Таємниця козацького скарбу - Кокотюха Андрій
Умови різні, те, се…
— Нехай так, — погодився Данило. Попрощавшись, компанії розійшлися в різні боки.
Друзі йшли мовчки, і коли річка лишилася далеко за спиною, Богдан зупинився і спитав Данька:
— Ти що, ненормальний? З глузду з'їхав? Запитав — і навіть за руку його так міцно стиснув, аж заболіло.
Розділ 5
Довгий, бо з нього ви дізнаєтесь, як зійшлися Розум і Сила
Мабуть, треба поки що залишити наших героїв на березі річки. Бо пора вже розповісти про дивну дружбу двох хлопчиків — Данила Ланового та Богдана Майстренка.
Були вони однолітки, жили в одному будинку і навіть у сусідніх під'їздах. Просто інтереси їхні були зовсім різні. І на перший, і на другий, і навіть на третій погляд спільного між цими двома хлопцями не можна було знайти. Якби не той випадок у скверику, ці двоє ніколи б не познайомилися.
Данько Лановий з дитинства любив книжки, і вже давно "проковтнув" книжки і про Тома Сойєра з Геком Фінном, і про Холмса з Вотсоном, і про острів скарбів, і про вершника без голови. Словом, не було книжки про пригоди, якої б він не прочитав — включно з казковими пригодами Пітера Пена та Гаррі Поттера.
Вчився Данько у спеціалізованій школі, старанно зубрив англійську мову і на день народження отримав від батьків свій перший персональний комп'ютер, на якому не грався в комп'ютерні іграшки, бо не любив їх і вважав марнуванням часу. Тобто Данило Лановий був типовий "книжковий" хлопчик.
Йому не вистачало тільки окулярів, хоча в школі його і без окулярів все одно називали Знайком. Не дражнили, навпаки — поважали і часто просили щось списати. Данько охоче давав. Однак не дуже добре давалася йому фізкультура. А це такий предмет, що не спишеш… І за тебе його, як задачку з математики, ніхто не зробить.
Кілька разів намагався пограти з хлопцями в футбол на шкільному подвір'ї, проте все закінчилося розквашеним носом, розбитим коліном, розідраною сорочкою і загальним сміхом. Навіть дівчатка реготали, хоча й дружно обтрусили запорошений одяг. Тож після такої ганьби Данько до футболістів і близько не підходив.
Інша справа — Бодя Майстренко. Вчився він у найзвичайнішій школі — не в тій, яка спеціалізована, а в тій, котра ближче до дому. До того ж учився дуже погано, і рятував його лише учитель фізкультури. Майстренко виявився на диво спортивним хлопцем. Якось само собою повелося: коли грають у школі чи десь на стадіоні в футбол, баскетбол або волейбол, Бодя завжди стає капітаном команди. На решту наук спортсмен чхати хотів. Учителі з часом змирилися з цим і нічого від Богдана вже не вимагали.
Ось тому ніхто й не помітив, як прийшла біда. З такими, як сам, Богданові стало нецікаво. Швидко знайшлася компанія старших хлопців. А в цій компанії прийнято курити і пізно ввечері в темних дворах перестрівати всією кодлою пристойно вдягнених школярів, у яких точно є кишенькові гроші та мобільні телефони. їх можна налякати: "Ми тебе запам'ятали, поскаржишся комусь — знайдемо і гаплик. Скажеш, що загубив, тобі мама новий телефон купить, а татусь ще грошей дасть". Подобалося Богданові таке життя і компанія та подобалась: завдяки новим друзям зайві гроші завелися в його кишені.
Звісно, довго так тривати не могло. Одного разу знайшовся сміливець, поскаржився. Батьки його в міліцію пішли, а міліціонер Бодю Майстренка просто з уроку фізкультури забрав, коли той у спортивних трусах по канату під стелю дерся. Учитель фізкультури до директора школи бігав, просив, переконував, тоді в міліцію ходив — словом, відпустили хлопця. Але попередили — перший і останній раз.
Богдан сам тоді перелякався і вирішив більше з цією компанією не ходити. Годі вже з нього, догрався. Дуже добре мамині сльози пам'ятав, та й розмова з батьком у пісок не пішла.
Тільки невдовзі ватага знову зібралася. Розбишаки трималися впевненіше і якось нахабніше: ще б пак, всі їх тепер боятися повинні, вони ж тепер офіційно поганими хлопцями називаються. Раз гукали до себе Бодю, другий — він уперто тримався, відмовлявся далі з ними гуртуватися.
І ось під час чергової зустрічі з старими друзяками й почалося його знайомство з Данилом Лановим.
Сталося це в скверику неподалік від їхнього будинку, взимку. Оточив Богдана гурт, взяли його в щільне коло, і ватажок почав: або він, Бодя, знову до них повертається, або його щодня ловитимуть і битимуть. Хоч він і здоровий хлопець, перший у школі спортсмен, але їх більше, не протримається. Є, правда, ще варіант — нехай несе гроші, скільки скажуть, тоді не чіпатимуть, приймуть викуп. Так, мовляв, у всіх порядних ватагах робиться.
Думки в голові Боді Майстренка перемішалися, від чого сама голова гула, наче вулик. А коли замість голови вулик, то жодне розумне рішення в неї не пролазить. Єдине, що він розумів — зараз почнеться бійка і його поб'ють. І відтепер йому щодня доведеться додому перебіжками діставатися. Бачив він у кіно, як солдати під обстрілом так бігали. Тільки ж кіно по телевізору закінчиться колись, а його, Богданове життя, — не телевізор. Лиховісна ватага не зникне, коли вимкнути.
