Як старого дуба не нагнеш, так старого чоловіка не навчиш - Франко Іван

Не знав Федір нічого певного о своїх молодих літах сказати, тілько люде знали і повідали, що перед десятьма літами прийшло до села босе, голе і простоволосе хлоп’я, валялося довго по селу, хто хтів, то ся збит­кував та знущав — травлено го собаками, видрулювано за двері, а особ­ливо панський панич, в єдних літ із сиротиною, найбільше ся над ним пакостив. Наконець змилувався єден старенький чоловік, що жив у тій власне хатині, що ще й доси у ней наш Федір живе, та й взяв бідне хлоп’я до себе. Той чоловік був собі теж одинокий, без брата і свата, без родини і жінки, нич не в’язало го до світа. Взявши хлоп’я, він зачав єго виховувати не так, як другі вітці виховують власні діти, але так, як повідають у при­казці: хто свого не має, той уміє чуже шанувати. Та й старий козак, був­ший осавул під гетьманами Ружинським та Косинським, виховував Федора на доброго козака, вправляв го завчасу до зброї і в серце його впоював ненависть против усякої тиранії. Глубоко врилися у єго серце всі оповіданя старого про Шаха, Підкову, Скалозуба та Байду і Дашкевича. Він з цілого серця зненавидів тяжке правительство польське і опирався двірським по­сіпакам, і заступався не раз за цілу громаду, хоч би і перед самим паном. Тож і усі люде, видячи в нім свого оборонителя, полюбили єго дуже і ста­ралися єму взаїмно відплачуватись, боронячи й єго від панських гайдуків та окомонів. Робив і він панщину, так, як другі, але не давав за що-будь обидити себе нікому і кождому сміло поставив ся в очи, і в такім часі сві­тили му ся очи і брови насувалися ще нижче. Недовго тішився єго старий опікун своїм Федором, умер, проживши дев’ятьдесять літ і лишивши Федо­рови в спадщині хатину, кавалок поля необробленого і козацьку збрую. Здає ми ся, що-сьмо досить уже сказали о Федорі, для того час би нам повернути уже знов на улицю до розмовляючих людей. Розмова прова­дилася дальше звичайним способом о Наливайці, і наконець Федір повідає: "Люде добрі, ми тут говоримо о Наливайці та молимося за нього, але я би гадав, що треба би радше і з нашого села єму якусь поміч прислати, бо, знаєте, бог високо, з неба рукою не дасть нічого, аби ся до нього не знати як молив, але конче тре ся самому старати, аби собі помочи". — "О го­споди, отче милосердний, дякую ти, що-сь ми дав такого сина!" проказала назаді за людьми стара згорблена жебрачка, що пе[ре]д хвилею, як люде розмовляли, приволоклася о палици і прислухувалася з особлившою увагою кождому слову, котре сказав Федір. Тепер усіх очи обернулися на ню — Федорови серце якось живо зачало бити у груду на той вид старушки, котра так добродушно гляділа на нього, що він сам не знав, що ся з ним діє. "А хто ж ваш син, ци є він може ту, бабусю, що за нього богу дякуєте?" спитав старушки. — "Федю мій, Федуню, сину мій, богу дякую, що ще мої очи перед самов смертев тя увиділи!" прошептала ста­рушка.

Не будем довго описувати, яка була стріча сина з матір’ю, але скажем тілько, що Федір о всім забув, о всій біді, яку перебув, у нього перед очима і в души не було нічого, лиш мати та й мати. Прото, умовившися з людьми, що на означений час дадуть му з десяток добрих хлопаків і він приймеся провадити їх до Чигрина, де тогди сидів Наливайко, попрощав їх і за­нявся лише матір’ю, котра сама, не щоби го здержувала, але намавляла іти на війну і мститися на ляхах кривд руського народу. Розказала єму также на розум, що ся з ним стало в єго молодости і грясть тої мови була майже от така: она була жінкою панського окомона, але же той її дуже часто бив і же не могла стерпіти, як він знущався над хрещеним народом, як обхо­дився гірше, як з собаками, з тими, з-помеже котрих сам походив, тож она з ним, себто з Федором утікла в світ за очи. Хлопчина мав уже зо п'ять літ, як она заслабла, а він в тім часі десь від неї подівся, і відтогди не виділа го аж дотепер. Ледве того доказала, коли втім двері створилися і до хати війшов окружений досить спорим числом гайдуків старий пан­ський окомон.

IV

Чоловік, що власне до Федорової хати війшов, був середнього росту, сивий, — літ може зо шістьдесяти. Очи єго, малі і глубоко западені, грізно блискали на селян і були пострахом усіх. Був то справдешний тип окомона такого, якого-сьмо почасти намалювали недавно. Для селян і усіх нижчих страшний, жостокий і безмилосердний, перед паном і кождим вищим від себе потульний, тихий та смирненечкий: в ухо би-сь го вложив. Сли яка біда, яке небезпеченьство му грозило, то старався викрутитись якнайсправнійше; жадне средство не було для нього застрашне, жадна ціль за­велика. Упадок єго товариша був єго підвищенєм, по таких степенях ста­рався він дійти щораз вище до панської ласки, котра у нього, як ся легко мож дорозуміти, дуже богато значила. Вихований змаленьку на панськім дворі, прив’язався він до пана, як собака, і хоч пан го і копав, як собаку, і гордів ним, він такий був вірним свому пану, що би мож назвати єдиним виятком з єго загального характеру, сли би не було тої околичности, що тая вірність доти була вірностю, доки він видів, що з неї може мати який-такий пожиток, а потому легко могла перейти в зраду. Прото не можна му і тої вірности брати за великий виступок із єго характеру!

