Злодії - Марченко Валерій

Зрозуміло, його життя й діяльність не минали повз увагу міліції. Спершу Гену взяли на облік, відтак колонія, пограбування продуктового ларка — знову колонія і зона для дорослих. Таким чином, у достовірності наколки "тюрма — не мать родна" він мав нагоду переконатися з раннього дитинства. Іноді мені здавалося, що в його погляді, який я ловив на собі, виникає вираз осуду, бридливости. Але він жодних претензій не висловлював. і я ставив те на карб неминучому в'язничному очуженню. По кількох місяцях нашого перебування разом він зізнався:

— Знаєш, я спочатку був вирішив, що ти "півень" (педераст).

— Чому? — мене аж у зимний піт вкинуло.

— Бачиш, ти носиш труси з квітчастої тканини, співаєш часом жіночих пісень ("Ой чорна я ти, чорна"), зрадів, коли з дому передати напахчений парфумами носовичок... Я слухав уважно. Бо він розкривав мені бачення того незнаного світу, який відтепер ставав моїм, і де за кожну похибку можна було гірко поплатитись. У цьому я переконався буквально найближчим часом. Мені не давали паперу та ручок ні для чого іншого, крім написання заяв. Знуджений читанням бібліотечної радянської літератури, я пристав на Генину пропозицію пограти доміно у "телефон". Гра, нескладна на перший погляд, вимагала, проте, хисту й досвіду. Тим не менше, я неодноразово вигравав. І ось, зранку, як звичайно, до камери зайшов черговий прапорщик і гримав на Генку за неохайно застелене ліжко. Коли мент пішов, я хвацько вилаявся і, бажаючи виказати свою запеклість, зло запропонував співкамерникові:

— Може, зіграємо на нього? Річ певна, я промовляв ті слова не з метою їхнього здійснення. Це була поза молодика, звиклого до безвідповідального базікання. Я присвиснув і хотів додати ще щось лоскітно-ризиковане, та відчув якусь зміну в приміщенні. Я поглянув на Гену. Він дивився на мене колючим невідривним поглядом, змусивши затнутись.

— Я-то зіграю на нього. І я виконаю те. що має статись. А от чи вистачить на це духу в тебе? Ти, Жорику? (зневажливе прізвисько молодиків панського вигляду).

Отетерілий, я враз усвідомив, яку змолов дурницю. Бавлячись словами, я не просто важив на чиєсь життя. Я запропонував моєму партнерові смертельну гру, бо за напад на охоронця слідувала неодмінно

найсуворіша кара. А крім того, у цей спосіб я випробовував його дух: чи наважиться утвердити найвищу злодійську доблесть, сплачуючи картярський борг убивством?

Я перепросив. Але мій співкамерник ще довго не міг оговтатись, зиркаючи на мене скоса і важко дихаючи. Що слово важить много, після цього я затямив добре. І не тому, що злякався. Як казав один кримінальник, всі люди поділяються на два типи: на тих, хто здатний убити людину, і тих, хто не здатний. Я належав до останніх.

Вже після суду якось увечері Гена сказав:

— Ну ось, назабаром тебе візьмуть на етап. Моя тобі порада, ти по-українському у вагонзаку не розмовляй.

— Це ж чому? — настала моя черга зціпити зуби.

— Та засміють хлопці. Ти ж знаєш, як у нас ставляться до тих, хто по-українському балакає? Почнуть дражнити: іди свиней пасти, абощо. А поки ти розтлумачуватимеш, іще й відлупцюють.

Він мав рацію. Та коли він одного разу заявив: "Я скуштував, по чім фунт лиха і знаю життя. А що ти, з татом-мамою зрісши, розумієшся на ньому?" — я скептично похитав головою, подумки відмовляючи злодієві у праві мати рацію. І лише по роках ув'язнення, численних зустрічах з гидотою, ненавистю, кривдою та взірцями людяности, я переконався, що мій перевесник значною мірою мав слушність. Тільки розібратися в пізнаному та зберегти себе, на жаль, не зумів.

1975р. Урал