Озерянки - Шиян Анатолій
І знову, як живий, постав перед нею хлопчик.
А ранком проти землянки спинився кінь, запряжений в саии-розвальні.
У кожусі, підперезаному кольоровим поясом, у смушевій шапці встав із саней чоловік. Комір кожуха вишитий квітками, а смушеві краї верха густо вкрилися інеєм.
Чоловік прив'язав коня біля тину і, не стукаючи в двері, одразу зайшов до землянки.
Як побачила Одарка Лук'яна,— наче серце обірвалось.
"Це він до мене правити борг прийшов",— майнула перша думка. Стала Одарка посеред землянки з чавунчиком та так і стоїть.
— Драстуйте вам у хату,— сказав Лук'ян, скидаючи шапку.— Живете?
— Живу,— відповіла бабуся, поставивши чавунчик на грубку.
— Пособили, значить, лікарі... Ну, й слава богу. А ти, Варко, в школу не ходиш?
— Куди їй у школу. Он чоботи на ній драні, одежина в латках... Куди їй! Хай вдома сидить.
— Добре. Воно й те, що літа малі, підросте — хтось грамоту їй покаже. А я до вас, Одарко, діло маю.
Одарка дивилася в лице Лук'янові. Його маленькі сірі очі так і бігали по землянці. Вбогість разюча. Навіть стола не було чим застелити, тільки на стіні красувався пучечок засушеного чебрецю — ото і вся прикраса.
— Бідно живете,— сказав Лук'ян.
— Бідно,— погодилась Одарка,— робітника немає, а з старого та малого що візьмеш!
— А не кажіть, Варка вже могла б дещо підробити. Дитя в мене мале. Нянька потрібна. Взяти дорослу дівку — їй і платити треба, і харчувати, а робота яка там біля дитини?.. Чи не віддали б ви мені Варки? Покладу їй за строк півтора карбованця грошима та плаття наберу, чоботи дам. Раз на два тижні додому відпускатиму.
Варка слухала хазяїна, дивилася на бабусю. Як скаже бабуся — так і буде.
— Що, Варко, підеш до них дитя глядіти? Харчуватимуть тебе, і грошей заробиш. Тільки не обижайте її,— звернулася бабуся до Лук'яна,— вона ж, самі бачите; ще дитя.
Варка одягла свої старенькі чоботи, латане пальтечко. Дала їй бабуся ще свою хустку, щоб тепліше було.
— Ти ж слухайся хазяїна.
В очах дівчинки навернулися сльози.
— Добре, бабусю, слухатимусь...
Сіла Варка в сани, сів поруч неї Лук'ян, і ситий кінь помчав вздовж вулиці швидкою риссю. Бабуся дивилася їм услід.
"Може, там їй буде краще... Лук'ян багатий хазяїн. У нього є що їсти і є що пити".
Сани зникли за поворотом вулиці. Бабуся зайшла в землянку. Якось порожньо стало без Варки. Наче шматок серця одірвали. Дарма старенька жінка пробувала себе заспокоїти: "Які в мене харчі — картопля та солоний огірок, а там їй буде хороше".
Старші Лук'яиові хлопчики зустріли жебрачку непривітно, але їм наказав батько:
— Щоб не обижали мені. Хто тільки вдарить Варку,— запорю!
Нарядили няньку в стару кофту, і того ж дня заставила її тітка дати свиням їжу, нагодувати птицю, занести до хати соломи, дров. Після обіду Варка мила посуд, підмітала хату, чистила самовар.
Не встигала закінчити одну роботу, як з'являлася друга.
— От розумна дівчинка. От молодчина,— підхвалювала її хазяйка.
Наробилася Варка в цей день — ні рук, ні ніг не почувала, а після вечері, коли всі лягли спати, господиня підвела молоду няньку до колиски.
— Оце тобі стільчик, щоб ніжки в тебе не заболіли,— сидітимеш, а на цьому тапчані будеш спати. Тут тепло. У нас тобі буде добре. Ти їсти хочеш? Гляди ж, прокинеться дитя — забав його, щоб не плакало, а то мій хазяїн не любить дитячого кри* ку. От любенька дівчинка.
