Таємниця козацького скарбу - Кокотюха Андрій

Склавши долоні і приклавши їх рупором до рота, він голосно крикнув:

— Га-а-а-а! — аж закашлявся при цьому, але не заспокоївся, гаркнув знову: — Га-а-а-алко!

Коли він крикнув утретє, з-за пагорба вибігла дівчинка. Зросту невеликого, худенька, волосся у дві смішні кіски заплетене. Маєчка простенька, зелені шортики, гумові капці на босу ногу. В руках дівчинка тримала звичайний футбольний м'яч.

Підійшовши ближче, дівча зупинилося, вперло одну руку в бік, а в іншій кілька разів підкинуло м'яч.

Данилові здалося, що в такий спосіб дівчина знущається з вісьмох хлопців, загнаних у воду лютим страусом.

— Чого стоїш! Чого зуби шкіриш! — крикнув Льонька. — Не бачиш хіба?

— Бачу! — дзвінко відповіла дівчинка. — Знову його дражнили?

— Кому він потрібен, потвора така! — встряв хтось із хлопців, і страус ніби зрозумів, що про нього йдеться. Він вигнув шию і навіть погрозливо підстрибнув.

А дівчинка відповіла:

— Сам ти потвора! Ось за потвору і маєте!

— Дивись, Галко, бо як вийдемо… — почав погрожувати Льончик.

— Ти вийди спочатку! — реготнула дівчинка. — Проситися будеш?

— Не буду! — люто вигукнув Гайдамака. — Рибою тут житиму, але проситися — не дочекаєшся!

— Жабою ти там будеш! Ква-ква-ква! — почала дражнитися Галка, тоді підійшла ближче, обвела поглядом усю компанію. — А цих двох я не знаю.

— Це вони! Вони твого Футбола займали! — недружним хором озвалися хлопці.

— Ми не хотіли! — крикнув Данило. — Ми ж не знаємо нічого!

Страус і далі походжав берегом.

— Добре, — мовила нарешті дівчинка. — Раз ви не знали — будете знати. Футику! — гукнула вона до лютого птаха. І — диво! — страус повернув до неї голову.

Галка підняла м'яча обома руками, замахнулася і кинула його страусові.

Ще одне диво: птах підскочив, влучним ударом правої ноги відбив м'яча, і коли той стукнувся об землю й покотився, страус, ніби забувши про хлопців, почав ганяти м'яч берегом, наче затятий футболіст. То ось звідки таке дивне прізвисько, зрозумів Данило.

— Вилазьте! — милостиво дозволила Галка. А тоді повернулася і гордо пішла за своїм страусом.

Богдан з Данилом поспішили вибратися з води перші. Та даремно вони думали, що небезпека минула. Можливо, для когось, але не для них.

Мокра ватага Льоньки Гайдамаки таки взяла їх у кільце.

Розділ З

У якому пояснюється, звідки на Полтавщині страуси

Кільце стискалося.

Здавалося, що виходу немає. Ще раз спробувати відступити, іншими словами — втекти, у них не було жодних шансів. Обидва чудово розуміли: попри величезне бажання триматися достойно проти шістьох супротивників, битися з ними фактично доведеться лише Боді. Данька зімнуть уже під час першої атаки. Що зроблять з ним ображені в найкращих почуттях аборигени, краще навіть не уявляти.

Данило озирався на всі боки, сподіваючись помітити хоч одного дорослого і гукнути на поміч. Йому навіть захотілося, щоб дивна дівчинка Галка знову нацькувала на всю цю гоп-компанію свого скаженого страуса Футбола. Нічого, сором вони якось переживуть: коли шестеро проти двох — нічого не соромно. Та як на лихо, берег саме зараз був безлюдний. Навіть Галка зі своїм дивним другом вже зникли з очей.

І, зрештою, що кричати? Убивають? Та ж їх не убивають, просто б'ють. Та й поки що навіть не б'ють, лише лякають.

