Пе-коптьор - Коцюбинський Михайло
На них війнуло холодом та спе-цифічним духом льоху. Пройшли кілька ступенів у темряві, а потому засвітили свічечку. Темрява пірхнула від світла і забилась по кутках.
Гашіца приліпила свічечку до бочки. Дев’ять таких бочок, повних вина, повипинали боки і розляглись пишно підковою попід стінами льоху. Відра й куфи, великі й малі, стояли осторонь. Льох дивився поважно, похмуро навіть. Тільки чорні тіні від нерівного світла тонкої жовтої свічечки жахливо хилиталися.
— Котре біле? — збудив тишу Йон.
Гашіца мовчки взяла куфу, приставила до бочки і ви-смикнула чіп. Прозора злотиста рідина цівкою впала на дно куфи і зашуміла. Коли вино сягнуло до половини посудинки, Йон зупинив Гашіцу.
— Доволі!
Парубок обхопив куфу руками, підніс до рота, здмухнув піну і пожадливо припав устами до вина.
Гашіца, спершись на бочку, не спускала ока зі свого милого, немов розкошувала його приємністю.
— Бун джін,— відсапнув нарешті Йон, втираючи уста рукавом та ставлячи долі куфу.— Дуже дякую,— додав він, обіймаючи та пригортаючи до себе Гашіцу. Дівчина не пручалась. Їй так добре було в обіймах милого, вона так солодко затремтіла від дотику тих сильних жилавих рук, від того тепла молодого любого тіла. В ухах немов дзвенить щось, в голові якийсь туман… Вона наче з-за стіни чує Йонів голос, його слова…
О! вона не жалкуватиме, що покохала його… Його всі парубки бояться, бо він сильний… Хто з ним зрівняється силою? Ніхто! Он учора Петраки, теж сильний флакев[14], намігсь боротися з ним, то він, Йон, як хрьопнув ним об землю, то мало з парубка душа не втекла… А хитрий він який!.. До всього хитрий… Його й у війську не битимуть, як доведеться йти на місяць, бо він і русешті знає… От котрий втне так: "Веруу… діноо… боа… цадер… жите — тца… небо — земля… відьма… не відьма…"?
Йон навіть пустив Гашіцу, так його захопили ті незро-зумілі чужі слова cred’a[15] — русешті… Жахливе світло воскової свічечки ледве осявало Йонову фігуру, його опущені додолу руки, дзюбате обличя з виразом скупченої уваги, широкі уста, що чудно кривились при вимовлянню незрозумілих слів. Йон монотонно цідив слово по слові, а Гашіца, згорнувши руки, слухала, мов зачарована.
"Який він розумний!.." — думала вона, почуваючи в грудях новий приплив почуття.
— Біне? — поспитав Йон, скінчивши.
— Tape біне![16] — прошепотіла Гашіца.— Тільки я нічого не зрозуміла.
— Га! Цього й хлопці не розуміють, не то дівчата…
І з цими словами Йон видудлив решту вина з куфи.
Теплом розіллялось вино по тілу; в оці блиснув огник… на серці стало легко, в голові ясно, ноги та руки набули силу й рухливість…
Задерши голову та заклавши пальці в кишені лейбика, Йон з почуттям власної вищості звернувся знов до Гашіци:
— А знаєш ти, що таке присяга?
— Ні, не знаю,— сумно відповіла дівчина.
— Не знаєш?.. Присяга єст… клятуа… дан… ая… пре.., боо… христо… спаси… вєру… прауду…
— Тц… тц!..— щиро дивувалась Гашіца, мотаючи головою.— Яке ж воно трудне…
— Ег, що то трудне! — розпалювавсь Йон.— Я і з рушницею всю муштру знаю. Хоч — покажу?
