Озерянки - Шиян Анатолій

З великими труднощами Одарка, плазуючи на колінах, дісталась до хлівця, лягла па липові дошки. Чи, може, втомилась дуже, а тільки їй не вистачало повітря, наче хтось важкий навалився на груди і душить, душить...

Яблуневе гілля, метляючись, чіплялося за дах. Може, з годину, може, зо дві лютував вітер. Потім почав ущухати. Одарка добре почула, як упали зверху дощові краплини; швидко наростаючи, вони били в залізний дах гусго-густо. Збігала з даху вода. Захотілося пити. Простягла руку до залізної кварти, але пальці випустили її. Зрозуміла: надходить смерть.

Диким поглядом дивиться стара жінка в темний куток хлівця, і там виростає перед очима привид її сина. Він стоїть, високий, в довгій полотняній сорочці, й говорить: "Четверо дітей у мене, мамо, четверо... Куди з ними дінусь?"

Одарці стає страшно. Вона чує виразно його голос, бачить його перед собою, змарнілого, зажуреного. їй хочеться покликати когось на допомогу, але відчуває, що навіть поворухнути губами не зможе, і тільки стежить за ним. Ось він сів на дровітню. Крізь щілини в хліві пробивається знадвору місячне сяйво, мережить на ньому сорочку. Знову чує Одарка знайомий голос: "Ніч яка гарна — місячна, тиха... піду пройдуся трохи до річки".

І він підвівся, високий, ставний син, тихо вийшов з хлівця, не зачинивши за собою дверей. Одарка хотіла перехреститись, але не змогла.

— І прости мені всякі согрішенія, вольні й неволь...

Шумів дощ, метлялося гілля яблунь, прилипало до заржавілого даху пожовкле листя.

Ранок був на диво ясний. Лук'ян заніс на подвір'я перев'язані мотузком саджанці молодих яблунь, почав копати ямки. Він кілька разів зупинявся й оглядав хлівець і вже потім, без вагань, устромивши лопату в м'який грунт, зайшов до баби.

— Так я, Одарко, хлівець думаю ламати. Доведеться шукати вам у когось притулку. Воно й так он скільки часу тримав вас, а мені яблуньки треба саджати. Так, що... не гнівайтесь.

Одарка мовчала. Вона лежала з розкритими очима, закутана в драну свитину. Лук'ян ступив ближче.

— Кажу, Одарко, збиратися треба. Ламатиму я хлівець.

З-під свитини на щоку їй виліз павук і швидко зник за подушкою. Лук'ян здригнув, зняв картуз, перехрестився. Потім обшарив постіль, знайшов під подушкою вузлик з дрібними грошима й закам'янів... Не повертаючи голови, Одарка тихо промовила:

— Поклади... Ті гроші — на труну собі бережу.

З рук випала ганчірка з дрібними мідяками. Він підійняв їх з землі, поклав біля Одарки.

— Та хіба я беру їх! Нащо мені ваші гроші? Хлівець, кажу, думаю ламати, то ви не гнівайтесь.— Густий піт укрив Лук'янів лоб. Витер його рукавом,-лагідно спитав:—Може, до лікарні вас одвезти?

— Не приймуть... Ходив колись син, просив... Відмовили...

— То син, а то я попрошу.

Одарка нічого більше не говорила. Суха рука її з плетивом жил біліла на подраній свитині.

Тихенько, наче від покійника, вийшов Лук'ян за двері. Того ж дня на своїх конях одвіз стару до лікарні.

Не видно було в Озерянах і онуків. Може, просили милостиню на інших вулицях, може, проти зими, пішли на хутори розшукувати матір,— тільки не потрапляли сироти на очі Лук'я-нові.

Яблуньки були посаджені. День за днем ставало холодніше. Задубіла земля. Прикрив її перший сніжок, хоч річка ще не замерзла.

Берегом ходив Лук'ян, з дерев'яного совка розсипав зерно, приманюючи з острівка ситих качок. Ось уже кілька днів вони не з'являються до двору.

