Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Кащенко Адріан

Краєчок очеретини, виставлений на поверхню, зовсім не помітний поміж осокою й очеретом, а козак через неї дихає й може пересидіти в річці, доки татари підуть далі.

Але хоч які були сторожкі запорожці, а не одному з них випало загинути в нерівній борні з бусурманами, як переказують нам сумні народні думи:

Понад сагою Дніпровою

Молодий козак обід обідає,

Не думає й не гадає,

Що на нього, молодого,

Ще й на джуру малого,

Біда настигає...

То не верби луговії зашуміли,

Як безбожні ушкалі налетіли,

Хведора Безрідного,

Отамана курінного,

Постріляли, порубали,

Тільки джури не піймали,

То малий джура до козака прибуває,

Рани йому глибокії промиває.

То козак йому промовляє:

— Джуро, мій джуро,

Вірний слуго!

Їдь ти понад Лугом-Вазавлугом

Та понад Дніпром-Славутою.

Послухай ти, джуро, —

Чи то гуси кричать,

Чи лебеді ячать,

Чи ушкалі гудуть,

Чи, може, козаки Дніпром ідуть?

Коли гуси кричать, або лебеді ячать — то зжени,

Коли ушкалі гудуть, то схорони.

Коли ж козаки йдуть, то об'яви:

Нехай вони човни до берега привертають,

Мене, Хведора Безрідного, навіщають.

II

Ой, усі поля самарськії почорніли,

Ясними пожарами погоріли;

Тільки не згоріло край річки Самарки,

Край криниці Салтанки

Три терни дрібненьких,

Три байраки зелененьких;

Та тим вони не згоріли,

Ще там три брати рідненьких,

Як голубоньки, сивеньких,

Постріляні та порубані спочивали;

Та тим вони спочивали,

Що на рани постріляні та порубані

дуже знемогали.

Озоветься старший брат до середульшого словами,

Обіллється гіркими сльозами:

"Прошу я тебе, братику мій рідненький,

Як голубонько, сивенький!

Добре ти учини:

Хоч із річки Самарки

Або з криниці Салтанки

Холодної води знайди,

Рани мої, постріляні та порубані,

окропи, охолоди!"

То середульший брат теє зачуває,

До його словами промовляє:

"Братику мій рідненький,

Як голубонько, сивенький!

Чи ти мені, брате, віри не доймеш,

Чи ти мене на сміх підіймаєш!

Чи не одна нас шабля порубала?

Чи не одна нас куля постріляла?

Що маю я на собі дев'ять ран —

рубаних, широких,

А чотири — стріляних, глибоких!

Так ми добре, брате, учинімо,

Свого найменшого брата попросімо:

Нехай найменший брат добре дбає,

Хоч навколюшки вставає,

Військову суремку в головах доставає,

У військову суремку добре грає-приграває;

Нехай би нас стали странні козаки зачувати,

До нас доходжати, Смерті нашої доглядати,

Тіло наше козацьке, молодецьке

в чистім полі поховати!"

НЕВОЛЯ БУСУРМАНСЬКА

З татар, що наскакували на Україну, ніхто не хотів вертатися додому з порожніми руками. Пограбувавши в містах і селах усе, що було коштовного, і повбивавши тих, хто змагався й обороняв своє добро, нападники підпалювали оселі й зганяли людей з усіх околиць до одного місця. Там вони вирізували старих і не придатних уже до невольницької роботи, вбивали або розганяли геть недолітків, витоптували кіньми тих дітей, які не мали ще сили втекти; інших же бранців: молодиць, дівчат, чоловіків і парубків, розлучаючи батька з дочкою і дружину з чоловіком, — розділяли між собою. Ось уривок із народної пісні про татарську руїну:

За річкою вогні горять,

Там татари полон ділять.

Село наше запалили

І багацтво заграбили,

Стару неньку зарубали,

А миленьку в полон взяли.

