Навіщо поет у повітрі? - Москалець Кость

Однак Василь Герасим'юк є видатним поетом не тільки завдяки тому, що ставить "прокляті" питання, автентично описуючи змору історії та стани богозалишеності. Зрештою, новині про смерть Бога вже понад сотню літ, і саме в той полудень, коли Він задихнувся від омерзіння, грянув Заратустра, і ціле XX століття проминуло під знаком цієї Недоброї Вісті. Винятковість "Поета у повітрі" полягає в зовсім іншій сфері, котра, щоправда, впритул сутикається зі сферою "проклятих" питань. Окрім нерозривного сплету з музикою, лірика Герасим'юка живиться зв'язком із глибинним філософським запитуванням; неможливо не помітити пристрасної заангажованості поета в проблематику етики й естетики, як неможливо знехтувати його інтерес до того, що вслід за Шелером можна назвати "становищем людини у космосі". І тут ми повинні уважніше придивитися до "Єзавелі", якій поет дав незвичне жанрове визначення.

"Містерія" перекладається з грецької як "таїнство". В історії культури вона відома у двох іпостасях, перша з яких — таємний релігійний обряд на честь божества, до участі в якому допускалися тільки посвячені (Елевзинські містерії — в античних греків або містерії Озіріса й Ізіди — у старожитніх єгиптян). Другий різновид містерії — це середньовічна релігійна драма, поширена в Західній Європі; розвинувшись із літургійної драми, вона покинула стіни храму й вийшла на міські та ярмаркові площі. У середньовічних містеріях поєднувались як сцени з Ветхого й Нового Завітів, так і актуальні для тих часів реалії та сюжети повсякденного життя. Герасим'юковій містерії притаманні риси обох згаданих різновидів. Головним персонажем тут мала би бути біблійна цариця Єзавель, жорстокість і злочинність якої зробили це ім'я прозивним; з іншого боку, зображене у творі таїнство виходить поза рамки історичного часу Біблії, сягаючи того першочасу, з якого виджерелюються початки історії, тобто першочасу богів і їхніх взірцевих діянь. Прикметно, що цей першочас розташований поруч із нами — на відстані "одної осени сто років тому", або й ближче — "в середині двадцятого століття", або ще ближче — сьогодні, що примушує згадати слова Еліаде про онтологічну потребу людини періодично скасовувати світський час і переноситись у час мітичний.

Ґрунтуючись на Другій книзі царів, Герасим'юк ретельно прописує третій розділ містерії, присвячений "найпідступнішій цариці богообраного народу". Як стає зрозуміло з подальшого, йдеться йому зовсім не про біблійну царицю. З тим самим або й більшим успіхом цю містерію можна би назвати "Астарта", "Калі", чи, згадуючи досліджений Юнґом архетип, — "Велика Матір", яка знову й знову народжуючи дитину, душить її у власних обіймах і плаче над мертвим тілом. Можна також згадати пошуки поета-слідопита Р. Ґрейвса, що досліджував культ Потрійної місячної богині, яку він називав Білою Богинею. Отже, крім назви, епіграфа й третього розділу, містерія більше нічим не пов'язана з біблійною Єзавеллю; розгрібаючи глибокі пласти засвідомого, поет створює власний міт, що корелює з мітами фінікійським та індуським.

Містерія заснована на сімейних переказах роду Герасим'юків, який звідав усі жахи сталінських репресій, включно з депортацією (сам поет народився аж у Караганді). Слід зазначити, що тільки така оповідь — отримана з вуст найдорожчих людей — є живим мітом, тому що справді живий міт неможливо вичитати з жодних книжок. Ним можна тільки перейнятися через оповідь тих, про кого достеменно знаєш, що вони не стануть брехати (ось чому церква в усі часи надавала великого значення проповіді). Водночас лише такий живий міт є продуктивним для творця й може проймати його читачів/слухачів. (Мабуть, ще й тому вірші Герасим'юка такі важкі для одноразового сприймання, коли читати їх лише очима. Для якомога повнішого осягнення вони вимагають не тільки неодноразового перечитування-повторення, обов'язкового для кожного міту, але й рецитації вголос, принаймні пошепки. Без дотримання такої "мітичної" вимоги ми втрачаємо левову частку насущності цих неінформативних повідомлень.)

Тож насправді головний персонаж містерії — Молода. Поет скрупульозно відтворює один зі старовинних весільних звичаїв — Молода з дружками ходить селом, запрошуючи на своє весілля, цілуючи при цьому кожного, хто знаходиться в хаті. Рано чи пізно Молодою стає кожна дівчина, це взірцева, сказати б, модельна роль: Молода зображена навіть на кахлях печі, супроводжуючи своєю присутністю все життя родини, як знак того, що сталося (для матері) і того, що станеться (для дочки). Саме з погляду найменшої дівчинки й описаний увесь ритуал, але ця дівчинка — бабуся поета в майбутньому, його майбутня мати й водночас — Молода взагалі ("І ти будеш Молода"). Якраз її доля (долі) і подається як таїнство. Мандруючи крізь століття, поет простежує складні перипетії, що чигають на перелякану дівчинку за комином. Він бачить її з хворою дитиною (тобто із самим собою) на руках, бачить її пологи на плоту посеред Єнісею, бачить у відблисках металургійних печей у Караганді. Весь цей ряд образів містичної понадчасової візії поета нагадує відомий апокрифічний мотив ходіння Богородиці по муках, викликаючи безпорадний — через неможливість захистити цю дівчинку — стогін рефрену: "Як я хотів, щоб тебе не помітили!" Архетипний образ Діви-Матері набуває пантеїстичних рис: Герасим'юк описує її як доньку бука й ущелини (бо саме на бука й ущелину перетворюються тіні її предків зі сходом сонця). Молода поєднує в собі риси генеалогічного дерева й дерева реального, конкретних осіб із позаособовими й позачасовими силами Природи. Містерія не має окресленої фабули, це радше мерехтіння моментальних ментальних сполохів-снів, "нетутешніх відблисків", хвилі драматичних і ліричних імпресій. Адже в міті оповідають не все — оповідають лише те, що виринає з пам'яті та вражає, хоча це зовні незв'язне мовлення, звичайно ж, має власну структуру, складаючись у плетиво видимого й невидимого, у свого роду павутиння пам'яті (один із триптихів нової книги має назву "Павуки пам'яті"). Поет цілком свідомий розривів, але він і не збирався розповідати лінійну історію, його містерія — міт, побудований за логікою, відмінною від поширеної:

