Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Кащенко Адріан

За кілька років Україна стала пусткою, понад Чорним же морем та й далі, на Середземному й Червоному, лунали розпачливі зойки сотень тисяч українських бранців і бранок, відірваних од своїх дітей та батьків, од рідного краю.

Не маючи собі захисту від своїх зверхників — литовців та поляків, українці збагнули, що їм треба самим братися до зброї й виставляти свою військову силу проти татарської неволі. Коли ординці залишали Україну, населення почало виходити з лісів, гуртуватися в загони та силоміць виганяти зі своїх земель татар. Кому під час руїни вдалося врятуватися разом із сім'єю, ті верталися до своїх розорених осель; потроху бралися за господарство; ті, що втратили всю рідню й не мали для кого зводити нове гніздо, лишалися без даху над головою, йшли в степи, присвятивши своє безталанне життя боротьбі з поганцями — татарами — та обороні своїх більш щасливих земляків.

ПОЧАТОК КОЗАЧЧИНИ

Тих українських людей, що лишилися безпритульними після татарської руїни і, взявши зброю до рук, почали виходити в степ і нападати на татар, прозвали козаками, що мовою східних народів означало: "вільна, рухлива людина". Не маючи ще певної організації (ладу), українська козаччина в перші десятки літ свого існування гуртувалася здебільшого біля замків стародавніх руських князів: Острозького, Вишневецького, Дашковича та інших — і з ними виходила битися проти татар; далі ж, коли козаків побільшало, вони купчилися в нововідбудованих містах: Каневі, Черкасах, Корсуні, Білій Церкві, Брацлаві та в усіх прикордонних староствах (повітах) і ходили в походи під проводом старостів, яких називали гетьманами.

З таких гетьманів-старост найбільше уславилися Лянцкоронський, староста Хмельницький, що водив козаків на татарські землі у 1512 та 1516 роках і тоді ж поруйнував Білгород та Очаків, і Дашкович, староста Черкаський та Канівський, який року 1521-го зазнав, було, татарської неволі, але невзабарі втік із Криму й ходив 1523 та 1528 років із козаками під Очаків, а якось вдерся, було, з козаками навіть до Криму.

Виходячи щовесни на південь, щоб вистежувати татар, козаки разом із тим полювали на дичину й, вертаючись під зиму на Україну, привозили із степів коштовні звірині хутра, а ті, хто плавав річками, привозили додому рибу.

У ті часи в гаях та байраках південної України водилася така сила дичини, що з нею, було, й не розминешся; в річках же така сила риби, що, як старі оповідачі казали, "встроми у воду списа, то він так і стримить поміж рибою — не може на бік похилитись". Велика здобич, що привозили козаки з півдня, або як тоді казали, "з Низу", заохочувала й осілих людей із міст і сіл виходити щовесни разом із козаками на добичництво. Вони озброювалися, єдналися з козацькими ватагами, спільно з ними пробували ціле літо в степах та на річках, серед повсякденної небезпеки від татарських наскоків; на зиму ж, обтяжені здобиччю, верталися до своїх осель. З кожним роком кількість таких осілих добичників більшала, й вони, перейнявши всі козацькі звичаї та їхнє врядування, чимдалі дужче зміцнювали силу козацтва. Проте, хоча добичництво й мало помітний вплив на поширення козаччини, все ж провідною метою існування козацького війська була боротьба з татарами, а потім — і з турками.

З року 1540-го історія, називаючи привідців козаків, згадує не тільки одних прикордонних старост, а й зазначає вже козацькі походи на татарські улуси (кочовища) та турецькі міста під проводом своїх же народних ватажків: Карпа Масла з Черкас, Якова Білоуса з Переяслава та Андрушка з Брацлава, на підставі чого можна гадати, що ще до середини XVI століття козаччина вже мала певну організацію й сама почала вибирати собі ватажків.

У степу козаки пильнували татарських нападників, які ходили на Україну по людей, перепиняли їм шлях, билися з ними й не давали захоплювати живу силу в неволю; під час же нападу великої орди, коли зупинити бусурманів козакам було не під силу, вони все-таки дбали про те, щоб застерегти міста й села про наближення ворога, і тоді весь хрещений люд залишав свої оселі й ховався у лісах або шукав собі захисту в замках і по великих містах.

На добру здобич од козакування незабаром почали дивитися ласо прикордонні старости й давай одбирати в козаків чималу половину найдорожчих набутків. Козаки попервах ремствували, а проте якийсь час підкорялися старостам; згодом, звикнувши до життя в степах, бездомівні козаки, що не мали жінок та осель, стали й зимувати на Низу, то переховуючись у печерах, між скель, понад річками й байраками, то закладаючи свої "коші", або "січі", на таких островах Дніпра, де б татарам їх було важко знайти та несподівано захопити.

Таким чином, уже в середині XVI століття українські козаки поділилися на дві частини: тільки покірливі та ті, що мали жінок і домівки, жили "на волості", здебільшого в Черкасах і Каневі, а пізніше ще й у Трахтемирові й Корсуні; ті ж, які не мали дружин або не хотіли коритися владі на місцях, мешкали на Низу. Через те перших козаків називали городовими, а других — низовими.

