Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина

Входила Олена в новий світ сама, навпомацки, і навіть не було з ким поділитися своїми враженнями.

Просипаючись серед ночі, схоплювалася, накидала на плечі покривало, відчиняла вікно, прислухалася до шелесту ясенів біля воріт лісництва. Місяць світив крізь віти високих дерев, — це теж нагадувало їй Ореста Білинського.

На світанку витягала з-під подушки "Кобзаря", і знову Орест Білинський, мов живий, ставав перед очима.

Чи ми ще зійдемося знову?

Чи вже навіки розійшлись?

Вірші зворушували її тепер до сліз. Плакала над нещасним Шевченковим коханням і нітрохи не дивувалася, що Шевченко теж нагадував їй Ореста Білинського.

Одного вечора, почувши розмову Ладика з дружиною, Олена, на превелику свою прикрість, дізналася, що Орест Білинський не зовсім певна людина.

— Таж він академік[3], — необачно стала Олена в його оборону і цим викликала гнів опікуна.

Якщо Оленка не розуміє справи, то хай краще не тиче свого носа, куди не слід.

"Академік"! "Академік"! Що з того, що він академік, коли попав між лихі люди, які скоро його занапастять…

Гей-гей, до чого воно доходить! Таж ті обірванці важаться навіть на короновані голови!

І Олені були піднесені історії замахів на короновані голови з такою докладністю, ніби вуйко Ладик брав участь у тому. Втіхою було хіба те, що, хоч змовники вживають різних хитрощів, їх завжди викривають і заслужено карають.

— Ет, старий, плетеш, сам не знаєш що!.. Хіба дім Максимовичів — то що? Та цей же, Білинський, рідний син сестри Максимовички!

Вуйна поплескала чоловіка по плечу і мовби ненароком доторкнулася до нього своїми повними грудьми. Вуйко Ладик зразу розтанув.

Може, той Білинський і справді ще не з тих, найгірших… Може, він тільки радикал? Та хіба до церкви не ходити, народ проти влади бунтувати, безбожні книжки читати — це щось добре?

Першим порухом Олени було бігти, попередити, захистити, але не побігла й не остерегла.

…Зустрілися випадково. Чи зовсім уже випадково? Носила кисляк косарям у поле і, скоряючись якомусь передчуттю, поверталася не шляхом, а стежкою через молодий лісок.

Стежкою було далі і досить незручно. Увійшла в ліс, у якому навіть повітря здавалося зеленим. Як не роздивлялася обабіч себе, таки пройшла мимо Ореста Білинського, не помітивши його під деревом, осторонь стежки.

Він дав трохи пройти, а потім окликнув. Хоч і не гадала зустріти його саме тут, проте не здивувалася, тільки зраділа дуже.

Вернулася, а Орест підвівся їй назустіч.

— Нарешті! — промовив просто і простягнув їй обидві руки.

Стояла збентежена й щаслива, не знала, що сказати.

Орест Білинський, ніжно посміхнувшись до неї, розгубленої, міцно пригорнув її до себе.

Не пручалася, сіла поруч. Раптом стало соромно, аж гаряче, за свої босі ноги. Була вже замужем, коли зазнала того сорому ще раз уві сні: бігла начебто кудись містом і дуже журилася, що не мала черевиків на ногах.

Орест почав її розпитувати: де була, що робила, куди ходила, як минають її дні, вечори, що їй сниться, про що мріє.

І під цей спокійний, прихильний голос Олену сповила дивна, блаженна дрімота. Віти дерев легенько тремтіли, і від цього трепету зайнялося і небо, і сонячне сяйво, і трави. Весь час чарівний барвистий світ мінився і прозорився, як плесо озера.

Божа коровка лізла по стеблинці й зупинилася на Оленчиній руці. Вона посміхнулася до комашки, а Орест Білинський, подумавши, що то до нього, поклав свою руку на її коси, і Олена піддалася цим пестощам.

Та знічев'я, мов негода, пригадалися Олені слова Ладика, і плече само відхилилося від Ореста.

— Що сталося? — спитав він лагідно, не розуміючи, що сталося.

Вона затулила долонями очі й мовчала. А коли він почав благати й настоювати, Олена, перемагаючи прикрість, яку завдавала тими словами собі і йому, розповіла все, що чула про нього і про таких, як він.

Ніколи не гадала Олена, що з його горла можуть вихопитись такі срібні звуки. Сміявся довго і щиро, аж раптом урвав сміх. Пригорнув її обережно до себе і отим своїм тихим, прихильним голосом почав говорити Олені дивні-предивні речі. Казав, що весь світ, який ще за хвилину до того видавався Олені єдиним барвистим рухом, чудовою музикою, дуже несправедливо побудований.

То лише таким молодим і невинним очам, як Оленчині, видається світ барвистим і мінливим, а справді він поділяється на дві основні частини: на гнобителів і гноблених. Гіркий жарт у тому, що гноблених незрівнянно більше, ніж гнобителів, а проте — як це не дивно і протиприродно — жменька гнобителів їде на спинах гноблених, і ця дивовижна мандрівка триває тисячоліття.

Раптом Оленка засумувала, й Орест помітив це одразу.

Ще більше притишивши голос, він почав змальовувати Олені новий, прийдешній лад на землі. Говорив про велике, справжнє, нелукаве братерство народів, про затишні будинки для стариків, про великі сонячні санаторії, де лікуватимуться всі, без винятку, хворі діти, про муровані школи по селах.

Але все це станеться лише тоді, коли народи кинуть ворогувати поміж собою, а вістря своєї ненависті обернуть проти тих, хто їх визискує. Чи Оленка знає, що на озброєння держави витрачаються мільйони крон? А що за ці гроші можна було б побудувати!