Тільки він так подумав, люті вороги розімкнули коло і розступилися. Не на вовків враз стали схожі, а на переляканих цуценят. Коли Богдан побачив, що відбувається, сам себе цуценям уявив. Бо просто на нього дивився величезний собака, чорний дог, стрункий, сильний та гнучкий, мов гадюка, до того ж без намордника, з величезною пащекою. Собака Баскервілів — не інакше.
Навіть піна з пащеки капає. Чи не капає, здалося? Ну, не капає, то зараз закапає! Вдень такого пса злякаєшся. А коли він на тебе із зимової темряви висувається — тим більше.
Найсмішніше те, що тримав це страхопудло за повідок невисокий хлопчина. Бодя навіть десь його вже бачив, тільки пригадати не міг, де й коли. А хлопчина тим часом трошки послабив повідок, дог зробив ще кілька кроків уперед, коло шибайголів остаточно розсипалося.
— Ну, що ви тут не поділили? — спокійно запитав хлопчина.
— Та наче… того… все о'кей, — затинаючись пробелькотів ватажок. — Ти, пацан, того… Може, той… Собаку забери… Бо ще того…
— Може, — діловито погодився хлопчина з догом. — І того, і сього, і не тільки, якщо різкі рухи робити будете. То ви більше не затримуєте мого друга?
— Та хай собі паняє… куди хоче… — почулося з гурту, а ватажок підтвердив: — Ми ж нічого, просто того…
— Тоді до побачення, — ввічливо промовив хлопчина, кивнув Богданові — ходи, мовляв, за мною, — і вони пішли разом.
Коли відійшли на пристойну відстань, хлопчина полегшено зітхнув.
— Почекаєш? — запитав Богдана. — Я собаку віддам.
— А це хіба не твій? — здивувався Бодя.
— Ти що? Я їх сам боюся. Це Антоновича, сусіди нашого. Він у цей час постійно пса вигулює. А я бачу — щось там у вас не те відбувається. Як я ще допоможу? Попросив оце в сусіди собаку на десять хвилин. Песик мене знає, не скривдить. Він, каже Антонович, взагалі смирний. Далі ти все бачив.
Тільки зараз зрозумів Богдан, як спритно й просто придумав усе цей незнайомий хлопчина. Він же врятував його, причому — просто так.
— Ну й для чого ти це зробив? — грубувато запитав Бодя.
— Не люблю, коли шестеро на одного. А битися не вмію. Ось і підключив мозкові клітини.
— Ну… а якби цей твій Антонович не гуляв із собакою у цей час? — не міг заспокоїтися Бодя.
— Але ж він гуляв! — широко посміхнувся хлопчина.
— А він не здивувався, коли ти про це попросив? — не вгавав Богдан.
— Чого йому дивуватися? Він, коли прихворіє, сам часом мене просить Лорда вигуляти. Собаку так звуть — Лорд. Він у нас взагалі нічому не дивується.
З цими словами хлопчина і чорний дог розчинилися в темряві, залишивши Бодю переварювати все, що відбулося. Більше того вечора свого несподіваного рятівника Бодя не бачив. Побачив наступного дня, рано, коли той з наплічником з сусіднього під'їзду виходив. Привіталися за руку, на ходу познайомилися. Звали хлопця Данилом.
Та й ватага, до речі, після випадку в сквері чомусь від нього відстала.
Після того вони лише віталися, аж поки не випало Богданові віддячити Данилові. Правда, собі мало не нашкодив, та все обійшлося.
Було це ранньою весною. Богдан зі школи повертався, коли бачить — на лавці біля під'їзду Данько сидить, і понурий-понурий. Підійшов до нього Бодя, поздоровкався, питає:
— Чого носа повісив? Проблеми? Може, по рогах комусь дати?
— Мені дай, якщо це допоможе, — буркнув Данило. — Бо ключі я в квартирі залишив, а замок у нас такий, що сам закривається.
— От уже ж біда! Гайда до мене, посидиш, заодно своїм передзвониш. Повернуться — відчинять.
— Не все так просто, — зітхнув Данило. — Мене, розумієш, довбуть, аби я їв регулярно. Ну, ось я після школи вирішив суп розігріти. І побачив, що хліба нема, а мене купити просили. Я не довго думаючи — в магазин. Коли вже двері клацнули, второпав — ключі ж на кухонному столі. Каструля на газу, газ горить, все википить — пожежа може бути.
— Може, — погодився Богдан і почухав потилицю. — Ламати не пробував?
— Куди! Там танком вивалювати треба.
Хлопці піднялися до Данилових дверей, Богдан кілька разів смикнув, спробував плечем навалитися, хоча й бачив — марно це все. Тут його щось зачепило — дуже закортіло виручити Данька, навіть стало це справою честі для нього. Голова в нього варила, звичайно, не так, як у приятеля, проте два і два скласти він ще міг. А вирішувалася задачка дуже просто: якщо не можна зайти через двері, треба спробувати через вікно.
Тут спортсменові пощастило що квартира Ланових на четвертому поверсі. Не низько, але не так уже й високо. Потім пощастило знову —$ кватирка відкрита, батьки регулярно перевітрювали помешкання. Нарешті, третя удача — водостічна труба поряд з потрібним вікном.
Часу Богдан не гаяв: скинув куртку, черевики, шкарпетки, засукав рукави сорочки і мавпою видерся по трубі до четвертого поверху. Такі вправи були йому заввиграшки, він навіть особливо не напружувався — труба виявилася не аж така слизька. Більше хвилювався, коли з труби на підвіконня ставав, а потім крізь кватирку до кімнати вужем пролазив. Обійшлося — газ вимкнув, двері відчинив зсередини, ключа злощасного Данькові вручив.
Пригода на цьому не скінчилася. Цікава бабця з вікна сусіднього будинку бачила спритного хлопчиська, що в кватирку югнув. Викликала міліцію.