Йон скрутнувсь по льохові, витяг з кутка мітлу з довгим держалном, став у позицію, підняв кумедно догори плечі, так що голова сховалась межи ними, і, забуваючи на небезпечність свого становища у чужому льохові, на весь голос закомандував:
— Руж на пле-чо! Ас-два… ас-два…
Вся фігура Йонова — з випнутими догори плечима, між якими стирчало дзюбате обличчя, з притиснутою до боку мітлою та ногами, що, мов у півня, далеко закидались наперед,— здавалась Гашіці такою кумедною, що вона не могла вдержатись від сміху. Але Йон не помічав того сміху. Він гасав по льохові, важко гупаючи ногами, та вигукував наголос:
— Ас-два… ас-два!.. Руж вол-но!..
Враз знадвору почулось несамовите гавкання, а за хвилину грубий чоловічий голос:
— Хто там?
Йон так і присів на місці. Гашіца, почувши батьків оклик, кинулась до свічечки і вмить загасила її. В льохові стало чорно й тихо; лиш знадвору долітали сюди гавкання собаки та важке чалапання ніг.
— Хто там? — вдруге поспитав голос.
Йон сидів у пітьмі та з міною дурника вдивлявся у тем-ряву. Гашіца тремтіла за бочкою.
Але трохи згодом надворі все стихло: собака поскавучала та й замовкла, чалапання розпливлось десь у нічній тиші.
— Гашіце! — пошепки обізвався Йон.
— Чого?
— Де ти?
— Отут, за бочкою…
Йон навпомацки дочовгався до Гашіци і пригорнувся до неї. Якусь хвилину вони сиділи мовчки.
— Ходім звідси,— обізвався врешті Йон.
— Боюся, хай потому…
Але їм хутко докучило отак сидіти, і вони, держачись одно за друге та спотикаючись на бочки, потихенько вилізли з льоху.
— Ходім на виноградник,— намігся Йон. І хоч Гашіца гнала його додому, а не могла встояти проти палких благань милого й сама не помітила, як опинилась за хатою, на стежці до виноградника.
Серед темних крислатих кущів обібрали вони собі місцину. Йон нарвав на обніжку трави і простелив долі.
Чорна пухка земля дихала вогкістю, старі розкішні кущі здіймали догори, мов руки, цупке галуззя, крізь чорне лапате листя лиш де-не-де мигтіла зірка. Було холодно, моторошно якось. Гашіца несвідомо пригорнулась до Йона, цілою істотою віддаючись гарячим пестощам парубковим…
Починало вже сіріти, коли вони розійшлися: Йон — щас-ливий, задоволений, Гашіца — засоромлена, з опущеними додолу очима, з почуттям якоїсь ваги, якогось непоправного лиха…
Сливе щоночі сходились парубок із дівчиною у виноградному садку.
Час линув. Весна зростала в літо — душне, сухе, палюче. Кущі винограду облипли блідо-зеленими китягами, кукурудза по ланах розпустила коси, ячмені почали половіти, немов сивина старості злегка торкнула буйну рослинність землі.
Зів’яла та посохла й трава, якою вистелив Йон своє кубелечко на винограднику… ба! зав’яло з часом та почало гаснути в серці Йоновім і почуття до Гашіци. Щораз рідше перескакував він темної ночі огорожу знайомого виноградника, щораз радніше задивлявся на других дівчат. Докори та сльози Гашіци, що помічала Йонову зраду, ще більше відтручали від неї парубка.
Легкість, з якою підбив він серце дівчини, без боротьби взяв від неї все, що можна взяти в дівчини, скоро згасила вогонь першого кохання. Милування, таке солодке для дівчини, втратило для нього всю повабність новини. Гашіца просто докучила Йонові.
Спершу Ионові й на думку не спадало кинути дівчину. Що ж, він звів її, мусить і одружитись з нею. Якої б заспівали батьки її, що б сказали люди, гей! Як би глянув на це батько Йонів, палкий, але справедливий мош Костаки?..
Але помалу-малу, коли нехіть до Гашіци зростала в серці Йоновім, той самий батько його, палкий мош Костаки, з’явивсь в очах Йонових його рятівником у прикрій ситуації. Йон нагадав собі сварку свого батька з батьком Гашіциним мош Штефанаки і учепивсь за ту ворожнечу батьків як за спосіб рятунку.
