День для прийдешнього - Загребельний Павло

Вівсяна каша з молоком, яка обіцяла довголіття, і чай з лимоном. Дружина, брезкла, нерозчесана, хляпала капцями по кахляній кухонній підлозі (коли не було гостей, їли в кухні, щоб не псувати столового гарнітура. Чеські меблі, тисяча двісті карбованців новими грішми, дістали тільки завдяки знайомству в Міністерстві торгівлі). Кукулик глянув на неї майже з ворожістю, буркнув:

— Вероніка де?

— Спить.

— Знов десь віялась?

— Облиш ці вульгарні слівця, коли говориш про дочку.

— Ти ще мене вчитимеш?

— Все життя тебе вчу.

Дружина була філологом. Як на гадку Кукулика, то філологія — найнепотрібніша наука. Хати з неї не збудуєш, хліба не спечеш. Слова! Слова ми доберемо й без філології!

Він поснідав, пройшов до спальні, пов’язав краватку, надяг світло-сірий легкий піджак, зазирнув до дзеркала, змочив скроні туалетною водою "Лаванда", відкашлявся. Кашель у нього був генеральський, хоч у армії Кукулик дослужився лише до полковника. Однаково тепер обіймав генеральську посаду. Директор єдиного на Україні республіканського Інституту житла! Що може бути нині головніше, важливіше, болючіше, цікавіше, популярніше за житло! Може, хто хоче статистики? Будь ласка! За останні шість років сімдесят п’ять мільйонів чоловік одержали в нашій країні нові квартири. Цього року в Радянському Союзі буде споруджено дев’яносто два з половиною мільйона квадратних метрів житла. Матимемо майже десять мільйонів чоловік новоселів. Цілу державу! У Києві за останні чотири роки збудовано три і чотири десятих мільйона квадратних метрів житлоплощі, а до війни мали всього шість мільйонів. Цього ж року тільки за рік буде введено понад мільйон квадратних метрів. Сто тисяч киям стануть новоселами! Будуємо з розрахунку на тисячу чоловік удвоє більше, ніж у США і Франції, в два з половиною рази — ніж у Англії й Італії. Кого не переконають такі цифри?

Кукулик знав їх напам’ять. І ще безліч цифр знаходило притулок у його великій голові, цифр важливих, красномовних, переконливих, гордих. А дружина чіплялася з якимись там словами і сякою-такою філологією!

Він пішов до кабінету. Трохи раніше звичайного одягнувся й поснідав сьогодні, тож треба було згаяти якось час, щоб не прийти на засідання жюрі першим. Пересунув на столі довідники, вчорашні газети, підійшов до вікна. На вулиці ніде було розгулятися оку. Погляд упирався в протилежні будинки, такі самі, як і той, що в ньому мешкав Кукулик, такої самої купецької витребенькувато-нездарної архітектури (але зате з просторими високими квартирами). Навкіс від будинку на тім боці вулиці висів знак: "Стоянка машин заборонена", а коло знака — чиясь "Волга" з табличкою: "КИВ". "Непорядок, — подумав Кукулик. — Порушують люди".

Нечутно увійшла дружина, півголосом мовила:

— Тобі лист.

— Що-о? — аж підстрибнув Кукулик, забувши про перестороги знайомого професора і про те, що треба берегти енергію для сьогоднішнього тяжкого дня.

— Лист, кажу.

— Який може бути лист?

— А я знаю? Газет чомусь немає, а прийшов лист.

Зрадимо невеличку Кукуликову таємницю: ось уже багато років він не одержував додому жодного листа. На роботу — так. Там було ділове листування, там він перегортав цілі купи паперу, вийнятого з конвертів, проштемпельованих поштарями, обклеєних всілякими марками, навіть іноземними, (тоді до його секретарки Тані збігалися всі запеклі філателісти з інституту й канючили хоч марочку).

