Полон - Скрипник Лев
І
…Пам’ятаю: кулемет виплюнув останню кулю й гарячий, блискучий, раптом змовк. Коло мене лежав комроти з розкраяним "дум-дум" черепом. Його мозок оббризкав мені обличчя, шматочок мозку прилип до вух, мене занудило, я увесь здригувався від гидливості, але вже вистрілявши усі набої, не міг відірвати рук від держална кулемета, ніби вріс до моторошної машини інженера Максіма. І лише коли чийсь дикий, повний розпачу, голос вигукнув:
– Спасайся, хто може, – я зрозумів, що усе вже скінчилося, що славетний Богучарський полк закінчує своє існування і невеличка юрба людей зі спорожнілими набійницями, – рештка від 2000 молодих, сміливих бійців гине.
Тоді я висмикнув кулеметний замок, закинув його. І задубілий, байдужий, навіть не звертаючи уваги на посвист куль, на гарматні вибухи, – пішов геть.
Під березою сидів начальник кулеметного загону. Обличчя йому було скривавлене і праве око моталося на тонісінькому нерві, а рука в судорогах тиснула наган.
– Ось і все… – кам’яно говорив він невідомо кому, – ось і все…
Загибіль.
Я кинувся був до нього, хотів видерти нагана, але майже біля мене щось вибухло, щось підкинуло мене в повітря, шваркнуло об землю. Зразу закрутилося усе перед очима і в голові задзвеніло: "От і все… усе… загибіль…"
Потому все затихло, істота розтанула в мороці…
…Коли розтулив очи – була ніч. Рудий місяць біг по небі, розсікаючи кострубаті хмари. У роті висохло. Напруживши усі сили, я підвівся на лікті. Кроків за п’ять від мене лежав начальник кулеметного загону. Мертве обличчя його скривлено жахливою посмішкою, зуби тьмяно виблискували, і скрючені пальці лівої руки міцно затиснули сухі стеблинки трави.
Мені стало моторошно. Моторошно від цього мертвого, беззвучного сміху, від цих вищірених блискучих зубів. Навкруги ще лежали мертві. Вони, як і начзагону, були роздягнені до білизни. І тут я помітив, що й з мене здерто одяг.
Неясно проповзла думка:
"Значить і мене мали за мертвого. Д-да…"
І несподівано хтось у кущах простогнав:
– Водички… О-о-о… Водички…
Голос був знайомий, але й до болю напружуючи мозок, я не міг пригадати, чий саме це голос. І знову мене обхопило важке, хоробливе забуття.
II
Прийшов до пам’яті я ясного, серпневого дня. Мене трусило й кидало з боку на бік. Лежав я у двоколці поруч з перев’язаною брудним ганчір’ям людиною. Людина спльовувала й майстерно матюкалася. І лише по лайці пізнав я у перев’язаній людині кулеметника Другого загону – Стьопку Горбунця.
Синє обличчя, заліплене кривавою, жахною машкарою. Але очи виблискували блиском живим, розбишацьким.
– Стьопка… – хрипко сказав я. – Що?.. Значить… – і запитливо зупинив погляд на вершникові у червоних лампасах, з погонами й царською кокардою на кашкеті, з-під якого вибивався величезний, рудий чуб.
Стьопка плеснув у долоні:
– Вичуняв? А я вже думав, Левку, що ти дуба дав… Диви… Контузило? А мене, брате, шашкою рубанули двічі… Та шкет якийсь рубав – двічі тяпнув і не відправив до "штабу Духоніна". – З презирством і розчарованістю сплюнув: – Рубаки! А ще козачня… Навіть зарубати не вміють… – І додав: – А полкові нашому – кришка… Амба. – І приплющив очи. – Безісходная амба… Н-да… Втяпалися ми з тобою… Гірш, ніж губернатори.
Ззаду грюкало ще кілька двоколок з пораненими.
А далі, брудною, роздягнутою юрбою йшли полонені богучарці. І юрба ця мала єдине чорне, виснажене, страждальницьке лице.
По боках їхали вершники.