А в долині бубни гудуть,

Бо на заріз людей ведуть:

Коло шиї аркан в'ється,

А по ногах ланцюг б'ється...

А я, бідний, з діточками,

Піду лісом — стежечками.

Після поділу ясиру всякий татарин зв'язував своїм бранцям руки за спину сирицею, прив'язував одного невільника до другого і, нанизавши їх цілу пасму, припинав переднього до свого сідла і так тяг їх через степи до самісінького Криму. А коли бранці не встигали за конем, то татари підганяли їх довгими батогами.

Не всі полонені мали силу витримати таку подорож. Роз'ятрені, скривавлені степовими будяками, ноги не хотіли слухатися, й нещасні бранці, а найбільше полонянки, жінки та дівчата, падали й волочилися за кіньми, доки татари не добивали знесилених, залишаючи їх серед степу на поталу звірові й птиці.

Повели їх по жірниці,

А жірниця ніжки коле,

Чорну крівцю проливає...

Чорний ворон залітає,

Тую крівцю попиває...

Та брати невольників, запорожці, завжди пильнували за татарами й, не зумівши зупинити їх тоді, як ті йшли на Україну, вони підстерігали, коли вже татари верталися назад, обтяжені ясиром, Чорним шляхом, на південь; і Запорозьке Військо несподівано вихором вилітало з якогось степового байраку й, порубавши ворогів поодинці, визволяло рідних в'язнів і вертало їх на Україну.

Та не щоразу траплялося запорожцям так щасливо відбивати невольників. Дуже обмаль вони мали війська, й дуже просторі були чорноморські степи. Багато все-таки вивозили татари українського люду до Криму в міста Козлов (нині — Євпаторія) та Кафу (тепер — Феодосія), що, починаючи ще з XV століття, стали всесвітніми невольницькими ринками.

З Криму бранців розвозили на спродаж у всі міста Чорного й Середземного морів. Молодиць і дівчат гарної вроди купували заможні бусурмани в свої гареми, всю решту — на будь-які роботи. Поводилися власники з невольниками не по-людському: годували їх, як собак, на ніч приковували ланцюгами або зв'язували їм руки й ноги й тримали в льохах і хлівах; найгірша ж доля випадала, мабуть, тим, кого турецький уряд забирав на свої військові галери. Там невольників прибивали залізом до гребок, і вони мали громадити веслами вдень і вночі, переганяючи галери з одного моря в інше, аж доки, під час війни чи за хуртовини, загинуть, разом із галерою, в безодні моря.

Про тяжке бідування у турецькій неволі досі збереглося кілька народних дум; нехай же вони й повідають нашому читачеві про ту недолю українського народу.

У святу неділю не сизі орли заклекотали,

Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали,

Угору руки піднімали, кайданами забряжчали,

Господа милосердного прохали та благали:

"Подай нам, господи, з неба дрібен дощик,

А знизу буйний вітер!

Хоча й би чи не встала на Чорному морі бистра хвиля,

Хоча й би чи не повиривала якорів з турецької каторги!

Та вже ся нам турецька-бусурманська каторга надоїла;

Кайдани-залізо ноги повривало,

Біле тіло козацьке молодецьке коло жовтої кості пошмуляло!"

Баша турецький, бусурманський,

Недовірок християнський,

По ринку він походжає,

Він сам добре теє зачуває,

На слуги свої, на турків-яничарів, зозла гукав:

"Кажу я вам, турки-яничари, добре ви дбайте,

Із ряду до ряду заходжайте,

По три пучки тернини і червоної таволги набирайте,

Бідного невольника потричі в однім місці затинайте!"

То ті слуги, турки-яничари, добре дбали,

Із ряду до ряду заходжали,

По три пучки тернини і червоної таволги у руки набирали,

Потричі в однім місці бідного невольника затинали;

Тіло біле козацьке молодецьке коло жовтої кості обривали,

Кров християнську невинно проливали.

