Пробудження - Вільде Ірина

Ніхто не запідозрив би в цій рум'янощокій молодиці з ямочками на щоках і з великими карими очима кривавого змовника.

— Чуєш, — привітно звернулася вона до Марії, — їдуть люди на відпуст до Гриневої Гори. Ти колись мала таку охоту. Як хочеш — їдь.

"Хочуть збутися мене. Замишляють якесь діло. Хочуть мати вільні руки. Вчора, здається, їм перешкодили парубки, що поверталися з клубу. Зброя. Зброя. Вчора багато говорили вони про зброю. Або завезти у двір, або вивезти з двору мають якусь зброю. Свідків не потрібно їм".

Марія, не глянувши на Катерину, знизала плечима:

— Дякую тобі за ласку. Відійшла мені вже охота їхати на відпуст…

Катеринине лице негарно видовжилось. Голос підскочив угору:

— Що це має значити? Чому не хочеш їхати? Кажу тобі, що тата й худобу обійду сама… Ти їдь… а то ще скажуть, що ми тебе не пускаємо, ти ж знаєш, які тепер часи настали. Поїдеш, Маріє…

— Не поїду, Катерино.

— А це чому?

— А тому, що зараз мені треба в район іти…

Обличчя Катерини перекосилося, але тої ж хвилини вона опанувала себе. Щоб підкреслити свій цілковитий душевний спокій, ще й позіхнула на весь рот:

— А що тобі район? Сьогодні там ярмарку нема… Що ти маєш там шукати?

"Я б тобі сказала, що я маю там шукати, але боюся, що як вчуєш, то не вийду живою з цієї хати…" — подумала Марія.

— Зуб у мене болить… Спокою немає… Треба до лікаря.

— І вночі болів? — подивилася на Марію пильно, з явним підозрінням.

— Не знаю, чи болів, чи не болів, бо спала я, як забита. Може, і болів. Напевно болів, бо бачила я цієї ночі дуже важкі сни…

— Ану, покажи мені той зуб… Котрий то?

— Я не кобила, щоб мені в зуби заглядати…

Катерина засміялася на все горло, але нічого веселого не було в тому сміхові:

— Коли в нашої покійної боліли зуби, то вона прикладала галун або полоскала рот виваром з дубової кори, але до лікаря не ходила. То була правдива хазяйка. Тату! — гукнула Катерина через сіни. — Ану, ходіть сюди. Треба вам, тату, запрягати коней та везти свою кралю до лікарні в район. Чули чудасію? До зубного вибирається.

Увійшов старий. По ньому помітно було, що не спав ніч. Але голос його не здавався.

— Що тут поміж вами зайшло? — крикнув. — Чого тобі, Катерино, треба від неї? Хоче йти до лікаря, хай іде собі до лікаря. Хіба я тримав її коли-небудь? Хіба не пускав, куди хотіла? Хай сама скаже!

"Старий лис, хитрий ти, але цим разом мене вже не впіймаєш", — думає Марія з ненавистю.

Старий починає нишпорити в капшуку з грішми.

— На… може, треба буде на дорогу…

— Нічого мені не треба…

— Я розумію, що тепер лікар задурно, але, може, перекусити схочеш…

— А як же вона буде перекушувати, коли їде з зубом до лікаря? — єхидно засміялася Катерина.

— Мовчи! — гримнув на неї Кавуля. — Мовчи, бо ти хоч і вважаєш себе за розумну, а дурна, як чобіт. Нічого ви, — переніс на множину, — не хочете розуміти, нічого, анічого…

Він не ховав десятки в капшук, а ще тримав її в простягнутій перед собою руці. Марія, обминувши його, попростувала до дверей. У воротях зупинилася: "Гей-гей! Якою увійшла я у ці ворота, а якою покидаю їх…" Але одразу й схаменулася. А за чим то вона жалкує? Якою тоді була? Затурканою овечкою, яку повели на заріз, а вона й пішла з похнюпленою головою. А сьогодні? Загартувало її життя — на загибель усім кавулям. Сьогодні розум заступив милосердя і помста стала не гріхом, а обов'язком.

1949