Наші батьки розійшлись - Вільде Ірина

Тоді Мотря, стуливши уста, із зухвало повернутою вбік головою ступає на перший поверх. Стіни коридора розмальовані у великі фіолетові лілеї. Мотрі стає холоднувато від цих фіолетових, начебто вже заражених процесом гниття, квітів. В приймальній пахне кожухами і йодоформом. Була операція. У кутку сидить якась заплакана селянка. Мотря сідає собі так, щоби шиба відчиненого вікна трохи прислонювала її.

Тепер Мотря хоче думати. Треба виходити з того, що доктор Пастух одинокий… Приятель? Знайомий? Товариш її батька? Ні, напевно щось більше, як знайомий, бо скільки-то разів мама в приступі жовтого розпачу вигукувала:

— Він умів собі добрати компанію… такий Пастух!

Який це "такий"? Мабуть, мама сама не вміла б відповісти на це питання. Раз, на одній художній виставці, коли снували поміж картинами цілою школою, до Мотрі приступив був якийсь високий, з вузеньким інтелігентним лицем пан:

— Забейківна? — спитав певно. — Котра, молодша чи старша?

— Молодша, — відповіла, збентежена.

— Значить, Оля? — посміхнувся незнайомий. Мотря усміхнулася й собі.

Тоді незнайомий відрекомендувався:

— Доктор Пастух, близький знайомий вашого батька. Ви дуже подібні до нього. Мені цікаво було б знати, як психічно ви подібні до нього. Ваш батько митець… закопав у собі талант великого артиста… Йому треба було дати сцену, а не адвокатуру… А ви? Не кортить вас туди?

Тоді Мотря стягнула була чоло й буркнула щось таке неприємне самим своїм тоном, що доктор Пастух відійшов від неї, не подавши руки зле вихованому підліткові. А тепер, після двох літ, вона сидить у приймальні цього самого знайомого її батька і тремтить, чи схочуть її вислухати? З кабінету лікаря виводять якогось забинтованого чоловіка… Селянка утирає сльози й іде йому назустріч. Лікар стоїть у дверях кабінету і якийсь час стежить за тим, як вони з приймальної викараскаються на сходи.

— Обережно! — нагадує ще і підбігає до дверей. По повороті помічає Мотрю. В першій хвилині не пізнає її. — Пані до мене? — не втішується ще одною пацієнткою. Мабуть, має тяжкий і напружений день. — Якщо справа не нагла, то я був би пані дуже вдячний, якби ласкаво завтра хотіли потрудитись… — і багатомовний жест рукою.

Мотря випростовується на весь зріст і каже тремтливим, хоч таким певним голосом:

— Справа нагла, пане докоре…

— О, Забейківна?..

Чи він здивувався, чи втішився? Мотрі хотілося б, щоб він втішився, але доктор Пастух був, очевидно, для цього надто втомлений.

— Я хотів би перш за все поставити вам, Олю, — пардон, Мотре, здається? — одне питання: ви до мене як до лікаря чи як до друга вашого батька?

Мотрі хочеться поцілувати руку докторові Пастухові за оце "друга батька".

— Як до друга батька, — відповідає, наголошуючи останнє слово.

— Дуже приємно! Прошу направо. Сідайте собі і переглядайте останній номер "Ілюстрованого світу", а мені дозвольте помити руки і переодягтись…

В кімнаті (в лікаря?) чути настояний дим від міцних сигар. Кімната вся у брунатних тонах. Мотря не може зорієнтуватися щодо її характеру. Тепер ті модерні меблі занадто універсальні: і тапчан, і бібліотека, і нічний столик — все те в одній особі. Потім те намагання наслідувати американців з тими стінними шафками, хоч місця тут досить. За стіною чути плюскіт води, а потім міцний (Мотря думає: яка акустика в лазниці! Певно, доктор Пастух не держить там ані лещат, ані відер з вугіллям, ані брудної білизни — що ж, по-лікарськи, гігієнічно) голос самого Пастуха:

— Василю, мене нема. Розумієте? Хіба наглий випадок… тоді — можна… А так… маю гості — не існую ні для кого… Покличте мені Анну, Василю!