І все було б, як у пам'яті…

І все було б, як уві сні…

І все було б, як у тайні…

Бо невидимого завше набагато більше,

ніж видимого,

і останнє можливе тільки у шпарах,

потворних і випадкових,

а ці безформні одіння

нічого не приховують і не викривлюють,

а лиш оповивають, водночас віддаляючись.

("Єзавель")

Зазираючи в уже/ще невидиме, у четвертий вимір, властиво в четвертий розділ містерії, бачимо заворожливу картину, висвічену сполохом у позасвідомому повітрі "одної осени сто років тому". Ватага пастухів спускається з полонини, потрапляючи якраз на вечорниці з музиками й танцями. Герасим'юк ніде не вказує, що це пастухи, він навіть не називає їх легінями або чоловіками, користуючись тільки займенником "вони" або субстантивізованою формою "полонинські", що надзвичайно згущує експресію маси, збитого воєдино гурту. Тут, унизу, відбувається зустріч, опис якої може змагатися з описами згадуваних уже іспанських містиків або і Євангелії від св. Марка:

І вони прибігли, не вспівши з себе скинути

довгі полонинські сорочки, залоєні,

випарені в жинтиці, що стояли лубом,

не пропускаючи ні дощу, ні вітру —

так і примчали з усім блеянням і трембітанням,

із ревищем рогів і вовчим завиванням —

прилетіли, здичавілі й задимлені!

І хіба могли вони знати, що дівча,

яке вперше прийшло на забаву

у найбілішій на світі сорочці і найновіших запасках,

зробить ватяними їхні ноги —

та це ж і ведмедям карпатським не під силу!

І хіба могли вони закружляти тебе в танці

з усім своїм димом і гуркотом!

А ти пожирала їх поглядом,

а вони тільки скоса позиркували,

збившись докупи, як вівці,

і шепотіли мені на вухо: "Ади яка!"

І хоч би один поцікавився:

хто я такий і звідки!

І хіба тут будеш хоч би прóклятим поетом,

коли їм абсолютно байдуже,

з якого я краю і з якого сторіччя,

бо навіть вони, полонинські,

не сміють запросити тебе до танцю.

("Єзавель")

Брудне спускається з гори, зустрічаючи найчистіше внизу! Що відбувається з пастухами, котрі могли сміливо виходити на двобій із карпатськими ведмедями, ба більше — котрі самі схожі на ведмедів первісною силою та дикістю, котрі самі нагадують стихію "з усім своїм димом і гуркотом", та, власне, і є стихією чоловічості, натиску, агресивності? Чому вони збиваються докупи, як вівці, а їхні ноги стають ватяними? Перед чим цей жах, який відбирає мову? Кого вони зустрічають тут, унизу? Відповідь на всі ці питання може бути тільки одна: вони зустрічають дольну сакральність, відмінну від сакральності горньої, вони бачать трансцендентне, Абсолют, утілений у тонесеньке дівча. Герасим'юк дуже влучно й слушно вживає саме цей, середній рід, бо воно — не жінка, воно понад— і позастатеве. Жах пастухів упізнаваний: отак боїться Мойсей, котрий побачив Бога та знає, що тепер він помре, бо смертному не можна бачити Вічне безкарно. Цей таки страх плутає язика апостолові Петру, примушуючи говорити невідь-що, "бо не знав, щó казати, бо були перелякані". І ці пастухи можуть прошепотіти лише два слова: "Ади яка!" Адже вони піднімалися на гору — і не зустріли Бога там! Адже всі описи й поради містиків щодо сходження вгору, до Вищого Світла, врівноважуються, якщо взагалі не анулюються цим Герасим'юковим прозрінням: сорочка, вбрана гуцульським дівчам на першу в житті забаву, — "осяйна, дуже біла, як сніг, якої білильник не зміг би так вибілити на землі". Найбіліша на світі сорочка може бути тільки одна, світло, випромінюване нею — епіфанія Божества. "Оскільки буття ототожнюється із сутністю священного, то божества обов'язково світяться або показуються своїм шанувальниками у вигляді світлових епіфаній", — пояснював Мірча Еліаде.

Але до чого тут жорстокість Єзавелі та кровожерність Великої Матері або індуської богині Калі? Що хотів висловити поет, вдаючись до образу чи не єдиної злочинниці в усьому Ветхому Завіті, якщо, звичайно, не рахувати провину праматері Єви? Адже попри нелюдський страх, ті пастухи могли би повторити за апостолом Петром: "Добре бути нам тут!" Їм добре, незважаючи на те, що воно їх пожирає — наразі поглядом.