Споминки про Т. Шевченка - Кібальчич Надія

Шевченку. 1860. 6 сентября".

Не було що робити — мати зібрала жадані речі і передала їх посланцеві. Але на серці в неї зовсім було погано і неспокійно...

Минуло кілька день. Ликера забігала до нас не один раз і оповідала матері про своє нове життя. Між прочим, вона похвалилась, що Тарас подарував їй дорогі коралі на шию і грошей 200 руб. срібною монетою, — а сама тим часом потроху забирала від нас, що зісталось там з її скарбу.

Прийшовши одного разу, вона знов стала жалітись на свого жениха:

— Сердитий такий, побачив у графині воду, що я забулась днів зо два перемінити, та так кричав на мене, так кричав, що й господи!.. Не піду за його! — сказала вона накінець.

— А як же буде? — спитала мати.

— Та так же й буде, — відказала Ликера, — що заберу усе те, що він мені дав, а за його таки не піду!.. Такий старий, поганий, та ще й сердитий!..

1 Писано на півлисті синього поштового паперу, зложенім удвоє. /327/

Мати нічого на те не сказала, хоч їй і тяжко було слухати такі речі від зарученої поета; проте вона все-таки була рада, що діло так повертається.

Незабаром після сього ізнов прибігла Ликера дуже збентежена і, тільки мати відчинила їй двері, кинулась до неї, вхопила її руку і скоро, палко її поцілувала. Мати моя дуже тому здивована і разом засоромлена, бо ніколи сього не бувало, щоб Ликера цілувала їй руки, замітила їй, що так не годиться "зарученій" Шевченка.

— Я вже не заручена його, спасибі богу! — радісно відказала Ликера і тут оповіла матері, що злучилось між ними.

Тарас, прийшовши до неї так, як і завсігди, побачив в її кімнаті страшенний безпорядок: у графині вода неперемінена — аж застоялась, на столі потьоки води, тут же лежить гребінець з вичесаним волоссям і покинуті брудні панчохи, постіль неприбрана, хата неметена...

— Він так і кинувся до мене з кулаками, — оповідала далі Ликера, — та як закричить на мене: "Я не хочу такої!., мені не треба такої жінки!.." А я й собі кажу: "І мені такого чоловіка не треба! — старий та поганий!.." — та й вийшла з хати.

Ото так оповідала Ликера, а чи було воно так на ділі — незвісно. Шевченко нічого за те не говорив, тільки й казав, що то "гадость" (гидкість), "мерзость" (погань), він тільки і просив її, щоб вона була чепурна, і що він "не видержав"...

Положим, правда, що Тарас жадав від Ликери чепурності, — він і при матері говорив їй кілька разів:

— Гляди, Ликеро, щоб була чепурненька... Я нічого не хочу, аби була чепурненька... Важкого ти у мене нічого не будеш робити, хіба звариш борщу або пошиєш мені сорочку... Та одно знай — щоб була чепурненька, бо неохайних я не терплю...

І мати, знаючи вже таку його вдачу, строго слідила, щоб Ликера чистенько біля себе ходила. Але все-таки, як би там не було, не може бути, щоб Шевченко покинув свою заручену тільки через її неохайність?.. йому ж давно було звісно, що вона нечепурна і між ними за те лучалися сварки; проте все-таки він не кидав її!.. Здається мені, що тут його скорій вразили у самеє серце жорстокі слова Ликери: "І мені такого чоловіка не треба! — старий та поганий!.." Йому тепер тільки відкрились очі, він тепер тільки уперве побачив, що вона його не любить і йде за його тільки через вигоду, — і він "не видержав" — не видержав, бо любив, любив і покидаючи її...

Ось що говорить він у своїх сумуючих віршах:

Не журюся, а не спиться

Часом до півночі —

Усе світять ті блискучі

Твої чорні очі.

Мов говорять тихесенько:

"Хоч, небоже, раю?

Він у мене, тут, у серці".

А серця немає,

Й не було його ніколи,

Тільки шматок м’яса...