Згодом входить і він сам. Запашний, причесаний, молодий, елегантний. Мотря дивиться на нього з напіврозтуленими устами: таж він ще такий, що навіть подобатись може… Навіть зовсім легко. От була б історія, якби її тато був такий самий… молодий та елегантний. Хай Господь заступить її перед таким молодим і запашним татом. Їй хочеться, щоб її рідний тато мав солідніший вигляд.

Потім відбувається все так, як у фільмі. Направду. Тільки у фільмі дозволяють такій малій, як каже панна Стефця, грати роль великої дами. Доктор Пастух подає їй руку і веде до їдальні, до накритого на дві особи стола. Правда, у фільмі в таких випадках з’їдають вибагливішу вечерю, але ця, що подала Анна, дуже добірна. Так, перш за все добірна, бо врешті — шинка, помідори і яйця — це не такий великий присмак, але як це подано! Шинка поскручувана налисникувато, а помідори й яйця у вигляді… мухоморів. Чай. З вином. З цитриною. З овочевим соком. До цього ж солоні пальчики з кмином. Ні, рішуче не можна сказати, щоб у цій вечері було що-небудь банальне… Було б дуже несправедливо для Анни й самого господаря, милого доктора Пастуха!

Бо доктор Пастух справді милий. Трохи ображає Мотрю те, що його "шампанський" гумор прийшов лише тоді, коли він заспокоїв домагання свого шлунка, але — коли всі чоловіки вже такі, то чому він мав би іншим бути?

— Тепер уже мусите сказати мені, Мотре, яке ви діло маєте до мене… Вже!!!

Смішно, коли добрі хочуть вдавати з себе строгих. Можна з’їсти доктора Пастуха за те "вже" з окликом.

— Ох, ні… я не можу вам сказати, пане докторе!

Вона ніби борониться перед ним й затуляється ґраткою з пальців. Доктор Пастух вдаряє легенько по Мотриних пальцях, і вони розчіплюються.

— Слухаю вас…

— Коли я справді не зможу вам тепер це сказати.

Доктор Пастух зводить високо брови вгору: що значить "тепер"? Мотря бентежиться: чи сказала щось недоречне? Хіба ні, бо оце доктор попав знову в вільний, попередній тон:

— Коли ви соромитесь, то я вам затулю очі.

Приємно холодні долоні Пастуха пахнуть туалетовим "Центросоюзом" і ще чимсь, що робить те, що їх хотілося б якнайдовше мати на своїм лиці. Ніколи Мотря не припускала, що в чоловіка можуть бути такі милі долоні. Можливо, що й доктор Пастух не припускав, що може бути приємно тримати такого підлітка за лице і не потребувати при тім думати: що, власне, тій малій бракує?

— Відважно, маленька!

— Ні!

Тоді доктор Пастух виймає з бічної кишені вічне перо.

— То напишіть, коли важко вимовити вам те, з чим ви прийшли до мене…

Мотря, вагаючись хвильку, пише з напівпритомними очима одне лаконічне речення: "Прошу позичити мені двадцять п’ять злотих".

Лівою рукою — від себе — передає докторові папірчик, а правою затуляє очі, щоб не бачити виразу його лиця, коли читатиме ту зухвалу записку. Скоріше, ніж слова, приводить Мотрю до рівноваги сміх Пастуха:

— Го-го! Тільки всього, маленька? Але ж це дрібничка, над якою розводитись не варто було… Що, загубила, мала, гроші клієнтки?

— Ні!

— Ні? А що?

— Я вам не можу сказати.

— Прошу вибачити за неделікатне запитання.

Доктор Пастух ледве стримує усміх, але Мотря якось не ображається цим. Маючи двадцять п’ять злотих у сумці, вона починає почувати себе зовсім певно:

— Чи маєте, пане докторе, розклад їзди?