Проходили повз сояшники. Декілька розтерзаних кігтями голоду полонених кинулися ламати сояшники, але козаки нещадно полосували їх нагаями, били тупими боками шаблюк, кричали:
– В строй, босячня…
І лише козак, що їхав побіч нашої двоколки, хитнув головою, хитнув журливо і напівголосно сказав:
– Яке ж звірство велике у людях… Ну й катюга в кожного з нас сидить.
Стьопка зціпив зуби і тремтячи усім тілом, люто шепотів:
– Б’ють… бачиш… б’ють і немає змоги… відплатити за це… о-а…
Рипнув зубами й заплющив очи.
III
Як крізь сон пам’ятаю: пригнали, нарешті, до Кантемирівки.
Величезні довгі бараки. Раніш це були залізничні пакгавзи. Нашу партію полонених приєднали до других партій і тисячі дві голодранців виладнались коло довгих, жовтих будівель. Поранені й хворі лежали просто на вогкій після дводенного дощу землі.
Маленький, рябий вахмістр ходив уздовж лав і, тикаючи то одного, то другого, полоненого у живіт кулаком, викрикував:
– Ладнайсь! Ну, ви, зануди! Це вам не в червоних мітингувати.
Ладналися: – голодні, виснажені, чорні.
– Смір-рна!!!
З’явилася довгонога людина з холодним, по-англійському голеним обличчям, в англійському ж убранні з штабс-капітанськими погонами.
І кинулися мені відразу ж його очи. Такі прозорі, мертві й порожні, такі крижані і безбарвні, що нагадали вони мені вікна давно покинутого безлюдного будинку.
Ступав поважно, трохи припадаючи на поранену, ліву ногу. Підійшов штабс-капітан до люду, довгим байдужим поглядом обвів полонених і, не хапаючись, витягнув з золотого портсигара цигарку. Надтріснутим голосом, не підвищуючи ні на одну ноту тону, Знаменський почав:
– Смірно… Названих людей прошу виходіть…
Пройшовся вздовж ладу й покурюючи цигарку, вигукнув байдуже, ніби виконуючи нудний обов’язок:
– Євреї, латиші, фіни, кітайци – вийді із строя…
Таких не виявилося. Цигарка пересунулась у другий куток рота, вільна половина якому закривилася у ледве помітну посмішку.
– Нєт такіх? М-г… Ладно…
Знову вигукнув:
– Командіри частей, комісари, командіри бронєчастей, матроси… вийді…
З ладу вийшла кремезна, струнка людина з обвітреним, ніби викуваним вдалим майстром, обличчям, очи були великі, сірі і спокійні:
– Кто? – коротко кинув Знаменський.
– Моряк… – відповіла людина.
І також байдуже, казенно, певно для формальності, не виявляючи ані лютості, ані хвилювання Знаменський сказав:
– Д-да… матрос… Ну, что ж… Революції, значіт, захотєлось?.. Мг… Биваєт… биваєт… Повісіш тепер на верьовочкє… Случаєтся, братєц… Да рукі по швам, когда с тобой разговаріваєт офіцер… нє у красних ето тєбє на мітінгє…
Не витягуючи "руки по швам", матрос з посмішкою презирства позирнув на штабс-капітана і в тон йому відповів:
– Ну, що ж… Сьогодні я, а завтра ти… от і поквитаємося на тому світі вуглями… Так то… биваєт, братєц…
Офіцерові вуста пересмикнулись.
– Гм… однако ти, братєц, очєнь смєл… Однако, хотя смєлость і красівая вещ, но єслі она неумєстна, то кроме повєшанія у нас єщо дають і по мордє… Получі-ка, братєц, вперьод.
І розмахнувшись, ударив моряка по обличчі. Той не затулився, не відступив, лише в очах йому пролетіло щось подібне до прощання – прощання з молодістю, з життям, з міцністю м’язів і стрункістю тіла.
І сказав моряк:
– А в нас отак б’ють, братєц…
І Знаменський покотився по землі. Матрос вибив йому два зуби й розчавив щелепи. Зразу ж до офіцера підскочили конвоїри і допомогли йому підвестися. Знаменський відпихнув їх і, витерши хусткою кров, звернувся до матроса з до божевілля спокійною посмішкою:
– Смєло і нагло… – і розстібнув рукою кобуру.
Блиснув бравнінґ. Лад затаїв дихання.