Над річкою неслося різке кахкання водоплавної птиці. По той бік річки прослався луг з копицями сіна, обкиданого снігом. Чорною смугою за ним простягнувся ліс, у якому де-не-де жовтіли окремі дерева зимового дуба, зеленіли поодинокі сосни.

Туди, звиваючись поміж берегами, лягла Ворскла. Та Лук'я-нову увагу привернула до себе стара верба. Під нею втопився його сусід. Оця глибока вода навіки закрила наймитські очі. Неприємно тут залишатись. Це місце навівало Лук'янові страшні спогади.

"Хіба ж я винен? Хіба я посилав його топитися",— думав він, оглядаючи воду. А вода спокійно текла між засніженими берегами і здавалася чорнішою, ніж завжди.

"Понесло ж його в таку глибину! Тут і дна не дістанеш".

У слобідській церкві задзвонили до ранньої. Лук'ян скинув шапку, перехрестився та й пішов швиденько геть від верби.

"Треба буде свічку поставити за упокой душі".

Церковний сторож старанно видзвонював на дзвіниці, і звуки пливли в найглухіші закутки села, віддавалцеь луною в лісових хащах. До церкви, обсадженої деревами, ішли люди, вклоняючись "вратам", що над ними невідомий богомаз намалював двох апостолів — Петра і Павла.

Біля входу стояли в обідраній одежі жебраки, сиділи каліки, просячи милостиню в прихожан.

Спираючись на грушеву паличку, до церковної огради увійшла жінка. Потяглися до неї жебрацькі руки.

— На каліцтво — копієчку...

Жінка не зайшла в церкву, а стала поруч літньої жебрачки. Та, пильно оглядаючи її, сказала:

— Одарка? Боже мій, я вже думала, що й кісточки твої зотліли.

— Не дає мені бог смерті... Вигоїли мої пролежні та й виписали з лікарні. Нема куди мені податися.— Вона замовкла. Одягнена в драну свитину й старенькі чоботи, Одарка зовні не відрізнялася від решти жебраків.

Коли забрали її в лікарню, Одарка думала: надійде смерть, поховають її на кладовищі поруч каплички. Та смерть не надходила. Добрий догляд в лікарні не дав старій жінці померти.

Несподівано чиясь рука торкнула Одарку за лікоть, і вона відчула в своїй долоні копійку.

— За убієнного солдата Миколу.— Зажурена молодиця пішла до церкви, а Одарка широко перехрестилась, прочитала молитву "за упокой" і затиснула мідну монетку в долоні. Потім дав їй копійку чоловік у свитці, сказавши:

— За упокой Петра.

Одарка пригадала Петрика і Варку. Скучила за ними бабуся. Розпитувала вже й дітвору на вулицях, запитувала і в дорослих, але ніхто нічого не міг сказати їй про онуків.

Закінчилася рання. Спорожніла церква. Розійшлися жебраки.

Чи мороз надворі, чи вихрить метелиця — однаково, спираючись на грушеву палицю, ішла Одарка до церкви в суботу і в неділю. Ходила навіть і в будні дні — середу й п'ятницю, коли піп правив акафісти по убіенних солдатах на германській війні.

Одарка знала всіх сільських жінок. Більша частина з них купувала копійчані свічечки, ставила їх на підсвічник перед іконою великомученика Пантелеймона і гаряче молилась. Нещасливі матері, нещасливі вдови виливали свою тугу. У схилених постатях, в скорботних очах світилось незміриме горе, безнадійність...

Сьогодні холодно. Великі церковні вікна вкрилися візерунками. З самого ранку мете й мете сніг. По засніженій дорозі важко йти Одарці. Кілька разів спинялася. Перепочине трохи та й знову простує далі. Ледве добралася з церкви до землянки. Затопила в грубці, поставила у чавунчику картоплю, коли чує: стукнув хтось у двері.

"Може, вітер?" — подумала Одарка.