Побачивши, що через оселення на Низу здобич починає вислизати з рук польських старостів, вони стали ходити походами на низових козаків, вишукуючи коші й одбираючи їхні набутки. Тоді низовики, щоб уникнути тих грабунків і пильніше стежити за рухами татар, згуртувалися в чималу громаду, вибрали собі отамана й, посідавши на човни, попливли Дніпром за пороги.

Нелегко, мабуть, було козакам уперше перетнути бурхливі пороги, де і в наші часи нерідко розбиваються човни на тріски, та козаки подолали той небезпечний шлях, і звідтоді Дніпрові пороги та козаки стали рідними братами на кілька віків, і все тодішнє козацьке життя снувалося біля порогів.

За порогами, на одному з островів Великого Лугу, козаки поставили собі курені, обкопали свій табір окопами, обгородили засіками й прозвали цей новий кіш "Січчю". З того переходу низовиків за пороги вони й почали зватися "запорозькими козаками", або "запорожцями". Про них-то й підуть мої оповідання, хоча неможливо буде обминати життя й городовиків, бо й ті козаки щовесни приходили до своїх товаришів за пороги, жили з ними одним життям, разом вирушали в походи, разом і клали свої голови в боротьбі з бусурманами, бодай і зимували на Україні, а все-таки звалися козаками Війська Запорозького Низового.

ПЕРШІ ЧАСИ ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО

Великий Луг був добрим місцем для розташування запорозьких козаків. Він являв собою величезний острів, оточений річками Дніпром, Кушугумом та Кінськими Во-.дами й порізаний Дніпровими протоками на безліч менших островів. Увесь луг мав 5 миль, або 50 верст у довжину та біля трьох миль завширшки; його вкривав одвічний ліс та несходимі пущі очеретів, осоки та шелюгів. На тих островах була ціла мережа озер та боліт, які під час повені сполучалися з Дніпром. Знайти та добути тут козаків вороги не могли, зате прогодуватися запорожцям у Великому Лузі було неважко, бо всі його протоки, озера й лимани аж кишіли рибою, а в лісах водилася сила звірини й птиці. Бракувало козакам тільки борошна та пороху, тому вони час од часу виряджали товаришів байдаками по Дніпру на Україну.

Упорядкувавши Січ у захисному куті Великого Лугу, запорожці почали висилати козацькі залоги до татарських перевозів на Дніпрі й бойові чати в степи, понад шляхи, якими найбільше ходили татари на Україну.

Татари мали чимало перевозів на Дніпрі, найдавніші з них були: перший між порогами Будилом та Лишнім, другий — трохи вище голови острова Хортиці, в урочищі Кічкас. Перше місце подобалося татарам тим, що там Дніпро розмежовували острови Тивильжан (Таволжанський) та Перун на три протоки й саме там легше було перепливти з кіньми по черзі, відпочиваючи на островах; під Кічкасом Дніпро був стиснутий скелями і мав лише 80 сажнів завширшки.

Пристеживши татар на перевозі, запорожці намагалися перешкодити їм перебратися на інший берег, знищуючи всіх, хто зважувався перепливати; коли ж це не вдавалося, то сповіщали Січ і Україну. Згодом на степових пагорбах були споруджені "бекети", звідки подавали вісті про татар гаслом: на далекій од Дніпра могилі запалювали вогонь, а чатівники з подальших місць, сприйнявши той знак, розводили й собі багаття, і так те гасло за одну ніч поширювалося по всіх степах і доходило до України; отож, не встигнуть татари й перевезтися через Дніпро, а вже скрізь знають, що вороги наближаються.

Нема чого й казати, що життя запорожців у перші сто літ існування Запорозького Війська було невимовне тяжке. Татарські кочовища діставали в ті часи східним боком Дніпра річки Орелі, а правим — Тясмину й Висі, так що єдиним зв'язком Січі запорозької з Україною, і то не забезпеченим од татарських наскоків, був Дніпро. Оточені з усіх боків татарами, запорожці повсякчас сподівалися нападу ворогів, а з тим або смерті собі, або тяжкої неволі. До того ж, татарські добичники ("ушкалі"), приходячи щороку на Україну за ясирем (бранцями), неначе за своєю власністю, стали помічати, що запорожці пильнують за ними й застерігають про їхні наскоки всю Україну; то ж і самі почали вистежувати козаків, щоб, знищивши їхню варту, віроломно налетіти на українські міста й села.

Щоденна небезпека навчила запорожців стерегтися від бусурманів. Очі їхні бачили в таку далечінь, куди нині сягають лише підзорні труби, а козацьке вухо чуло й там, де, здавалося б, панувала німа тиша. Козаки вміли вгадувати наближення небезпеки за тим, куди біжать степові звірі або як перелітає птаство.

Коли небезпека заставала запорожців поблизу Дніпрових порогів, вони ховалися серед скель і в печерах, що й досі існують по берегах Дніпра; якщо біля Великого Лугу та в низинах річок — тікали в плавні та очерети; згодом же, вистеживши зі своєї схованки ворогів, — кидалися на них зненацька й, коли мали сили, то й знищували їх.

Найтяжче доводилося тим із запорожців, які чатували в степах. Там було видко далеко навкруги, і здавалося, що козакам нема порятунку від татар, бо коні у степовиків були прудкі, як вітер; проте й запорожцям вдавалося врятуватися; досить було добігти козакові до якоїсь степової річки або озерця, і вже він у безпеці: бо виріже собі очеретину, простромить у її колінці дірочку й, узявши в рот, занурюється у воду з головою.