Та раптом зрозумів Данило — не страшно йому. Страшніше, коли з-за рогу нападуть чи з темного кутка потвора шестиголова полізе чи розбійник з ножакою. А тут — шестеро місцевих примурків. Які сильні тільки тим, що тримаються купою і налітають на своїх ровесників, або й молодших, цілою зграєю. До того ж вони страусів бояться. Звичайних птахів, тільки з довгою шиєю. Хіба треба таких боятися? Ще чого!

Тим часом Богдан починав серйозно готуватися до бійки.

— Стань ззаду, — коротко звелів він. Тут Данило погодився визнати його за головного. Розум зараз ні до чого. Сила потрібна. Посунувся, закриваючи другові спину, і приготувався.

Навіщо — на разі не ясно, однак був напоготові.

Але до того, що сталося наступної миті, друзі готовими не були.

Льонька Гайдамака жестом зупинив своє військо і, виступивши наперед, заговорив до Богдана:

— А класно ти мене той… Де навчився?

— В одному місці. Хочеш — тебе навчу, — відповів Бодя, все ж таки остерігаючись якоїсь подлянки з ворожого боку.

— Та я все вмію! — відмахнувся Льонька, і зрозумів Данило — нічого той не вміє, лише визнає сильнішого і пнеться здаватися в його очах гіднішим, аніж насправді. — Тільки не підготувався як слід. А ви, пацани, наче нічого… Свої…

Після цих слів кільце супротивників якось саме собою зіжмакалося, розсмокталося, і тепер друзі стояли в центрі звичайного хлопчачого гурту.

— Правда, народ, чого нам ділити? — і собі заговорив Данько. — Від одного страуса тікали, так що, можна сказати, брати по крові тепер.

— Ти не поспішай брататися, — зупинив його Гайдамака. — Ач, грамотний який… Тут цю пташку навіть міліціонери десятою дорогою обходять. Справді. Он його батько, — Льонька кивнув не невисокого голомозого хлопчину, — в міліції працює, стільки разів хотів цього Футбола з пістолета застрелити. Бачте, передумує в останній момент. Галка, бачте, розстроїться дуже.

Побачивши, що місцевий ватажок налаштований цілком мирно, Данило виступив уперед.

— Слухай, а хто вона така — ця Галка? І як вона дає страусові раду?

— Галка — наша, місцева. Бібліотекарчина дочка. Нічого особливого, — знизав плечима Льонька, і Данько знову зрозумів — бреше. Так поводяться, коли мають до людини певний інтерес. А дівчинка з кісками Гайдамаці точно не байдужа.

— А страус?

— Страус — приблудний, — про це Льонька говорив охоче. — Один фермер із тамтого села, — він махнув рукою кудись у бік, — вирішив страусів розводити. Одне яйце, каже, купите — два десятки курячих замінить. Кудись поїхав, десь страусів купив, а цей через кілька днів утік. Просто з загону вирвався. І до Галчиного двору приблудився. Батьки хотіли назад віддати — тікає, зараза! І головне — б'ється, як тільки щось не по його.

— Як це — не по його? — поцікавився Богдан.

— А спробуй відгадай! — Льонька роздратовано сплюнув під ноги. — Наприклад, назве його хтось куркою — все, пропав. Він кривдника наче дзьобом чує. Серед ночі може біля хати гуляти. Ну, а якщо проти Галки щось маєш — краще з міста тікай. Тільки м'яч футбольний його й заспокоює. Кажуть, Галка сама до цього додумалася. Тепер ось Футболом прозвали. Тільки він не Галчин.

— А чий?

— Нічий. Просто Галка його біля курника в дворі годує. Ну, ще він вештається за нею. Правда, може й сам гуляти, тільки не часто. Тому, коли бачиш Галку, Футбол десь поруч. Він у неї типу собаки-охоронця. А коли страуса побачиш — Галка так само зазвичай недалеко. Добре, що ми тільки про дівчисько і пташисько товчемо? Пора й познайомитися.

— Правильно! — погодився Данило.