Вона погладила Варку по голівці, вийшла до спальні.
Варка залишилася з дитям. Немовля швидко заснуло в колисці. Роздяглася нянька, лягла, а з голови не виходили думки про бабусю: "Що вони зараз роблять?"
Перед очима в дівчинки поставала землянка, невеличка грубка, незмінний чавунчик на гарячій плиті, а в тому чавунчику нечищена картопля. "Чи бабуся згадує мене?"
Варка дуже, дуже любить бабусю, бо вона одна залишилася тепер у неї. Коли настане неділя і Лук'ян Іванович відпустить її до бабусі, Варка не почуватиме під собою землі, так поспішатиме. Тільки день прожила без бабусі, а вже скучила за нею! Побігла б хоч зараз додому, та не можна — треба дитя доглядати.
Втома брала своє. Почала Варка дрімати — прокинулася в колисці дитина, треба її заколисати. Сіла на стільчик, що його дала хазяйка. Очі злипалися — так хотілося спати. Згадала бабусю. Напевне, вона зараз засвітила синеньку лампадку, стоїть навколішках перед іконкою, молиться.,.
Дитя ворухнулось. Варка розплющила повіки і, не випускаючи з рук вервечок, тихо заспівала:
Пішла киця по водицю Та й упала у криницю. Баю, баю, бай, Баю, баю, бай...
Дуже хочеться Варці спати. Знову заплющує повіки, схиляється ліктями на колиску. Несподівано виростає перед очима образ матері. Варка протягує до неї руки, але мати кричить: "Залишайся з Петриком, залишайтеся з бабусею! Не можу всіх вас брати з собою!" І мати зникає з меншенькими братами. Варка пробує догнати матір і не може. Наче приростають ноги до землі. Тоді несподівано з'являється батько. На ньому полотняна сорочка, чорні штани й картуз. Босі ноги в нього чорні-чорні... Варці хочеться запитати в батька, де він так їх забруднив, а батько сміється, витягає два бублики, один — для неї, а другий — для бабусі.
Варка мчить до хлівця, але зупиняється вражена. Над хлівцем гойдаються віти Лук'янових яблунь...
Хтось штовхає Варку в голову. Вона прокидається. Біля колиски стоїть у натільній сорочці хазяйка.
— Забавити не вмієш?.. Хіба не чутно — дитина аж захлинається та кричить.
Варка протирає очі, дивиться на хазяйку, чорне й довге волосся розсипалося в неї на плечах. Позіхнула молодиця, взяла дитя, і воно, уп'явшись ротиком в повну грудь, одразу замовкло.
— Водички йому даси, коли ще проснеться,— повчає господиня.
І знову Варка залишається з дитям. Вона його колише, співає над колискою "Котика", але сон бере своє. Проти волі злипаються повіки. Варка немовби чує голос бабусі: "Ти слухайся хазяїна". І постає чомусь широка степова дорога, така довга, що, здається, нема їй кінця-краю. Тією дорогою йдуть вони з Петриком збирати милостиню. Багато перед очима неба. Воно таке широке, безкрає, голубе... З'являється в небі орел. Він летить все ближче, ближче. Варка тулиться до брата. Орел спускається все нижче. Варка біжить. Вона стає легкою, як птиця, бистрою, не почуває під собою землі. Та орел доганяє її. Дівчинка чує шум могутніх крил, відчуває, як гострі кігті птиці впиваються їй в тіло і кривий дзьоб націлюється в груди. Варка, одбиваючись від хижого птаха, кричить:
— Я не дам тобі серця!.. Не дам!.. Не дам!.. Прокинулася від маревного сну. У вікно пробивався світанок. Зайшла хазяйка і здивувалась:
— Ти вже встала? Молодчина. Раненько. Ну, бери ж казанок та наклади з чавуна вареної картоплі, буряків. Не забудь висівками потрусити, як тобі вчора показувала. З хліва соломи кулик внесеш до хати. Знаєш, де солому брати?
— Знаю.
