Я, Богдан - Загребельний Павло

Обозний генеральний Сурмило, полковники Недригайло, Боюн і Риндич колесовані: переламавши руки й ноги, з них тягли по колесу жили, поки вони й сконали. Полковники Гайдаревський, Бутрйн, Запалій, обозні Кизим і Сучевський пробиті залізними спицями наскрізь і живими підняті на палі. Осавули полкові Постюіич, Гарун, Сутіга, Подобай, Харкевич, Чудак і Чурай, сотники Чуприна, Околович, Сокальський, Мирович і Ворожбит прибиті гвіздками до облитих смолою дощок і спалені на малому вогні. Хорунжі Могилянський, Загреба, Скребало, Ахперка, Потурай, Бурлій і Загнибіда розтерзані залізними кігтями, схожими на ведмежі лапи. Старшин Ментяя, Дунаєвського, Скубрія, Глянського, Завезуна, Косиря, Гуртового, Тумару і Тугая четвертовано.

Шукайте своїх предків між цими мучениками!

Та тільки чи ж лишилися нащадки? Бо не милувано ні жінок, ні дітей. В жінок повідрізувано груди, самих посічено, а грудьми бито по обличчях ще живих їхніх чоловіків. Дітей попалено на залізних решітках, під які шляхта підгортала вугілля і роздмухувала вогонь своїми дорогими шапками.

Пам’ять про ці звірства протриває сотні років і чоловіком високої душі буде списана в книгу болю й скорботи, і книга та навіки лишиться безіменною, бо хіба ж має ім’я пам’ять?

Хоч знайдеться мудрагель, який напише: "Особи ці вигадані і в інших відомих нам джерелах не згадуються".

Мовляв, то тільки тумани ліризму і лементу, бо ж ше давній граматик вважав, що "почти поверить не можно", як українська мова дає змогу "естественно изображать страсти и сколь приятно шутить".

Тяжкі жарти, панове, ой тяжкі!

До елекції нового короля козацької депутації не допущено, обрано Владислава, середульшого сина Зигмунда, чоловіка ніби й доброго, як я його знав по своїй службі в королівськім кабінеті, одначе позірно добрі люди часто бувають нерішучими, Владислав був саме нерішучим. Докучала йому тяжка хвороба нирок. Мав од того знекровлене, аж сіре лице. А чи й душу мав сіру? Вже на сеймі елекційнім повів мову про замирення в державі, прагнучи того замирення, може, для самого себе. Панство чи й зважало на королівські забаганки, однак Владислав був упертий у своєму прагненні вспбкоєння грецької віри. На сеймі коронаційному він проголосив намір дати для православних диплом королівський про свободу вірування, права і привілеї. За короля тримали руку владця добр волинських Адам Кисіль, князь Четвертинський із роду Святополків і брацлавський підсудок Михайло Кропивницький. До диплома треба було прикласти велику державну печать, але вона зберігалася в коронного канцлера, канцлером же був біскуп Яків Задзик і печаті для схизматів не дав. Тоді король попросив малу печать у канцлера Великого князівства Литовського Радзівілла. Той сказав, що його духівник не радить прикладати печать до такого сумнівного документа. Король, знаючи, що Радзівіллів духівник любить лагодити годинники, дістав свій годинник і, показуючи Радзівіллу, сказав: "Хай твій духівник лагодить годинники, а не втручається в справи, які можуть викликати розрух у Речі Посполитій".

О, скільки ж було тоді сеймів! І конвокаційний, де шляхта умовлялася про спадкоємця трону, і елекційний, де вибирано короля нового, і коронаційний, на якому Владислава інтронізовано, себто посаджено на троні, і щоразу препишні обітниці, і ждання щедрот монарших, і надії високі. Шкода говорити!

Бо коли хочуть щось дати, то дають, мають намір — то здійснюють, а як беруться за якусь справу, то тільки обіруч. А тут вже на самім початку позірно найблагородніші наміри королівські мали бути навіки потоплені в потоках слів, заглушені сеймовою крикнявою, нанівець зведені єзуїтськими підступами високого кліру. Од тих незліченних кривд, що їх завдано народові українському, шляхта видавалася геть безголовим звіром з утробою ненажерливою, насправді ж була гідрою многоголовою, многоречивою, часом і многомудрою, в пишанні й величанні возносила свою Річ Посполиту аж до римських діянь, прагла мати й своїх тарквіціїв, гракхів, цезарів і цицеронів. Так зродився шляхетський Цицерон і на той час. Був мій одноліток, звався Єжи Оссолінський. Вчився в чужих землях, мав розум бистрий, а язик — ще бистріший. Тоді як я нидів у стамбульській неволі, Оссолінський їде послом до англійського короля просити допомоги після поразки під Цецорою. Виголосив перед королем таку промову, що той звелів її оддрукувати латиною, англійською, французькою, іспанською і німецькою мовами.

Хто я тоді був? Простий козак, хоч і едукований, але на тому й кінець. А Оссолінський уже гримів славою, підкоряючи коли й не землі, то душі й уми. Коли виступав на сеймі, все завмирало. Ille regit dictis2, — казали про нього прихильні. Animas et pectora mulcet3, — додавали навіть недруги.