На що ж хороше і пишно

Так ти розцвілася? /328/

Не журюся, а не спиться

Часом і до світа,

Усе думка пробиває:

Як би так прожити,

Щоб ніколи такі очі

Серця не вразили.

("Воспоминания Чужбинского", 1861 p., Петербург)

Тож отсі:

Л.

Поставлю хату і кімнату,

Садок-райочок насаджу;

Посиджу я і походжу

В своїй маленькій благодаті,

Та в одині-самотині

В садочку буду спочивати,

Присняться діточки мені,

Веселая присниться мати,

Давнє-колишній та ясний

Присниться сон мені!.. і ти!..

Ні, я не буду спочивати,

Бо й ти приснишся! І в малий

Райочок мій, спідтиха-тиха,

Підкрадешся, наробиш лиха...

Запалиш рай мій самотний 1.

(27 вересня 1860 p., Петербург)

Я навмисне відзначила ті слова, що доказують мою думку.

Сталось те, що лучається часто: щира душа пойняла віри лукавій душі — і обманилась у своїй вірі — от і все!.. Просто, ясно і... трагічно...

Та й правду сказати, глядячи безпристрасно на се діло, іншого і не можна було дожидати. Хто такий був для Ликери, простої і неосвіченої дівчини-кріпачки, Шевченко?.. — Пан!.. ще й "старий та поганий" пан, що купує за свої гроші її красу і молодість!..

Отож не будемо кидати каменем і в Ликеру: "Не знала-бо, що творила"...

Але як би там не було, таке дуже страшне для приятелів поета женихання розійшлось, хоч, запевно, ніхто тоді й не догадувався, який тяжкий вплив матиме цей розрив на його фізичне і моральне здоров’я...

Ликера поки що зісталась у нас, тільки свого скарбу не перевезла, і моя мати думала, що вона його покинула на квартирі і Шевченко забрав його до себе. Коли тут приходить від Тараса таке письмо 2:

"Вельмичтимая мною Надежда Михайловна! Посилаю вам лиштви, начатые Ликерою, и рисунок. Отдайте их кому знаєте кончить. Ликера вчора, здається, збрехала при лиці А. Н.3, що вона оставила у вас в доме мои следующие вещи: 2 простыни, 1 полотенце, 6 пар чулок, корсет, дюжину носовых платков, перочинный нож, теплі башмаки, коленкор для юпок и рисунок для мережки.

1 Курсив першодруку. — Ред.

2 Писано на листі синього поштового паперу.

3 Мати не пам’ятає, хто то такий.

Коли цьому правда і буде можна, то вручите Федорові рекомые вещи, /329/ а коли ні, то сообщите о сем А. Н., яко власть имеющему. Душі моєї не шкода було для Ликери, а тепер шкода нитки. Чудне щось робиться зо мною? Шануючий вас Т. Шевченко". — (18 вересня).

Мати відповідає на це Тарасові, що ніяких речей, окрім голубого шовкового корсету, ще непошитого, і перочинного ножика, в неї нічого немає — Ликера все забрала і обіцяла написати за це Маркевичеві.

Коли розібрали діло, то виходить, що Ликера свої речі перевезла до Карташевських і там комусь із слуг дала їх переховати. Вона, як була ще на квартирі, то хвалилась своїй хазяйці, що от, мовляв, перевезу речі і покину його (Шевченка). Речі відібрали від Ликери (корсет голубий шовковий і коралі, як пригадує собі мати, Тарас відіслав своїй небозі), і Шевченко написав моїй матері сердечне письмо, де він кається, що відразу не пойняв їй віри за Ликеру, називає її рідною матір’ю, що бажала йому тільки щастя і т. ін. На шаль, сього письма немає, — десь, видно, затратилось.

Тим часом мати, бажаючи розвідати всю правду, написала Тарасові, щоб він прийшов до нас і розказав сам, як було діло.

Він відписав, що годиться на се, і призначив другу годину після полудня, тільки з тою умовою, щоб і Ликера була присутня при розмові. Запросили теж і Маркевича.

