Юда - Кобилянська Ольга

Спершу чужого, потім свою дитину.

Нехай земля тобі буде пером, моя дитино! — шептав він зі сльозами й засипав гріб.— Спи, мій сину, спи, батько тобі добре постелив. Твоя мати заспіває тобі колисанку і твоя молода жінка также.

Раптом перервав себе й устав відразу, як свічка, просто. По його тілі пробігло тремтіння, потім підіймає з землі торністру, завдає собі її на плечі, ще раз кидає оком на могилу сина й відходить. Віддаляється швидким кроком щораз дальше від могили, "забиває" від часу до часу руки, стає, дивиться кругом себе й нічого не бачить. Также й цього не бачить, як з боку від нього немов з-під землі виринає австрійський вахмайстер. Він уже давненько за ним стежить і прилучається до нього.

— Стій! — кричить він.

Чоловік здригається, дивиться на нього і стає як вкопаний. Вахмайстер кладе йому руку на плече.

— Що з тобою? — питає суворо й показує торністру на плечах чоловіка.— Звідкіля це маєш?

Спочатку нещасний мовчить. Він хоче сказати... він хоче все сказати... але це так багато. Він майже не при собі. Смерть сина... його жінка... молода невістка... кара, маржина. Все!

— Я... я...— це все, що може видушити з себе, мовкне.

— Так? — сказав вахмайстер і зміряв чоловіка суворими очима.— Звідкіля в тебе торністра?

— Торністра? — запитав той, мов не при собі.— Яка торністра?

— Та оця же, оця,— що несеш на плечах, чи ти сам собі її не прив’язав? Ти!!

Чоловік заскомлів. Рівночасно закрив обома руками собі лице і хитав головою.

— Так, так,— белькотав,— торністра, її взяв з собою. Вона від нього, від нього. Я взяв для себе, для його матері, його жінки і його дитини. Ай, пане! — і з тим він став плакати.

— Говори, чоловіче, що сталось. Поляг твій син? Тоді ти доперва не смієш собі її затримувати. Чи ти знаєш, що за це можуть покарати? Віднеси її зараз на своє місце. Зараз. Зрозумів?

— Ах, пане! — сказав чоловік і підніс руки як на молитву.— Я вам усе скажу, з усього висповідаюся, як перед богом... хоч він усе-усе знає, все бачив. Найщирішу правду вам скажу, бо знаю, що мушу вмерти. Мушу, пане! — майже закричав.— Мушу! Моє нещастя прояснило мені світ, бо досі я нічого не бачив. Моя душа дістала очі, й ви повинні в них заглянути. Перше душа моя була замкнена. Ніхто не мав замка до неї...— говорив, запинаючись.— Аж моє нещастя, що повзло за мною. Крок за кроком. Пане, крок за кроком,— сичав проразливо понурим таємничим шепотом.— Тихо, як тінь при місячнім світлі, аж прийшло вже воно до мене й виссало мені розум, бо я всього цього не хотів. Я ходив купити солі для маржини мого сина, й мої думки навіть слідів нещастя не шукали. Вони були при маржині дома, при моїх клопотах і при праці, при жінці і при них...— Раптом перервав і зсунувся до ніг узброєного.— Я сповідаюся перед вами, я сповідаюсь у всьому перед вами. Може, бог зіслав вас мені на дорогу, бо я не знаю, що мені робити, знаю тільки, що вмерти мушу.

І він висповідався. Тяжко дишучи, часом схлипуючи, часом рвучи собі волосся на голові або підносячи руки до неба,— все розказав. Від першого кроку, котрий зробив нині від своєї хати, про стрічу з неприятелем, про все аж до хвилі, коли його стрінув. Докладно і правдиво.

— Бо я знаю, що нічого мені не ждати, тільки смерті,— повторив він раз і другий і закінчив свою сповідь.

— Чому ж виговорив ти про патруль? — спитав вахмай— стер.

— Спитайте краще, пане, чому я радше не дав себе до смерті забатожити. Чи я ж думав? Чи людина що знає? Бачить, що буде? Чому! — додав він і валив себе кулаком у груди, аж гуло, і глядів якусь хвилю мовчки, без слова, перед собою, наче щось здалека побачив, що його приваблювало. Раптом звернувся до вахмайстра.— Де є цей святий пан,— говорив,— про котрого каже піп, що спаситель дає такого кожній людині для охорони, щоби беріг людину, вчив, що треба робити, а що ні? Може, він був би мене остеріг перед нещастям...— додав, гірко посміхаючись, і дивився, як перед тим, у даль.— Він, певно, также поляг, бо інакше не пішов би батько на сина, християнин на християнина. Чи пішов би він?

Вахмайстер слухав мовчки, дав йому виговоритися, потім сказав коротко, приказуючи:

— Вперед!..