Але додому? Хто йому мав писати? Десь була сестра. Вдова. Працювала в колгоспі. Там люди вирощують хліб, а не займаються писанням листів. Колись були друзі, однокашники, товариші. Постаріли, порозбрідалися, порозсіювалися крізь сито службових рангів і чинів. Хто вискочив вище — мабуть, забув Васька Кукулика, хто лишився нижче — хоч і згадував, то не насмілювався турбувати. Та й ще: вже три десятки років жив Кукулик у Києві, всі його знайомі теж були киянами — навіщо писати? В крайньому разі обходилися телефоном. Тим більше, що телефон у Кукулика не був ніколи засекречений, подзвони на 09 або зазирни, в абонементну книжку і дзвони, хоч лопни.

— Може, то Вероніці? — зробив останню спробу врятуватися від листа, який ніс якусь невідому загрозу.

— Тобі. У власні руки.

— Від кого?

— Нема зворотної адреси. Штемпель — київський.

— Ти вже все розглянула.

— Я знала, що ти питатимеш.

— Ти завжди все знаєш.

— Повинен бути вдячний, а не гарчати.

— Гаразд, пробачаюсь. Я невиховане мурло, ти — інтелігенція. Пардоніруюсь.

— Візьми ж листа.

— Прийду — прочитаю.

— А може, це якраз до сьогоднішнього засідання?

— Звідки ти взяла?

— Ну, я чомусь так подумала...

— Подумала, подумала, — пробурмотів Кукулик. Він і сам чомусь був, упевнений, що цей несподіваний лист мав пряме відношення до сьогоднішнього засідання жюрі і до присудження премій за кращі проекти. В листі крилася якась невідома загроза, якесь застереження і взагалі чортзна-що! Чому він не вийшов з дому на п’ять хвилин раніше! Нічого б не знав.

— Дай сюди!

Вихопив у дружини конверт, розірвав його, "забачив нерівні чорнильні кривульки чийогось незнайомого почерку, пожбурив на стіл.

— Чортзна-що! Я думав, офіціальний лист, а це просто писулька. Не чіпляйся до мене з цими дрібницями! Повернуся з інституту — прочитаю. Ти ж сама знаєш, який у мене сьогодні тяжкий день.

Вийшов з кабінету, грюкнув надвірними дверима.

Дружина взяла лист, поклала на вчорашні газети. Коли клала, побачила слово "тюрма". Не стрималася, дістала з конверта аркушик паперу, розгорнула його. Перша фраза вдарила її в саме серце:

"Я вмиратиму під Лук’янівською тюрмою".

Вона кинулася до вікна: чи не гукне ще чоловіка? Ні, пізно. Тоді довго накручувала телефонний диск, остання цифра зіскакувала, нарешті в трубці клацнуло, почувся далекий дівочий голос:

— Говорять з квартири Василя Васильовича, — сказала дружина. — Попросіть його, як прийде на роботу, хай подзвонить додому. Дуже вас прошу. Заздалегідь вам вдячна.

А перед очима витанцьовувало криве, як гадючий слід, слово "тюрма". Ну звідки воно і чому саме сьогодні?

ВСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ТАНІ

Секретарка підстругувала останній олівець з тих, що стояли перед нею в нікельованому стаканчику. Секретарку звали Танею. Секретарці, тобто Тані, було двадцять років (у такому віці можна ще називати кількість років героїні без риску бути нечемним). Як усі наші столичні секретарки взірця 1962 року, Таня була коротко пострижена, мала на собі в’язану кофточку французької фірми "Мерсі" (так, так, на жаль, саме французької фірми "Мерсі", а не київської фабрики імені Рози Люксембург), чехословацькі (трохи легше!) туфлі на "шпильках" і спідничку, пошиту на київській (нарешті) фабриці імені Смирнова-Ласточкіна.

Як усі молоді дівчата, особливо ж секретарки, Таня була закохана. Але про це значно пізніше.

Сьогодні на долю Тані випала відповідальна роль. Зранку, ще до настання десятої години, вона мала обдзвонити всіх членів жюрі і нагадати, що рівно о десятій починається засідання, те вирішальне, так давно очікуване всіма засідання, на якому вирішиться доля конкурсу.