— Ну, швиденько ж, швиденько! Та потім підеш на річку, пелюшки дитині треба випрати, сорочку дядькові та Санькові штани.
Варка натягнула тітчину кофту, засукала рукава та й почала поратись по господарству.
У суботу звечора відпустив Лук'ян Іванович Варку додому.
Так бігла тільки вона вві сні, коли гнався за нею орел. Дивний сон! Варка розкаже його бабусі, а бабуся напевне ж зуміє відіадати сон. У Варчииих чоботях повно снігу, та не зважає на це дівчинка, аби до бабусі швидше добігти.
— Моє ж ти голуб'я, кралечка рідна,— говорила бабуся, скидаючи з онуки хустку.— Не замерзла, ні? Он який же сьогодні мороз надворі.
— А я скучила за вами, бабусю, дуже скучила.— Варка сіла поруч Одарки і дивилася на неї так, наче не бачилася з нею роками.
— Не обижають тебе, Варю?
— Ні, бабусю, не обижають. Тільки роботи в них багато. Встаю ледве почне світати — і до ночі. Важко, та я справляюсь... А мені сон снився. І часто-часто я про вас згадую... Отак заплющу очі і все бачу: як ви тут у землянці... одні... Бабусенько.— Варка ніжно обійняла старі плечі.— Знаєте, про що я думаю?
— Скажи.
— Як дасть мені Лук'ян гроші, я вам плаття наберу. І собі наберу. І куплю бубликів таких, як татко нам колись приносив. Він снився мені. І маму я бачила вві сні. А ви, бабусю, біля церкви милостиню просите? Холодно вам на морозі стояти. Коли б я мала грошей багато-багато, вам не треба було б просити. Я б купила борошна, і м'яса купила б, і пальто нове.
Бабуся слухала онуку, а в голові старої жінки роїлися невеселі думи. Сама Одарка замолоду наймитувала в багатіїв. Наймитом працював її син, і тепер ось онука, таке дитя, теж пішла заробляти для себе шматок хліба...
— І ще купила б я вам тоді, бабусю, знаєте що? Білої булки й молока.
— Прийшла ти, Варю, до мене в гості, а я не маю чим тебе й почастувати.
— Я не голодна, бабусенько. А ви їжте. Ви картоплі наварили, правда? — Варя взяла віничок, почала підмітати долівку, несподівано запитала: — Скажіть, коли уві сні орел серце хотів клювати... До чого той сон, бабусю?
— Хазяїна слухайся.
— Та я слухаюсь.
Варка довго звечора розповідала про роботу в Лук'яна.
— Не люблю його, бабусю. І ласкавий він, і годують мене добре, а коли я вийду свиням їжу давати, гляну на наше подвір'я, так жалко-жалко мені стане і нашої хати, і хлівця,.. За що він нас вигнав, бабусю?
— Не треба, Варю. Не думай про це. Того, що сталося,— не вернеш.
— А я думаю, бабусю, думаю...— сказала серйозно дівчинка.— Дивлюсь на хлопців Лук'янових. У них є і мама, і тато, а в мене немає. Вони в школу ходять, а я теж ходила б до школи, дуже хотіла б учитися.
Бабуся обійняла онуку.
— Вони, Варко, багачі. Куди ж нам до них рівнятись.
— А я вже букви знаю. Мені їхній Санько показував, і я зразу запам'ятовую... Коли б мені до школи ходити.
— На той рік, може, й підеш.
Та не здійснилась Варчина мрія. З осені знову найнялася "в строк" до Лук'яна. Не одна зима сипала снігами, не один раз зацвітали й одцвітали весною Лук'янові яблуньки, посаджені на сусідській садибі.
Виростала Варка, ставала з неї струнка дівчина, як соком налита. Задивлятися почав на неї Лук'ян Іванович. Таку дівку можна б у хазяйство до себе брати. Он скільки літ живе в них, звикли до Варки, як до своєї.
На Варчиних руках тримається все господарство. Навіть коня уже лінується сам запрягти Лук'ян Іванович: і запрягає, й розпрягає Варка.
У селі побували і гайдамаки, і німці, і Денікін.
