лиці, ті самі губи, що так апетитно вміли плямкати, пропускаючи в черево ласі шматочки та ще ласіші ковточки. Ох! Тепер спробуй плямкни.
Він вмирав від раку шлунка. Ще тішив себе надією, поки не попав у онкологічний інститут. Тепер знав, що все закінчено, їсти нічого не міг, бо після кожного ковтка починалися неймовірні болі. Жив ще за рахунок тих колишніх запасів жиру, що зібралися в його великім і могутнім колись тілі внаслідок багаторічного їдва й питва, в якому не знав міри.