Вони йшли мовчки.

Чоловік перед узброєним, а той за ним.

Сніг не переставав іти. Старий зняв шапку, і сніг розтавав йому на голові.

Раптом він став. Несподівано відкинув голову назад, наче дуже зморений, так, що його сиві кучері спадали йому на плечі, і заплющив очі. По хвилині, збираючи рівночасно всі свої сили, зачав:

— Прошу вас, пане, підіть відтак від хати до хати та розкажіть про мене, про юду, нехай стережуться стати такими, як я.

І знов по хвилині, в якій узброєний дивився на чоловіка, як на хорого в гарячці або божевільного, сказав він:

— Двоє не простять мені мого нещастя. То є душа мого сина, а потім наша нива. Може, я ще здиблюсь на тім світі з моїм сином, і може, він простить мені, що я завинив. Може. Але моя нива, цей кусень землі, яка походить з діда-прадіда і яку обробляли руки мого сина, з нею я ніколи не здибаюсь, і вона не простить мені ніколи, що я зробив її сиротою й відняв у неї руки, які її обробляли. Потім мій малий унук...

Та тут він перервав раптовно, і по його тілі пробігло, як перше, тремтіння. Нараз став і запитав:

— Чи мене повісять, чи розстріляють? Як думаєте, пане?

— Можуть тебе также помилувати.

— Як то?

— Можуть тебе засудити навік до в’язниці.

Чоловік остовпів з переляку, побілів, немов з його лиця зійшла кров до останньої краплі, потім сказав, немов його нутро раптом замерло:

— Тоді не вмерти мені відразу, а вмирати поволі до кінця.

— Як ти це розумієш?

Хлоп нічого не відповів.

— Моя нива не дозволить мені вмерти відразу,— сказав він згодом коротко й твердо.

— Що ти говориш?

— Так. Вона мене мучитиме кожної весни за мої і його руки. Ах, ви цього не знаєте, ви, що не є хлопами і не робите коло землі. Вона жде рук при сході сонця і при світлі місяця, жде нас, коли зеленіє і збіжжя колишеться якнайкраще, все й кожного часу нас дожидає, поки не прийдемо й не дамо їй того, що ми їй давали відтоді, як почалось наше життя. Працю, пане! — сказав він, став і зі своєю клепанею нахилився глибоко та з пошаною діткнувся землі хребтом своєї руки, немов віддаючи їй честь востаннє.— Пане! — сказав він.— Я вам зі всього висповідався, я у всьому признався, так іду з вами і знаю, що ніколи не прийдеться вже мені йти тою самою дорогою, що мене жде смерть. Чи не могли би ви вволити моїй просьбі?

— Чого хочеш?

— Ще раз до мого сина,— сказав він з рішучим супокоєм.— Попрощатись з його могилою, з ним. Не бійтесь,— додав він, коли стрінувся з недовірчивим поглядом вахмайстра.— Від долі ніхто ще не втік. Лишайтесь тут чи йдіть за мною, мені все одно. Зі сто кроків... потім ліс, і в нім під смерекою мій син... Гай, гай, мій сину! — кликав він, якби був сам-самісінький.— Востаннє несуть мене ноги до тебе. Другий раз уже не підуть цею дорогою. Дозволяєте, пане? Це моя остання просьба.

Великі, здичілі, жадібні очі повисли на устах узброєного жандарма.

Що йому було робити?

Хитнув головою.

Коли чоловік пішов назад і потім зник у лісі, звернув свої кроки туди также і вахмайстер. Він ішов за слідами ніг, що показували хиткий хід чоловіка. Зламаний останній хід.

У лісі тихий шум.

Вахмайстер стояв на краю лісу, дивився в його глибінь і слухав. Глибінь нічого не зраджувала. Шум однотонний і сніг зсувався на землю нечутно. Він був м’який і ніжний.

Коли по якімсь часі не було видно чоловіка, вступив жандарм ще дальше в ліс. Тут найшов дві могили. На одній з них, що стояла під охороною шляхетної смереки, лежав баранячий кожух і шапка, і в одній перистій кишені великий кусень камінної солі, а побіч російські гроші. Сам чоловік був мертвий. Довгий барвний вовняний пояс і галуза шляхетної смереки зіслужили йому останню службу.

Спокійно, без поспіху, рівномірно, як віддих, спадали ще якийсь час клапті снігу. Потім перестали. Все останнє довкола немов на щось ждало.

Ліс, поодинокі дерева на його краю — і далеко від цього місця, там, глибше в долині, одинока хлопська хата. Маленькі, обмащені вапном, ясно освітлені віконця, широко відчинені ворота й відчинені двері стайні...

Коли сутінок минув, надійшла ніч. Мовчазна місячна ніч…

Чернівці, 11 листопада 1915 р.