Як старого дуба не нагнеш, так старого чоловіка не навчиш - Франко Іван

Наконець рішивсь — гнів побідив, і з криком нечоловічим: "Проч, гадино!" рука єго махинально хватила за нагайку, і в тій хвили старушка з окровавленою головою лежала на земли і вилась під немилосердними ударами окомона. "Проклятє, проклятє на тебе, сліпий рабе, невільнику, скотино панська! Синку мій, Федоре, ра­туй!" І на тії слова прокинувсь Федір, сильною рукою розтрутив купу гай­дучні, що стояли, мов одеревілі, і вхопив окомона за руку: "Тату! Що робиш, тату? — крикнув він. — Затрув-єсь їй житє, не добивай же не­винної до решти, — се моя мати! Тату мій, кате бездушний, покинь хоч під конець житя тоє гніздо зміюк, у котрому пробуваєш, покинь знущатись над народом, з котрого сам походиш, покинь ссати кров братню! Тату мій, хоч під конець свого житя направ хоч частину того зла, що-сь натворив!" — "Беріть єго, в’яжіть єго, харцизяку!" гукнув єму окомон, і знов гурма панських заушників кинулась на него. А старушка в’єсь у власній крови по земли і силуєсь устати, так дарма. Голова їй розкалічена — кров очи за­ливає, сили никнуть. І уже видить, що єї сина в’яжуть, уже купа гайдуків тіснійше скуплявсь около нього, —­— уже беруть єї Федора, уже ведуть до панського двора, уже їх гомін на улици ся розлягає: "У льох єго, у тюрму, на тяжкії муки!" На тії слова зірвалася нещаслива із землі, остатним ви­силком вибігла із хати з проражаючим криком: "Син мій, син мій, не дайте мого сина! Сину мій, Федоре мій, потіхо моя!!.."

І щораз тихше розлягався крик нещасливої. А серед хати кров чорна щораз густ[і]шала-тугла...

V

У тиждень по тій сцені убогий погріб посувався вечером ід маленькій сельській церковци. Окрім священника і дяка ішло тілько кількоро люда, а на їх лицях малювався виразно смуток і жаль — очи їх дико і понуро раз по раз поглядали ід панському дворови. За труною ішов Федір: погляд в його дикий, — страшний, не плаче, ні ридає, але жиласті руки сціпив сильно на груди, якби му відтам серце мало вискочити. Втім на горбі, коло пан­ського двора показався окомон — його батько, і Федір конвульсійно за­тиснув п'ястуки і блискавка сверкнула в його очех: "Га, батько! Се мій батько? Ні, се не чоловік, але я мушу ся постарати, щоби з нього ставсь чоловік і — русин!"

І в тій мисли зовсім затоплений Федір пошатався дальше за труною матери ід церкві, і в короткім часі цілковита тишина залягла убоге наше село.

VI

Минає час, як вода рине, ніхто єго не вдержить, ніхто не заслинить.

І зблизився день, у котрім мав Федір з підмогою селян, з добраними сельськими молодцями відтягнути до Наливайкового обозу, щоб боротись з ворогом. Несказано тішився Федір тою хвилею, надія на неї додавала єму сили і помагала єму терпливо зносити усі противности судьби. Наветь смерть єго матери не змогла закаламутити тої радости. Тимчасом отець єго, панський окомон пильно слідив за кождим єго кроком, а то з тої при­чини: не знав окомон, за що і з якої причини випущено по двох днях Фе­дора, а коли учув, що пан має єго за невинного, почав панови широко роз­казувати і доводити, що Федір має наміреня для нього пагубні. Але пан, помимо правдивости того, що окомон говорив, не богато показував склон­ности вірити єго словам, і Федір став вольний.

Теє несказано уразило думного окомона, і він постановив собі конче переконати пана, що му вірно служить. І почав батько власного сина пильно слідити, щоб го лишень у біду втрутити, а пану, що ним гордив, приподо­батися!

Вкінци надійшов день так для Федора пожаданий, день, у котрім мав він, як той птах, вирватися із тісної клітки і гуляти по просторих степах, уганяючи за врагом. У яру, над Случю, назначено було місце, де ся мала Федорова дружина зібрати, зовсім приготована для далекої дороги. Пер­ший прибув на означене місце Федір пішо, але у козацькій збруї, котру єму старий єго опікун лишив. Яр був від села геть-геть віддалений, спо­чатку узький і пропадистий: стрімкі та гострі скали стриміли по боках, а де-де трапивсь тілько поміж ним зарослий клапоть землі. Карловаті де­рева, корчі і бур’яни заповняли тло яру. На самій середині, поміж розло­жистими дубами находилась обширна поляна, а з-під коріня єдного дуба била нора студеної води. Тут було назначене місце збору. Федір, проди­раючися крізь гущавину, пє[ре]скакуючи через зозалини каміня, пробравсь наконець на поляну. Кілька разів здавало му ся чути шелест листя від западної сторони яру — за своїми плечима, а наветь доносив часом легкий вітерець приглушені напівшептом виречені слова. Здригнувсь Федір на саму згадку зради, але козацька кров гнеть охолола, а сильна рука хватила за рукоять шаблюки. Скропивсь студеною керничною водою, усів під дубом і якнайпильнійше почав вслухуватись у сторону, відки прийшов. Але не було уже чути нічого; спокій повернув назад у єго душу, але постановив собі бути якнайосторожнійшим. Незабавки над’їхали і товариші і почали потиху нараджуватися, куди б їм удаватися в дорогу. І поволи розмова ставалась щораз голоснійша, щораз їх більше занимала, і не счулися, як уже недалеко коло них зачалися із-за дубів, із гущавини показувати мундури двірської служби, лакеїв і гайдуків, котрі щораз ближче підсувалися ід ним. А між козаками розмова стає щораз живійша, щораз голоснійша — і не бачать зближаючогося небезпеченьства й не прочувають біди.