Стали бідні невольники на собі кров християнську забачати,

Стали землю турецьку, віру бусурманську клясти-проклинати:

"Ти, земле турецька, віро бусурманська,

Ти, розлуко християнська!

Не одного ти розлучила з отцем, з матір'ю,

Або брата з сестрою,

Або мужа з вірною жоною!

Визволь, господи, всіх бідних невольників

З тяжкої неволі турецької,

З каторги бусурманської

На тихі води,

На ясні зорі,

У край веселий,

У мир хрещений,

В городи християнські!"

II

Поклоняється бідний невольник

Із землі турецької, із віри бусурманської

У городи християнськії — до отця, до матусі,

Що не може він їм поклонитися —

Тільки поклоняється голубонькам сивеньким:

"Ой ти, голубонько сивенький!

Ти далеко літаєш, ти далеко буваєш;

Полети ти в городи християнськії,

До отця мойого, до матусі.

Сядь-пади

На подвір'ї отцівськім,

Жалібненько загуди,

Об моєї пригоді козацької припом'яни:

Нехай отець і матуся

Мою пригоду козацькую знають,

Статки, маєтки збувають,

Великі скарби збирають, —

Головоньку козацькую із тяжкої неволі визволяють!

Бо як стане Чорне море вигравати,

То не знатиме отець, либонь матір,

У которої каторзі шукати:

Чи у пристані Козловської,

Чи у городі Царграді на базарі.

Будуть ушкалі, турки-яничари набігати,

За Чорнеє море у Арабську землю продавати,

Будуть за них срібло-злото, не лічачи,

Сукна дорогі поставами, не мірячи,

За них брати.

Тоді далася бідному невольнику

Тяжкая неволя добре знати:

Кайдани руки-ноги поз'їдали,

Сирая сириця до жовтої кості

Тіло козацькеє проїдала".

То бідні невольники на кров, на тіло поглядали,

Об вірі християнській гадали,

Землю турецьку, віру бусурманську проклинали:

"Ти, земле турецькая, віро бусурманськая,

Ти єси наповнена сріблом-злотом

І дорогими напитками,

Тільки ж бідному невольнику на світі невільно,

Що бідний невольник у тебе пробував,

Празника Рожества, будь лі Воскресения не знає,

Всі у неволі проклятої, на каторзі турецької

На Чорнім морі пробувають,

Землю турецькую, віру бусурманськую проклинають:

"Ти, земле турецька, бусурманськая,

Ти, розлуко християнська!

Уже бо ти розлучила не єдиного за сім літ війною;

Мужа з жоною, брата з сестрою,

Діток маленьких з отцем і маткою.

Визволь, боже, бідного невольника

На Свято-руський берег,

На край веселий, між народ хрещений!.."

Не легша доля була й українського жіноцтва, захопленого в неволю. Не маючи сили, щоб оборонятися від напасників, молодиці й дівчата тільки сльозами й благанням сподівалися вмилосердити степових хижаків.

У долині огонь горить,

Коло нього турок сидить,

Турок сидить — коня держить,

Коня держить за поводи,

За поводи шовковії;

Біля нього дівча сидить,

Дівча сидить, слізно плаче,

Слізно плаче, турка просить:

— Пусти мене, турчиночку,

Побачити родиночку,

Ще й рідную Вкраїночку.

Та даремні благання дівчини! Не на те турчин захопив бранок, щоб із шляху пустити їх додому, не покористувавшись із них, як із дівчат і невольниць:

Сестра сестрі промовляє:

Проси, сестро, турка-мужа,

Нехай косу русу утне,

Най до мамки її пошле,

Най ся мамка не фрасує,

Най нам віна не готує!

Бо ми віно утратили

Під явором зелененьким

Із турчином молоденьким...