— Отож, — поважно кивнув Льоньчик, — мене ви вже знаєте. Це, — кивнув на голомозого, — Валера, він же — Гоблін Два. Батька його в нас дражнять Гоблін, то й до Валерки прилипло — Гоблін Два. Нічо, не ображається. Так, ну, а це — Петько Рудий, Юрко Космонавт, теж Юрко, тільки просто, без прізвиська, ми його так і звемо — Простий, Олег Князь і Харитон — бо прізвище Харитоненко, Ігорем звати.

Друзі назвалися, потисли новим знайомим руки, і Богдан не втримався — запитав:

— А чому ви себе бандою назвали?

— А як? — щиро здивувався Валера Гоблін Два.

— Не знаю, — розгубився Бодя. — Банда" щ воно звунить якось погано. Он старий твій бандитів ловить, правильно?

— А, — відмахнувся Валера. — Аби ж справді бандитів. Тут у нас тихо, спокійно, нічого не відбувається. Не те, що у вас. Ви ж із Києва?

— З Києва. І це ж класно, що в містечку нічого лихого нема! Радіти треба! — вигукнув Данило.

— Кому як, — зітхнув Юрко Простий, — Тому ми й назвалися бандою.

— І наших справ, до речі, ще не докінчили, рішуче перервав їхню розмову Льонька Гайдамака.

Розділ 4

Коротенький, бо досить того, що в ньому вперше згадують про будинок з привидами

Знову напружилися Данило з Богданом. Щось у словах, а особливо — виразі обличчя місцевого ватажка друзям не сподобалося. Точно щось капосне надумав. Не може ж він їх просто так відпустити.

— Хіба в нас є якісь справи? — обережно запитав Данько.

— Аякже! Увесь берег річки в межах міста — наша територія. Хочете вільно заходити на неї — треба або кожну першу рибину віддавати, або заслужити.

— Це як — заслужити? — зацікавився Богдан.

— Дуже просто. Так кожного з нас у банду приймали, — мовив Юрко Космонавт.

— Досить уже загадок! — вигукнув Богдан. — По ділу кажіть.

— То й говоримо по ділу, — набундючився Гайдамака — Коротше: є в нас тут такий собі будинок. Старий панський маєток, нам у школі розповідали. Він уже років двадцять як нікому не потрібен. Стоїть собі, людей лякає.

— Чим це лякає? — спитав Данько.

Гайдамака промовисто помовчав, а тоді урочисто прорік:

— Бо, за чутками, там привиди живуть.

Сказав — наче якоюсь перемогою похвалився.

І запитально подивився на київських гостей — як, мовляв, це вам?

— Ну, таке можна про будь-який будинок сказати, — посміхнувся Данило. — У мене тато різні старі будівлі відновлює. І про будинок цей я знаю, навіть бачив його. Стоїть там, на околиці, на пагорбі, з видом на річку.

— Бачити його всі бачили. А всередину хто заходив? — не дочекавшись відповіді, Льонька знову підніс пальця вгору. — О! Завдання дуже просте: той, хто пізно вночі витримає годину в цьому будинку, той може вільно ловити рибу на нашій території і того ми всі будемо поважати. Навіть до гурту готові прийняти.

Богдан недовірливо оглянув гурт нових знайомих.

— Ви хочете сказати, що кожен з вас і справді привидів серед ночі лякав?

— А ти не смійся, бугаю! — скривив рота Харитон. — Подивимось, чи будеш ти так само сміятися, коли вночі до того маєтку підеш.

— Хто вам сказав, що я туди піду? — здивувався Богдан. — Ми взагалі до вашої ватаги не збираємося вступати.

— Боїшся? — швидко запитав Князь Олег, і друзі зрозуміли: ось тепер вони нікуди не втечуть і на допомогу ніхто не прийде.

Перезирнулися вони. І, перш ніж Богдан відкрив рота, Данило швидко вигукнув, навіть руку підняв для чогось, мов школяр:

— Згодні! Згодні! Ніхто нічого не боїться!

— Тоді — прямо сьогодні! — сказав Гайдамака.

— А хіба завтра не можна? — втрутився Богдан. — Ми не відмовляємось, просто до завтра треба все обдумати, настроїтися, самі ж розумієте…

— Згода, — легко відповів Льонька. — Тоді завтра знайдете нас тут, і про все домовимось.