VII

Федір: Ну, братці, то ми б уже були готові зовсім, тепер би нам лиш їхати.

Андрій: Що, їхати? Та то правді хороше сказано, лиш коби було на чім їхати. У нас майже у нікого коней і полики немає.

Кирило: Що з тебе, Андрію, за недогадлива голова! Хибань не знаєш, що у степу — недалеченько цілий табун коней гуляє: буде на чім по степу гуляти!

Денис: Ба, а чиї ж коні?

Кирило: Ще ліпше, як свої! Панови великої шкоди не зробимо, сли возьмемо з двадцятеро, а зрештов то буде заплата за наш труд, за нашу роботу довголітну.

Федір: Скорійш, братці, збирайтесь та ходім!

І з тим словом обернувся до виходу, коли втім увидів, що їм відворот перетятий, — що суть майже зі всіх сторон оточені. "Братці, за збрую, за рушниці сейчас! — шепнув він своїм, — погляньте, у яку ми матню забрили!" І в тій хвили уже всі козацькі рушниці звернені були на пан­ських гайдуків і грозили щохвиля із своїх горлів плюнути їм ув очи градом олов’яних набоїв. Тимчасом, нім ще зачалася крівава пересправа, виступив окомон наперед. Очи єго палали дикою радостю, що таки на єго стало, що пану виноватого сина віддати. "Гайдамаки! — гукнув він, — змінники, піддайтеся сейчас, а ні, то в тій хвили усі трупами ляжете!" І почервонів окомон з великої лютости. "Тату, — сказав холодно-спокійно Федір, — тату, адже ж ви русин, адже ж ви повинні-сьте м'я були поблагословити та й вирядити хорошо у дорогу, коли іде о так велике добро, як вільність цілого народа, а не кувати на мене кайдани. Тату, чи недосить вам, що-сьте ми матір убили, чи недосить вам, що сами, як собака, сидите під панським столом та лижете панову ногу, котрою він вас копає, хочете щоби й я ся до вас прилучив? Ні, тату, я, оскілько в моєй силі се стоятиме, буду ста­ратись направити ваші гріхи і вас самих спровадити на праву дорогу. Тату, покиньте ще, поки час, юрбу тих гидких п’явок, тих перекиньчиків і ходіть із нами, ходіть до Наливайка, там вас щиро привитають ваші братя". Аж затрясся окомон з гніву на таку мову, — обернувся, коли втім вийшов наперед сам панський син, що виправився був із окомоном, щоб піймати бунтівників. Велику злість мож було відразу вичитати на єго лицю, — аж запінивсь... "Піддайтесь!" крикнув він що є моци на козаків. "Погоди троха, вражий сину, стрібуй нас узяти сам!" відгукнуло єму із товпи кілька голосів, а панич розлютований пірвав за пистоль і гримнув межи козаків. Полетіла куля ніворотами, але козацтво заворушилось, як морська хвиля, і сейчас підняли угору гаківниці і кождий узяв єдного врага на ціль. "Сам-єсь си зачав, собако, — крикнув Федір, — ми невинні тої крови, що ся ту проллє! Хлопці, огню до них!" І гримнули рушниці, а гомін рознісся по яру, а скоро дим піднісся угору, увиділи усі, як панич, скупав­шись у власній крови, ще остатній раз повернувсь по земли та й — сконав.

"Бийте до псів скажених, — скрикнув окомон, але в тій хвили грим­нули за другим разом козацькі ручниці і всі козаки впали на них з голими шаблями. Галас, крик, дим вистрилів, кров і ломіт галузя змішалися ув єдну дику гармонію — окомон стояв попереду, мов оглушений... "Тату, ходи з нами, тепер-єсь вільний, усі недоляшки погибли!" гукнув до нього Федір. Здригнувсь окомон на сей крик, кров му у серци закипіла. "Проклятє на тебе, проклятє та безголов’є на всіх вас!" крикнув він, як у сні.

І ще хвилю лютувала буря і замішане у яру, дим і пил закрили усьо, лиш стогнанє конаючих роздавалось серед шуму... по хвили дим щез, порох осівся, а на сцені не було і єдної живої душі, кромі тіл побитої панської служби. А сонце власне стояло на полудни і огненним оком гляділо на усьо... і тихо стало навкруги, лиш віддалець гомонів відголос козацької пісні.

VIII

Підіймись із могили, духу праведного сина

Волі святої, духу Кравченка — гетьмана, а дума

З моєї груди сильним голосом славу рознесе,

Наливайку, о тобі! Несись, моя думо, широко

По великому світ, нехай почують далеко

Славу руського роду, нехай дізнаються люде

Про богатирство козацьке, про битви і славні побіди.

І оце широко-далеко навкруги простяглось

Рівне, як степ, побереже Дніпра-Словутиці. Мов срібна,

Довга полоса, крутячись навкруги, розлялися води*.

[1873—1874]

* На цьому автограф уривається.