У неволі молодиць та дівчат чекала ще тяжча недоля, ніж чоловіків. Їх примушували бути жінками бусурманів і родити на світ ворогів своєї далекої України. Тож багато українок ставало дружинами турецьких пашів і навіть самого турецького султана та кримського хана. Вони перебували в розкошах, але ті "лакомства нещасні", як співає народ у своїх думах, не вбивали в дочок України живого духу, й багато з них користувалися своїм впливом на чоловіків-турків, щоб, у чому була змога, допомагати своїм землякам і до самісінької домовини зберігали в своєму серці іскру любові до рідного краю.

Одну з таких невольниць, дочку священика з міста Богуслава, й оспівала народна дума.

Що на Чорному морі, на камені біленькому,

Там стояла темниця кам'яная.

Що у тій-то темниці пробувало сімсот козаків,

Бідних невольників.

Вони вже тридцять літ у неволі пробувають,

Божого світу, сонця праведного в вічі собі не видають.

То до їх дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка приходжає,

Словами промовляє:

"Гей, козаки, ви, біднії невольники!

Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?"

Що тоді бідні невольники зачували,

Дівку-бранку Марусю, попівну Богуславку,

По річах пізнавали,

Словами промовляли:

"Гей, дівко-бранко, Марусю,

Попівно Богуславко!

Почім ми можем знати,

Що в нашій землі християнській за день тепера?

Що тридцять літ у неволі пробуваєм,

Божого світу, сонця праведного не видаєм.

То ми не можемо знати,

Що в нашій землі християнській за день тепера".

Тоді дівка-бранка Маруся,

Попівна Богуславка,

Теє зачуває,

До козаків словами промовляє:

"Ой козаки, ви бідні невольники!

Що сьогодні у нашій землі християнській Великодна субота,

А завтра святий празник, роковий день Великдень!"

То тоді ті козаки теє зачували,

Білим лицем до сирої землі припадали,

Дівку-бранку Марусю, попівну Богуславку,

Кляли-проклинали:

"Та бодай ти, дівко-бранко Марусю,

Попівно Богуславко,

Щастя-долі собі не мала,

Як ти нам — святий празник, роковий день Великдень —

сказала"

То тоді дівка-бранка Маруся,

Попівна Богуславка,

Теє зачувала,

Словами промовляла:

"Ой козаки, ви, біднії невольники!

Та не лайте мене, не проклинайте:

Бо як буде наш пан турецький до мечеті виїжджати,

То буде мені, дівці-бранці Марусі,

Попівні Богуславці,

На руки ключі віддавати:

То буду я до темниці приходжати,

Темницю відмикати,

Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати".

То на святий празник, роковий день Великдень,

Став пан турецький до мечеті від'їжджати,

Став дівці-бранці Марусі,

Попівні Богуславці,

На руки ключі віддавати.

Тоді дівка-бранка Маруся,

Попівна Богуславка,

Добре дбає, до темниці приходжає,

Темницю відмикає,

Всіх козаків, бідних невольників,

На волю випускає

І словами примовляє:

"Ой козаки, ви, бідні невольники!

Кажу вам: добре дбайте,

В городи християнські утікайте;

Тільки прошу я вас одного —

Города Богуслава не минайте.

Моєму батьку й матері знати давайте:

Та нехай мій батько добре дбає,

Грунтів, великих маєтків нехай не збуває,

Великих скарбів не збирає

Та нехай мене, дівки-бранки Марусі,

Попівни Богуславки,

З неволі не викупляє.

Бо вже я потурчилась, побусурманилась

Для розкоші турецької,

Для лакомства нещасного!"

Ой, визволи, боже, нас всіх, бідних невольників,

З тяжкої неволі, з віри бусурманської,

На ясні зорі,

На тихі води,

У край веселий,

У мир хрещений!

Та не всі українські дівчата й молодиці могли звикнути до життя на чужині й погодитися з новими обставинами існування, хоча й у розкошах.