Олені хотілося довести, що вона здавна, хоч, може, й несвідомо, жила в атмосфері його ідей, і тому сказала:

— Вуйко Ладик завжди говорить, що колись цар завоює всіх слов'ян і на світі запанує тільки одна руська мова і тільки одна православна віра.

Білинський не дав їй докінчити. Це не те! Ідеться про братерство між народами, а не про те, щоб сильніший народ підкоряв собі слабші. Це не братерство, а насильство! От він наведе приклад, який Олену переконає повністю: чи можлива дружба між наймитом і паном, який жорстоко визискує того наймита? Дружити можуть тільки рівні з рівними. Чи Оленка розуміє його?

Притакнула, хоч те, що він говорив, розуміла інакше. Вона уявляла собі, наприклад, дружбу народів на землі, немов якийсь єдиний великий прекрасний квітник. У квітнику тому безліч клумб різних форм і кольорів, а що клумба — то й народ. Малоросійський народ (ще важко було їй звикнути до слова "український") створив би клумбу у вигляді серця, засіяну незабудками.

За якусь хвилину Олена зрозуміла, що Орест Білинський промовляв уже не тільки до неї. Мабуть, бачить перед собою море слухачів, бо схопився на ноги і говорить з простягнутою рукою, аж кулаком погрожує комусь.

Додому йшли мовчки. Здавалося, що обоє вони перебували ще в країні мрій і не мали охоти повертатись до дійсності.

Орест Білинський не пішов з Оленою аж у лісництво, як за першим разом. Знав уже, що там йому не раді, і не хотів завдавати дівчині зайвої прикрості. Прощаючись біля дзвіниці, запитав Олену:

— Будете на весіллі в Зеленій?

Зраділа, аж рум'янцем спалахнула. По-перше, мало не зойкнула від радості, що він також буде на тому весіллі, а по-друге, не знала, на яку ступити з гордощів, що він… Орест Білинський… такий… такий… апостол прийдешнього (справді в тій хвилині ця назва видавалася їй найвідповіднішою) умовляється з нею про зустріч.

— Звичайно, буду! — проспівала захоплено. Була певна, що він умовився з нею й про те, щоб жодного вальса не віддати комусь іншому. Проте повернулася Олена з весілля як неофіційна наречена Аркадія Річинського.

* * *

Олена була переконана, що Аркадій до всіх п'яти дочок ставиться з однаковою батьківською ласкою. А насправді він мав свої симпатії навіть серед рідних дітей.

Перше місце у своєму серці віддавав найстаршій, Катерині, хоч зі всіх дочок вона була найменш вродлива. Власне кажучи, Катерина була обличчям зовсім подібна до Аркадія. Різниця полягала в тому, що ті самі гострі, наче з каменю карбовані, риси додавали Аркадієві як чоловікові мужності, а Катерину як жінку спотворювали. Якби не жіноча постать, то можна було б прийняти її за чоловіка в дамському вбранні. До того ж буйне руде волосся, яке в Аркадія гармоніювало з рожевою шкірою, при Катерининому анемічному обличчі втрачало весь блиск своєї відносної краси.

Зате Катерина, як жодна з її гарненьких сестричок, мала проникливий Аркадіїв розум і небуденну здібність швидко орієнтуватись у кожній ситуації. Саме завдяки цим рисам і була вона на видному місці серед своїх близьких.

— Катруся, — сміявся отець Нестор Річинський, двоюрідний брат Аркадія, колишній гусар, — як пляшка риб'ячого жиру. Хто її вип'є до дна, пане добродію, безперечно, матиме користь. Страшно лише зважитись на той перший ковток… Хе-хе-хе…

Свою другу дочку Річинські назвали Софією, тобто мудрістю. Дитина ця була явно небажаним гостем, до того ж досить-таки неспокійним. Аркадій не раз ночував з подушкою на голові.

Третя дитина мала бути хлопцем. Але знову на світ прийшла дівчина. Батьки дали їй непретензійне ім'я — Ольга. Вагітність Олени в дев'ятсот п'ятнадцятому році була тією безпосередньою причиною, що унеможливила Аркадієві втечу від москалів до голодного Відня. З острахом, який отець Річинський старанно маскував перед своєю дружиною, він очікував приходу російської армії.

Про російську армію, зокрема про її кавказькі кінні частини, австрійські жандарми розпускали між народом неймовірні історії: мало, що за найменший опір саджають чоловіків на палі, ніби глечики, але й жінкам вирізують груди та годують ними мисливських собак. Не щадять навіть дітей. Укладають їх у трикутники й стріляють в них, як у мішень. Серед селян такі вісті викликали скоріше цікавість, ніж острах. Хтось з досвідчених сільських бувальців порадив Аркадієві запустити бороду, щоб бодай зовні скидатись на православного батюшку.

Отець Річинський послухався ради, але борода росла туго, до того ж засіялась таким шафрановим сходом, що могла більше дратувати, ніж заспокоювати тих дикунів зі сходу.

Найближча сусідка Річинських, вдова Маріола, сміялася у вічі з Аркадієвих побоювань:

— Ви гадаєте, отче, що багачі бояться за своїх жінок чи дівок? Бігме, ні! Вони потерпають за свині, корови та коні… А я чого маю боятись? Будуть різати жінкам груди? Мені вже давно їх нужда вирізала. Що бідному боятися когось? Агі!..

— Прикусіть язика, Маріоло, та не забувайтеся, з ким говорите. А то за війну розпустилися всі… аж стидно за вас!

Проте виявилася правою Маріола, а не він. Увійшовши в село, перші піхотні частини, крім води, нічого для себе не вимагали.