Якраз о другій годині приїхав Шевченко. Мовчки поздоровкався він до всіх і мовчки ж, похмурий, став ходити вдовж по кімнаті.

Вкінці він задержався і коротко сказав:

— Нехай увійде!..

Мати догадалась і покликала Ликеру.

Вона змінилась на виду і несміливо увійшла у хату та й стала коло порога.

— Ходи сюди, Ликеро! — озвався до неї Шевченко.

Страшно бліда, уся тремтячи, тихо підступила вона до його, спустивши додолу очі.

Шевченко важко положив їй на плечі руку і глухим, задавленим голосом спитав:

— Ликеро, скажи правду, чи я коли вільно обіходився з тобою?

— Ні... — тихо, понурившись, відповіла вона.

— Чи, може, я сказав тобі коли яке незвичайне слово?

— Ні... — була та ж сама відповідь.

Тут відразу Тарас, впавши у страшну лютість, підняв догори руки, затупав ногами і не своїм голосом крикнув:

— Так убирайся ж ти од мене, бо я тебе задавлю!.. (Ликера прожогом вискочила з хати). Усе оддай мені!.. Усе оддай!.. до нитки оддай!.. і старих, подраних черевиків я тобі не подарую!..

Глибоко вражені сією сценою, усі сиділи немов прикипівши на місці і ніхто — ані пари з уст...

Шевченко, тяжко збентежений, пройшовсь кілька разів по кімнаті, потім мовчки стиснув всім руки і тож мовчки, не вимовивши ні словечка, поїхав додому.

Так скінчився його роман. Блиснула була йому ясна зірочка у кінці його трудної, темрявої дороги, та й та загасла... Тільки більш жалю йому наробила... /330/

Після сього Тарас частенько заходив до нас, давні сердечні й приятельські відносини з нашою сім’єю відновились, але він завсігди був смутний, похмурий, мовчазний: усе, було, ходить по хаті та мугиче сам собі потихеньку: "Явір зелененький". Тільки дітей він любив, як і попереду, тільки діти й розганяли трохи його сердечну тугу. Було, як попаде котру з нас, ухопить на руки, підійме високо, високо над головою та й шутливо примовляє з своєю ласкавою добродушною усмішкою:

— Ох, ти ж моє маленьке!.. Ох, ти ж моє велике!..

А ми, діти, то аж нетямились від радощів!.. Нікого нам і не треба, як не того "дядька Кобзаря".

Але здоров’я його, під тяжкою вагою сердечних мук, що дальш, то становилось гірш, і скоро, скоро ми вже зовсім не бачили нашого рідного дядька Кобзаря...

Затужила Україна, поплакали і ми, діти, хоч напевне й не знали тоді, кого ми втратили...

Гаряче, щире було серце, тим-то воно й не здержало!..

Ликера вернулась до своїх панів: вони дали їй "вольную", і вона вступила у "белошвейный магазин". Що далі сталося з нею — незвісно. Казали, немовбито бачили її розряджену — в капелюсі і з парасолькою — з якимсь багатим купцем, але за те ручатись не можна.

Наталка Полтавка

СПОМИНКИ ПРО Т. ШЕВЧЕНКА

Вперше надруковано в журн. "Зоря" (Львів), 1892, № 5, с. 81 — 86. В іншій (стислішій) редакції спогади друкувалися в журн. "Киевская старина" (1887, кн. 3, с. 585 — 586; 1890, кн. 2, с. 175 — 184). Подається за текстом "Зорі".

Наталка Полтавка — псевдонім української письменниці Симонової (Кибальчич) Надії Матвіївни (1857 — 1918). Спогади про Шевченка написані нею за розповідями її матері, Забіли Надії Михайлівни (нар. 1822 p.). Сестра В. Білозерського — члена Кирило-Мефодіївського товариства, пізніше редактора "Основи", — Н. Забіла знала Шевченка з 1847 p., згодом зустрічалася з ним у Петербурзі.