Рятівний дзвоник, що пролунав у кабінеті Дементія Хомича і не дав академікові дочитати загадково-загрозливого листа, якраз і був Таниним.

Після академіка Таня подзвонила до віце-президента Академії будівництву і архітектури Тетяни Василівни. Тієї вже не було вдома. Очевидно, йшла сюди. Тетяна Василівна любила ходити вранці пішки, мабуть, хотіла мати гарні ноги. Пізно, пізно!

До Діжі дзвонити ніяк: той жив на хуторі Нивки, де ще не було телефонів. Та хоч би він і мав телефон, Таня б йому не подзвонила.

Брайко? Він прийде точно о десятій без жодних нагадувань. Його Таня поважала за розум, але ставилася до Кукуликового заступника трохи зверхньо. Може, через його тихість, а може, тому, що маленькі чоловіки їй не пасували. Ах, маленький на зріст, але великої душі чоловік? Що ж, тим ліпше для нього.

Кошарного секретарка ненавиділа. Його звали Антон Кузьмич по паспорту, а він сам себе величав тільки Анатолієм. І вдома, і на роботі був завжди Анатолій Кузьмич. Щоправда, Кукулик звав його Антоном. Навіть якось при співробітниках сказав Кошарному:

— Що ж ти, брате, соромишся батьківського імені. Чехов он був Антон.

— Та я нічого, так якось вийшло, з фронту ще повелося, — спаленів Кошарний.

Таня вперто називала головного інженера Антоном.

Подзвонила Кошарному. Він сидів коло телефону, видно, зранку ждав дзвінків.

— Антон Кузьмич?

— Ну?

— Це Таня, доброго ранку.

— Ну?

— Я хотіла вам нагадати...

— Ну?

У неї так і крутилося на кінчику язика "Нагадати вам, що ви — хамлюга і свиня", але стерпіла, мовила спокійно далі:

— Що, як секретар жюрі, ви маєте бути за півгодини раніше.

— Не ваше діло.

— Мені звелів передати вам це Василь Васильович.

— Без вас з ним говорив.

— І ще дозвольте вам сказати, що я в захопленні від вашої люб’язності! — випалила все-таки Таня і клацнула трубкою.

Боятися? Вона нікого не боялася. Знала, що вродлива, володіла тією дозою природного розуму, яка не дає молодій дівчині загинути, плюс до того ще мала десятилітку, що вже ставило Дівчину майже в цілковиту незалежність від усіляких кошарних-свинарних.

В інституті житла Таня опинилася зовсім несподівано для самої себе. Після десятирічки влаштувалася на річні курси геодезистів, мала вже їхати кудись у Донбас в експедицію, коли раптом її побачив Кукулик і запропонував іти до нього секретаркою. Перед нею стояло питання: Київ чи Донбас? Кукулика до уваги не брала, Київ — от що було найголовніше!

І хоч погано уявляла, що таке секретарка, і взагалі не могла молодим своїм розумом збагнути, а тим більше усправедливити існування такої категорії людей, як секретарка, однак дилему "Київ чи Донбас" треба було вирішувати, тому вона й опинилася за цим столом між двома оббитими рудим дерматином дверима, на одних з яких була табличка: "Директор", на других: "Головний інженер".

Перший день став для неї днем тортур. Він почався з настирливого дирчання якогось безглуздого електродзвоника під стелею, і те дирчання так знервувало Таню, що вона не стерпіла, відхилила двері до Кукулика і сказала:

— Слухайте, що це тут дзвенить? Працювати ж неможливо.

— Ну-ну, — зиркнув на неї з-під брів Кукулик. — Це мені починає подобатися. Не що дзвенить, а я дзвоню, викликаю вас.

Він натиснув своїм товстим пальцем кнопку в себе на столі, і дзвінок залився з новою силою.

— Що я вам — собака Павлова? — вибухнула Таня.