Ось уже третій тиждень, як живе вона тут, а ще й досі ніхто до неї не заходив. Та й нікому заходити.

Знову хтось стукнув знадвору. Підійшла до дверей, відчинила їх.

— Бабусю! — скрикнула дівчинка, і холодні рученята обвили бабусину шию.

— Варко!.. Ти... вернулася...— говорила схвильовано бабуся, обіймаючи онуку.

— А де ж Петрик?

Дівчинка скинула з себе пальтечко, поклала на лаві торбинку з шматками хліба.

— Нема Петра,— сказала вона.— Помер... Милостиню ми по хуторах збирали, а він занедужав... Там його над дорогою й закопали.

Бабуся нічого більше не розпитувала, сіла до грубки, підкладала дровця, а на руки їй падали рясні сльози.

— Пиріжка мені приносив м'якенького...

Варка обняла бабусю.

— Я така рада, бабусенько, така рада, що вас розшукала.

— Сідай же та грійся. Бач, ноженята червоні. Розповідала Варка, як вони з Петром блукали по хуторах,

як погано їм давали милостиню, гнали з хат, не пускали почувати, і восени не раз доводилося їм спати просто надворі. Може, тоді й застудився Петро.

Варка дивилася на вогонь. Тихо сиділа бабуся, слухаючи сумну розповідь.

— Зосталась я сама. Плачу... Куди йти? До кого? Почала маму шукати. Обходила не один хутір, і нема. Ніде нема... Вирішила в слободу повернутись. А тут мені дівчата сказали: бабуся твоя живе в землянці. То я ніг під собою не чула — так поспішала до вас, бабусенько.

Шорстка бабусина долоня гладила м'яке волосся онуки.

— Я водички нагрію, помиєшся та ляжеш спати. Удвох тепер ми залишились...— Обняла дівчинку. Нічого їй уже не говорила, тільки якоюсь ніжністю й теплотою сповнялося старе серце.

За маленьким віконцем, що геть-чисто вкрилося візерунками, вихрила метелиця, гудів вітер, намітаючи високі кучугури.

— Скрізь мене гнали... І не було де мені, бідній сироті, притулити голову,— сказала Варка, як доросла. Худенькі плечі її затремтіли. Міцніше бабуся пригорнула до себе онуку, гладила її русяву голівку.

— Тепер ти нікуди не підеш від мене. Не треба, якось проживемо з тобою,— говорила вона ласкаво.

Того ж вечора, обмивши онуку, Одарка вклала її спати на тапчані, а сама стала навколішки. Варка бачила, як довго бабуся молилася перед іконкою божої матері, освітленою вогником синенької лампадки. Летіли по хаті слова молитви.

Згиналися старі плечі, надовго до земляної підлоги припадала голова в очіпку, і знову шепіт, і знову поклон.

Втомлена з дороги, Варка спочатку прислухалася до слів молитви. Тріщав гнотик лампадки, злипалися повіки, непомітно підкрадався сон.

— І прости мені согрішенія, вольні й невольні...

Не чула вже Варка, як поруч неї лягла бабуся, вкутала її зверх ряднини своєю свитиною.

У землянці був присмерк. Синенький вогник лампадки ледве-ледве жеврів. То бабуся, лягаючи спати, втягла гнотик, щоб менше вигоряло оливи. Чувся мірний подих сонної Варки. Блі-де стало в неї личко, бліді в неї рученята.

Тихо в землянці.

За вікном все гудів вітер, била метелиця, вкриваючи землю сніговими косами. Бабуся сплющувала повіки, але перед очима в неї виростав образ Петрика. Не принесе він уже більше їй м'якенького пиріжка, не скаже ласкавого слова, не пригорнеться до неї своєю русявою голівкою, І хоч не бачила, де його поховано, та уявляла Одарка самотню над дорогою могилку без хреста...

— Хлопчику мій, голуб'я моє...

Поруч спала Варка, спала міцно. Бабуся поправила жмут волосся, що упав на змарніле личко, і знову заплющила повіки.