— Слухайте, мала, що ви надумали? Та мій друг викличе мене на дуель, якщо вам що-небудь станеться, а він довідається, що я в ту халепу мочав пальці…

"Друг"? Завжди тато був тільки "він", а тепер знайшовся хтось, для кого він "друг". Це дуже, дуже мило з боку доктора Пастуха.

— Я нічого… я завтра прийду до вас… і попрошу вас дозволити Василеві занести листа до мами. О пів на одинадцяту від’їжджаю…

— Втікаєте з дому?

— Мг…

— То будемо вас з поліцією шукати…

— Ні! Я ж напишу мамі в листі, що їду до тата, до вашого товариша Антона Забейка.

Доктор Пастух дивиться широкими, спокійно зачудованими очима лікаря. Мотря з рукою на клямці, одною ногою вже на порозі. Чого дивиться так доктор Пастух? Що особливого доглянув у Мотринім рішенні?

— До побачення, пане докторе. І ще раз дуже дякую…

У відповідь на те:

— Граєте в теніс?

— Граю.

— Чи схотіли б коли зі мною зіграти партію?

— Ох, пане докторе, я партачу… Але коли б ви були ласкаві… Та вже хіба як повернуся.

Мотря подає докторові руку (як прийшла, то чекала злякано, чи він перший простягне їй свою руку) і бачить, як він лукаво оглядається на двері, звідки мала б показатись Василева або Аннина голова. Потім поволі цілує Мотрю в руку.

Мотрю вже цілували в руку. Та ні один із тих поцілунків не можна навіть прирівняти до цього, що дістався Мотрі від милого доктора Пастуха, бо ні від одного з них не хотілося летіти стрімголов сходами на долину, скакати, свистіти, а може, навіть плакати…

***

— А я тобі кажу, що та мала стежить за тобою! — посміхнулась до доктора Антона Забейка його приятелька (як сам він при кожній нагоді говорив, його вірний колега) Марта Шариївна.

Нахилився над столиком і з удаваним каяттям поцілував їй руку:

— Вибач, кохана, що подобаюсь усім жінкам. Бачиш сама, що діється це без моєї співучасті…

— Не забувайся, Тоньку, і пам’ятай, що ми в публічнім місці. Боюся, мій старий друже, що цей чемний поцілунок дорого тобі обійдеться. Глянь… але так непомітно… одним оком… Бачиш? Покликала кельнера і розпитує його про щось. Малу він, видимо, схвилював. Можу битись об заклад, що мова йде про нас. Дивись на мене… не червоніють мені ще вуха? Цікаво, що може той кельнер чи взагалі хто-небудь з присутніх тут розказати про тебе й мене? Тоньку, ти не думав ніколи над цим?

— Чи маю бути щирим?

— Як на сповіді…

— Ніколи не думаю над тим, що люди говорять про тебе й мене… Бачиш, я вважаю часом, що це подекуди навіть нечемно з мого боку… вони стільки уваги приділяють нам, що я повинен бодай частково взяти реванш, але… брак часу — це теж одна з причин, чому люди робляться нечемні… Не вважаєш?

— Вважаю, що ти повинен сьогодні виграти процес, коли маєш такий гумор…

— Пригадую тобі, Мартуню, сьомий пункт нашого пакту, який під загрозою п’яти злотих забороняє в приватній балачці порушувати теми, зв’язані з нашою професією. А то попрошу тебе розповісти, як пройшла сьогодні година моделювання в твоїй артистично-різьбярській школі. Між нами кажучи, страшенно ідіотична назва для тої поштивної інституції…

— Доктор Забейко, платіть п’ять злотих кари.

— Чи може ця кара бути мені замінена на два квитки до кіно?

— Так, але не сьогодні…

— Ов, пане колега? Що сталося?

— Хочу трохи похимерити, Тоньку… Це часом так приємно.

Подивився на неї і зробив рух устами, немов хотів її поцілувати.