Щоб його батько та згодився взяти за невістку дочку свого ворога? Зроду-звіку…
Він, Йон, і радніший би посватати Гашіцу, так що ж, коли батьки ворогують поміж собою і нізащо не пристануть на це.
Йон так увірував у створену ним причину, аж йому жалко стало, що він не може посватати Гашіцу.
А щоб не завдавати дурно собі й дівчині жалю, він перестав ходити до Гашіци, невважаючи на її сльози та благання…
Настали жнива. По ланах розсілись полукіпки, осміхались хліборобам, прохались на гарман. Висока й міцна, як дубина, стояла по горах кукурудза, вип’явши напоказ грубі качани; виноград по садках жовтів, наливався…
Червоне, як перчиця, обличчя мош Костакове з задоволення ще червонішало, коли він поглядав на ту благодать. "Треба одружити Йона восени",— поклав він, а позаяк замір його не був таємницею, то Йон хутко довідався про батькову волю і не тільки підляг їй, а цілком поклався на батьків смак.
Тому-то через деякий час, в вільні години, Йон уже з санкції батькової зазирав у чорні очі присадкуватій Домніці та носив на пальці мідяну каблучку від неї, це перше з пут чигаючого на парубків Гіменея[17]…
А Гашіца?
Ось лежить вона на призьбі, уклавшись на ніч біля матері. Батько ходить по подвір’ю, стиха промовляє молитву до зоряного неба. Чутно його зітхання, окремі слова молитви… В тиші нічній виразно чутно, як крякають жаби в долині у ставку, як клекотить довгим носом чорногуз на сусідній стрісі… Гашіцу дратує, що батько так довго молиться… Коли б він швидше поснув уже, бо Гашіца нині сподівається милого, їй треба незабаром бути на винограднику… А чи прийде ж Йон?.. Напевне, прийде… Гашіці треба, щоб він прийшов, треба поважно розмовитися з ним… Ах, той Йон!.. У неї серце так наболіло через нього, в неї голова така намучена від думок про нього… Вона не може вже думати. От якісь шматочки, якісь клаптики думок та образів мигнуть на хвилю в голові, зачеплять наболіле серце… і зникнуть… Ось він, приклавши мітлу до боку, червоний і гарний, марширує по льохові… Ось на винограднику, серед густих кущів, пригортає він її, розмовляє про їхнє весілля, спільне життя. Зрадник!.. зрадник!.. Що люди говорять про Домніку? Невже він проміняв її на другу?.. Та ні, ні… Ось він крадеться десь вуличкою до виноградника, щоб пригорнути її та оповісти, коли пришле старостів… "І який там біс кублиться вночі на тому винограднику? Скоро спіймаю — поперебиваю ноги…" — чує вона суворий батьків голос і тремтить… Їй страшно, страшно за Йона… Треба бігти і остерегти його… Дівчина зривається, сідає на призьбі… і прокидається… Темна ніч дихає вогкістю, в далекій долині крякають жаби, батько крекче та перекидається з боку на бік на призьбі… Треба бігти, Йон чекає… Але й бігти не можна, батько не спить ще, помітить…
Гашіца лягає знов, причаївшись сплячою… Солодка знемога обхоплює її тіло, сон так і липне до очей, але дівчина перемагає його, жадливо прислуховується до батькового дихання, що стає все рівнішим і рівнішим… Аж тепер можна: батько поснув…
Гашіца потихеньку висувається з-під рядна, обережно ступає босими ногами і никне врешті за причілковою стіною…
На винограднику тиша. Чорне збурене море виноградних кущів хвилями збігає з гори в долину. Гашіца впірнула у те море і опинилася у знайомому закутку. Йона ще нема. Гашіца сідає під кущем і, обнявши коліна руками, наважується чекати парубка. З-під гіллястих кущів дихає на неї тепле повітря, насичене пахощами чорнозему.
Все: і це повітря, і покручені лози, і зів’яла трава — все це мимохіть нагадує їй щасливі хвилини її життя.
