Казка про Хоробрих з Найхоробріших - Магера Микола

І на кожних по три пудових замки висять. Попадали замки пудові, порозчинялися двері залізні від дотику меча святого.

Все нижче і нижче спускався Зореносець у підземелля. Нарешті почув стогін.

— Тату, де ви?! — гукнув щосили, аж луна покотилася підземельними печерами.

— Ми тут, сину мій! — почулося десь із низу.

Щодуху помчав на той голос Зореносець. У глибокій ямі, куди ледь просочувалося зверху світло, на кам'яній долівці лежали отаман Світозар і його вірні побратими — Хоробрі з Найхоробріших. Вони були міцно зв'язані товстими залізними ланцюгами.

— Тату!

— Сину!

21

Махнув Зореносець мечем по ланцюгах залізних — і з передзвоном спали вони із в’язнів. Обнялися батько з сином, гримі поцілувались і пішли з того нелюдового пекла на волю.

Розповів Зореносець про чорну зраду Попихача, про катування людей царем Нелюдом.

Як почули про те Світозар і Хоробрі з Найхоробріших, то вітром буйним налетіли на царський палац, розправилися з Нелюдом, порозганяли царедворців, жандармів і воїнів. Народ Нелюдового царства, відчувши волю, з корінням винищив усіх кровопивців.

Попрощалися отаман Світозар, безстрашний 3ореносець, Хоробрі з Найхоробріших з людьми простими і добрими, побажали їм щастя та всього найкращого у житті і вітром буйним на рідну землю полинули.

У палаці Попихача саме грала музика нелюдова. пили та гуляли зрадники і різні перевертні, що зібралися з усієї поневоленої землі народу волелюбного.

Як побачив Попихач отамана Світозара, то мертвим звалився біля столу. А Зореносець як махну в мечем направо, як махнув ним наліво — то вся зрадницька нечисть трупами смердючими стала...

Підпалив отаман Світозар кам'яницю Попихача і вигукнув:

— Вогнем нищити зрадників і перекинчиків! Щоб і сліду на нашій землі від них не зосталося!

Заспівав вільний народ волелюбних пісень і почав знову працювати на себе. І полинула добра слава по білому світу про народ волелюбний, про Хоробрих з Найхоробріших, про славного отамана Світозара і його відважного сина Зореносця.

23

Вічною ганьбою викрилися імена підступного царя Нелюда, зрадника Попихача, різних запроданців і перекинчиків, які правдою служили завойовникам.

А святе чудо-дерево Мова розрослося на всю священну гору, своїм вершечком до синього неба, до ясного сонця потяглося. І видно було йому з колишньої землі нелюдової таке ж пишне та зелене древо Мову, що своїм вершечком до синього неба, до золотого сонця тяглося.

І зажили народи у злагоді й дружбі, як годиться добрим і чесним сусідам.

Дунаївці— Хмельницький.

1942. 1960, 1983 рр.