– Война жертв іскупітєльних просіт… – з холодною іронією сказав офіцер, – і, хотя ти мнє нравішся, но…
Лад загомонів.
– Не смійте!
– Убивця!
– А-а-а!
– Смірно! – вигукнув офіцер. – Ви что? Бунтовать?.. – і до конвою: – По бунтовщікам пальба взводом! Взвод!
Павза. Дула гвинтівок грізно вп’ялися у полонених. І раптом обеззброєні люди замовкли.
– Не треба, братство, – вигукнув матрос, – мовчіть…
Ляснув постріл. Змахнувши руками, матрос упав у багно. Його мізок оббризкав офіцерів мундир і, витираючи його носовиком, Знаменський процідив:
– Нізшая раса… Даже умєрєть красіво не умєют.
IV
Загнали у касарні – пакгавзи. Були ці пакгавзи з продірявленими дахами, темні, задушливі. Люди валялися просто на землі – дужі з хворими, мертві з живими. Людей, людей, що оселедців у діжці. Хворих полонених навіть до шпиталів не брали: не було вільних ліжок.
Коли ми увіходили, довелося ступати мало не на голови тим, що лежали. Ніхто на нас не звернув уваги і, лише, хтось з кутка вигукнув:
– Рязанскіє землякі єсть?
Але суворо й насмішкувато прозвучала відповідь:
– Усі ми земляки… у землю всі підемо…
Тоді людина з білявим, довгим волоссям надтріснуто крикнула:
– Не треба… не треба у землю! Мовчіть! Чуєте? Мовчіть, бо й без вас моторошно… чорно… – і заплющивши очи, білявий простогнав: – Ніно… Ніночко… Ніно… згадуй мене… я салдат… і гину по-салдатському… Ні…
Замовчав. Міцно стиснув зуби, і ще більш запалало худорляве лице. Ми зі Стьопкою потрапили у куток. Там лежала мертва людина з синім, запухлим лицем. По губах, залазячи в розтулений рот, лазили мухи.
Двоє полонених богучарців відтягли трохи далі мерця до купки хворих, і ми розмістилися на брудній, захарканій підлозі. Стьопка оглянув касарню і сказав:
– Нічого собі поміщєніє… Краса. Помирати не треба. Але, братішки, плюньмо. Не журіться. Ачей і нині видеремось. У яких лише перепльотах не були?.. Нічого…
Корнієнко, червоноармієць з кінної розвідки, похмуро почухав тім’я:
– Ні, хлопче… Тутечки нам і лабець… Кришка нам у цій ямі…
Дашковський, лежачи горілиць, перев’язував поранену руку й усміхнувся:
– Так, уже й "кришка"? А наші хіба не прийдуть?
– Поки прийдуть – ми десять разів встигнемо здохнути.
– А ніг хіба немає?
Мовчанка.
На вулиці багно, калюжі. Висне нудний вечір. Пливуть незграбно-фантастичними табунами величезні, сірі хмари.
Тоскно.
Тоскно.
Тоскно.
На вокзалі – метушня, брязкіт, свистки паровозів, лайка, іржання коней.
Ешелон за ешелоном ідуть на північ поїзди… Ідуть донці, кубанці, терці, їдуть калмицькі й чеченські орди – туди, на Москву, на Москву, де напружуючи усі сили, відбивається напівзруйноване, червоне військо.
І далі, ще далі – у Сибіру, на Уралі триває жорстока боротьба.
І ось тут, на невеличкій станції, у пакгавзі кілька тисяч людей, завмираючи чекають: хто переможе?
І коли переможуть свої – знову воля, прекрасна, велика воля. А якщо…
Ніби крізь сито пропущений, падає на землю холодний, дрібний дощ.
Осінній дощ.
Що буде? Що буде далі?
– Ноги маємо… – говорить Стьопка, – та, на жаль, трохи поганенькі ноги… Почекаємо поки відпочинуть…
Почекаємо.
V
Кожного дня до нашого приміщення заходила сестра Віра. Була вона з полонених і, як фахівець, правила за сестру у медичному відділі при штабі Н-ського добровільницького корпусу.
Пам’ятаю: худорлява, бліда, ходила тихою ходою, довго сиділа, певніш простоювала навпочіпки біля тяжкохворих.