Запитаєте запевне, пощо він приходить власне до Федорової хати, ко­трий, як-єсьмо го уже дещо пізнали, зовсім під взглядом характеру не був до него подібним? Але скоро поглянем на єго товариство, з котрим він війшов у хату, то сейчас пізнаєм, що не прийшов він сюда, щоби ся цілу­вати та побратимати, але же він мав щось іншого на ціли. Що? О тім зараз скажем троха обширнійше. Межи людьми, котрії недавно стояли на улици, находився також єден чоловік, що хоч із маленьку виріс у біді та у нужді, але скоро теперішній пан приїхав у наше село, так він зараз зачав ся уся­кими способами до нього приближувати, зачав ся, як то кажуть, підлизувати і незабавки дійшов до повного довір я у пана. Всьо те робив він єднаково так потайно, так укрито, що ніхто з людей і не догадувався о тім, хоч він був причинов не єдного нещастя. Тактика його була так хитро обдумана, що, хоч він, як то кажуть, був панським оком і ухом, єднако через [багато] уже літ здужав він теє укрити. Не раз бідні люде висповідались перед ним із свого горюваня, із своєї недолі, не раз давали серцю волю, говорючи та нарікаючи на тяжкий утиск і й не догадувалися, що незадовго буде о тім їх найбільший ворог, пан, знати. Річ се дивна, а зовсім проста і при­родна, що чоловік лютий, горячка і острий, до того дуже усіх підозріва­ючий, яко наш пан М., вірив завше без усякого підозріваня Опанасови Муркови (так звався той чоловік) і майже завше слухав єго ради. Опанас знав у потребі так зручно річ закрутити, що пан хотячи-не-хотячи уві­рив усьому, хоч му Опанас перед кількома годинами зовсім що противного міг говорити. Здає ми ся, що ш[ановні] читателі зрозуміють тепер достаточ­но, з якої причини і чого вступив окомон панський з гайдуками у Федорову хату, а тепер подивімся на сцену, яка тепер відбулась у хаті. Федір з цілою любов’ю сина, котрому мати була тілько неясною та невиразною спомин­кою із літ дитинячих, припадав коло своєї матери, а до того належить ще додати горяче та сильне почуте національної независимости і вольности житя козацького, яке перед ним недовго малось в цілій красі розстелитись, досить, що Федір був нині, якби наново ся на світ народив, якби пробу­дився із тяжкого сну — Федір був щасливий! але бідний не знав, кілько ще йому тра біди зазнати, ніж добореся до того щастя, котре такими яскра­. вими барвами малював собі у своєй уяві і котре недовго мало тревати. Мати єго власне що покріпилась і принялась було оповідати єму о своєм житю, коли втім, як уже знаємо, увійшов окомон. Очи єго палають якимсь зловіщим огнем, і по звичаю усіх тогдашних чиновників панських, не поздо­ровляючи нікого і не знимаючи шапки, іде просто до Федора, бере го за руку і грімким голосом кричить до гайдуків: "Тут він, беріть єго, змін­ника проклятого!" Старушка, котра майже не зауважала була, що ся стало, учувши той проражаючий голос, глипнула поза себе і широкими очима зачала ся пильно приглядати окомонови. А тим часом гайдуки уже ота­чають єї сина, уже хватають єго у могучії руки. А старушка глядить щораз пильнійше окомонови у очи, ціла, здаєсь, перемінилась у око і глядить — слід[и] якогось прикрого, тяжкого учутя показалися на єї жовтому, потяг­лому лицю, і втім, якби якимсь конвульсійним рухом, шатнула головою, тяжке: "О — боже!" вирвалося із єї груди і блудним оком поглянула по хаті. А тут уже гайдуки вхопили єї сина, що несподіваним появом нещастя, котре в єдній хвили усе єго щастє, як марний пух розвіяло, раже­ний, мов окаменілий, стояв, уже принялись єго в’язати. А окомон зви­ваєся, як коло якого найліпшого діла, і розказує якнайборше в’язати Федора, котрий стояв, неначе б усе те, що ся около нього діяло, тілько сном-меревом було. Втім нараз роздався серце роздираючий крик Федорової матери: "То мій син! То моя кров! Де його берете, проклятії кровопійці!" — "А ти, стара трупице, сиди там тихо, доки ся і до тебе не возьмемо! Свого сина не зобачиш уже більше, смерть йому буде у тюрмі, як гадюці!" одозвалися храпливії і грознії голоси. На тії слова, мов громом ражена, зір­валася старушка, прискочила до окомона і в остатнім висилку закричала: "Проклятий, се твоє діло, я се знаю! Бери го, бери і тішся своїм ділом! Кате, людоїде, чи ти знаєш, кого ти в’яжеш, чи знаєш, чиєї смерти ти будеш причинов? Іроде, Іроде, се твій власний син, котрого ти так охотно помагаєш убивати. Чи пізнаєш ще мене, чи пізнаєш тую, котра тобі перед вівтарем присягала? Котрій ти житє затрув? Чого ж ти став, чому не йдеш помагати, борше на шибеницю підтягати або на туртури брати? Іди, іди, я ти нічого не скажу!" І старушка пхнула окомона і погорделиво смотріла на нього. Глубших психологічних студій, як мої, вимагає, щоб докладно висказати, що ся на тую [не]сподівану примову старушки діяло у серцю окомона. Гнів, встид, встекла злість і панський розказ, — всьо те поочередно перевалювалося тяжким брем'ям по єго души і страшними п’ят­ками націхувало єго лице. Він то синів, то червонів, то бліднів, мов крей­да, не знав, за що ся взяти, що почати...