Всі мої добра були в Суботові, та й те муляло в оці Конецпольським, а Оссолінський обростав багатствами, як хом’як жиром, за посольство в Англію одержав од короля староство радомицьке, за війну прусську — староство андзельське, за. мир з шведами — цідстольство коронне. Одружився з донькою коронного підскарбія Даниловичам сам при одрі вмираючого Зигмунда завдяки всесильній Урсулі Майєрин (замінила королівським дітям матір) одержав посаду підскарбія надворного, а з нею — ще й прихильність нового короля Владислава, який давніше ставився до Оссолінського з резервою через неприязнь того до Владиславовою улюбленця Казановського. На час елекції Владислав зробив Оссолінського своїм приватним міністром, а вступивши на престол, нагородив по — королівськи: подарував свій палац у Варшаві, шаблю в 10 тисяч злотих, шестерик коней, 60 тисяч злотих, прикраси, якими були оббиті в час коронації хори в краківськім костьолі, і одне з найбагатших старосте у королівстві — бидгоське.

І за віщо ж усе це? Чи, може, Оссолінський був єдинодумцем нового короля і теж хотів замирення православ’я? Гай — гай! Належав до найзапекліших гонителів нашої віри. На сеймі конвокаційному виголосив слова, що стали гаслом папістів: "Релігія ваша — прихідець у нас; віра ж католицька — господиня й хазяйка в домі своїм. Беріть, що дається вам з милості; ми радше пожертвуємо своїм життям і майном, ніж допустимо вас вільно розпоряджатися в Польщі". Чи ж це не те саме, що іншими словами проголосив єзуїт Адам Маковський: "Як городи деякі непотребні доми для людей свавільних дозволяють non tam libenter, quam reverenter4, так ваших релігій лютерських, і кальвіністських, і аріанських, і наливайківських".

І ось такого чоловіка Владислав посилає в Рим до папи буцімто попросити за оту віру наливайківську! І ворог найбільший не міг би вигадати такого, а король же прибирався в шати миротворця. На протестацію нашу король милостиву дав згоду долучити до посольства (аж триста чоловік!) ще й козацьких депутатів, надто зважаючи на мою колишню едукацію в єзуїтів. Забув його величність, що науку в єзуїтів я тоді сприйняв, віру ж зберіг вітцівську і пантофлю в папи цілувати не став би й під мечем занесеним! Ми склали ще репротестацію, та посольство вже вирушило. Пишнотою перевершило навіть посольство короля Франції, якого вважано тоді найбагатшим владцею в Європі. Що в французів було з срібла — Оссолінський робив золоте, що в них було золоте, в Оссолінського — з коштовних каменів, що ті мали з шляхетного каміння, Оссолінський — з самих діамантів. Коні мали підкови з щирого золота, деякі навмисне недбало прибиті, щоб губилися на здобич римським натовпам. Серед подарунків папі Оссолінський віз нібито справжній привілей римським первосвященикам од Костянтина Великого, славетний diploma donationis5, що зберігався у Кремлівській царській скарбниці і був украдений шляхтичами з почту Лжедмитрія.

Перед папою Урбаном Оссолінський сказав таке: "Всі народи, що населяють північ Європи від Карпат до Каспійського моря, від Льодовитого океану до моря Чорного, — все це, отче святий, за преклонінням Владислава, упадає перед твоїм троном, бо всі ті народи, або за правом спадку, або ж як підкорені збройно, визнають його своїм государем. Сія то Сарматія, недоступна римській зброї, нині покорилася римській вірі; вона, колись стількох забобонів кормителька, нині єдиного Бога служниця; вона, щонайдревніший страж вольності, ніколи ярмом не удручаєма, нині біскупам і столиці апостольській найпокірливіший слуга, — Польща, кажу, яка єдина в світі не "витворює уродства". Не вийшло з неї жодної єресі, жодного відступництва, а коли там і трапляються заражені недугом сусідніх народів, то такі негайно суворою прав наших карою і плямою вічного безчестя від цілості шляхти стають відсіченими".

Ще сказав:

"Завдяки тобі, найбільший з пап, Польща має Владислава, Владислав Польщу, а ти володієш обома. І ти, з поміччю Божою, узриш ще перед своєю столицею здичавілих левів скандинавських, приборканих могутньою рукою Владислава, узриш перед собою відщепенців од верховного пастиря і замкнеш їх у своїй вівчарні, бо вийшов на ловитву син твій, щоби наситити тебе і голод твій, жаждивий слави найвищого, втолити і щоби там виявити початок свого царствування, де є надія відшкодувати втрати, яких зазнали небо і церква".

"І Цицерон не міг би сказати ліпше", — зауважив папа Урбан.

Але вже здавна велося: де Цицерон, там і Катіліна! Чи бачив хто Катіліну тоді в козацькому писареві Хмелю? Шкода говорити! Бо хіба ж зносив би я голову, та ще й сидячи в самій столиці, серед ненависників народу мого і віри моєї?

Папа хотів виявити прихильність до нового польського короля. Так само, як Владислав до нас. І так само все потонуло в потоках словес.

Призначено було конгрегацію з чотирьох Кардиналів, чотирьох прелатів і чотирьох каноніків. П’ять тижнів шукали отці римські способу, як задовольнити і чи можна задовольни бажання короля про вспокоєння православних. Нарешті конгрегація заявила, що римська церква ніколи не може згодитися на повернення духовної влади тим, які відлучилися від неї або хочуть відлучитися. Ще заявила конгрегація, що апостольський престол у цій справі не може мовчати й не діяти (silere aut dissimulare), а повинен всіляко протидіяти (repugnare et contradicere) домаганням схизматів.

Так новий король обмежився тільки пишними обіцяна ками, а тоді безрадно розвів руки: з.