Олександр Довженко - Рильський Максим
Довженківським гострим плугом.
Одна з найвищих точок трагічного в "Повісті полум'яних літ" — це розмова Марії з бронзовим пам'ятником її чоловіка, Павла. Вона принесла до підніжжя пам'ятника "свій сором і муку, дитину незнаного батька" — і між нею, живою й страждущею людиною, і бронзовим пам'ятником справді відбувається обопільна розмова. Це одна з тих довженківських "ненравдоподібностей", які дратують людей не дуже широкого смаку і які, власне, дають одну з підстав говорити про геніальність автора "Повісті полум'яних літ".
Я назвав як одного з духовних батьків Довженкових Миколу Гоголя. На цьому місці хочеться назвати і ім'я найбільшого в світі співця жінки-страдниці, жінки-матері — Тараса Шевченка...
Високій героїці Вітчизняної війни присвятив Довженко багато гарячих сторінок. Забути не можна те місце в "Повісті полум'яних літ", де вчителька Уляна при німецькому комісарові і при зрадникові, "мінус-людині" Грабовському розповідає учням про Святослава 2, про вікопомні діла предків. Тою самою героїкою — в дусі "убий, не здамся" Лесі Українки — опромінена й смерть директора школи, Уляниного батька Василя Марковича. Вся постать, уся історія Івана Орлюка, переможця не тільки ворогів, а й власної смерті — це живе втілення героїзму радянських людей у дні Великої Вітчизняної війни. Але в оповіданні "Слава" читаємо такі слова:
"Поезія й героїка війни затулила драму війни, прикрила од людського ока бруд, піт, кров, розор і надлюдську працю". А в оповіданні "Тризна" — ще ясніше:
"Багато благородної праці, багато ласки, добра і доброї згоди треба збагнути, знайти і принести в життя, щоб загоїти якось душевні каліцтва, ушкодження і рани людські".
Ці слова великого гуманіста ми повинні завжди пам'ятати, думаючи про його твори, присвячені війні, безсмертному воєнному подвигові радянського народу.
"...Що є на світі радіснішого і приємнішого, ніж добра робота? — запитує Довженко в кіноповісті "Земля". — Що може бути миліше, як по довгому дню косовиці повертати на заході сонця з веселого лугу додому? Тіло в тебе так приємно мліє, тиша в душі, і тобі що неповних дев'ятнадцять років, і ти почуваєш, що й "вона" з грабельками десь поруч з тобою, а під босими ногами і в тебе, і в неї тепла земля, укачана колесами, втоптана копитами, вкрита м'яким, як пух, теплим пилом чи ніжною грязюкою, що так приємно лоскоче між пальцями".
Поезія природи, поезія кохання, поезія праці — все це злите тут в єдину гармонію, все це повите чарами тієї краси, тієї життєрадісності, при яких навіть грязюка здобував собі епітет "ніжна".
І це — один із лейтмотивів автора "Життя в цвіту", людини, що з великим інтересом читала про Бербанка і з великим натхненням двічі оспівала Мічуріна, людини, що просто-таки кохалася в садівництві, — про що свідчить посаджений Довженком біля Київської кіностудії сад, — мислителя, що над усе любив розвивати в своїх імпровізаціях перед друзями перспективи перетворення природи, оновлення землі, прекрасного й гармонійного будівництва.
Цей самий лейтмотив, що у ранній "Землі", звучить і в пізній "Зачарованій Десні": "До чого ж гарно й весело було в нашому городі! Ото як вийти з сіней та подивитись навколо — геть-чисто все зелене та буйне. А сад, було, як зацвіте весною! А що робилось на початку літа — огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, кропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати!"
Це — світ, побачений очима дитини, маленького Сашка. Але таким бачив його і дозрілий Олександр Довженко, чия невгамовна мати любила проказувати: "Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало..."
І ніби перегукується з цією невгамовною матір'ю солдат Іван Орлюк в одну з найстрашніших хвилин свого життя, стоячи як підсудний перед військовим трибуналом і пояснюючи, чому він носить із собою вузличок з рідною землею: "...Все своє дитинство я ходив по насінню. Воно в нас було скрізь, де не повернись: в горщиках, у вузликах, на жердках, у сінях, в повітці попід стріхою, в сипанках, в мішках та мішечках".
І далі: "Я так люблю сіяти! Люблю орати, косити, молотити. Але понад усе люблю сіяти, садовити, плекати, щоб росло..."
І з цієї любові до рідної землі, із цього "люблю сіяти" виросла могутня сила Івана Орлюка, який і справді вчинив річ, що мовою закону зветься злочином, а продиктована була велінням гарячого і правдолюбного серця, — і вкрив своє ім'я богатирськими подвигами, для вславлення яких не вистачає людських слів...
"Люблю... саджати що-пебудь у землю, щоб проізростало...", "Люблю сіяти, садовити, щоб росло..." — у цьому весь Довженко.
Мало є на світі митців, зокрема кіномитців, творчість яких була б так природно, так нерозривно пов'я зана з творчістю народною, з піснею, як це бачимо у Довженка.
Уже в перших кадрах "Арсеналу" звучить як провідна мелодія зворушлива й глибокодумна пісня "Ой, було в матері три сини...". Вона вводить читача, глядача, слухача в грозову атмосферу цього раннього твору Довженка, вона настроює людину на високий патетичний і поетичний лад...
У тому ж "Арсеналі" читаємо таку авторську ремарку: "Похиливши голови, дві жінки ждуть не діждуться, як у пісні чи в стародавній думі". На думку Довженка, це — найвиразніші слова для окреслення душевного стану отих двох жінок. І воно справді так.
У "Землі" вся сцена похорону сількора Василя, що впав від куркульської кулі, побудована на перегуку пісень. "Пісні вливалися в процесію з усіх вулиць і вуличок безупинно, неначе потоки в велику ріку. Старі козацькі й чумацькі мотиви, і пісні праці, й кохання, і боротьби за волю, й нові комсомольські пісні, й "Інтернаціонал", і "Заповіт", і "Побратався сокіл з сизокрилим орлом — гей, гей, брате мій, товаришу мій!..." І знову "Все мы в бой пойдем за власть Советов", — все поєдналось у единому громоголосому звучанні".
Цей розлив, це море пісень під час похорону знову може здатись, а мабуть, таки й здавалось чимось надмірним прибічникам "п'ятаків мідних правд", але це й є те чисте золото правди, яке осявало всю путь Довженка.
Про потрясаючу колядку, яку співає Демидов! Орлюку старенька його дружина холодної зимової ночі на печі спаленої хати, вже була мова.
І "Поема про море", і "Повість полум'яних літ" наскрізь пронизані звуками пісень. Важко дібрати — як це бувало у Шевченка, — де проходить межа між індивідуальним Довженковим і народною піснею чи, вірніше, думою в таких гірких, урочистих і прекрасних рядках: "Шукай мене, моя мати, в степах край дороги. Там я буду, моя мати, тричі зимувати, своїм чубом кучерявим степи устилати, своїм тілом комсомольським орлів годувати, своєю кров'ю гарячою річки виповняти, людство визволяти".
Олександр Довженко був не тільки глибоко національним художником, але й палким патріотом. Любов до рідної землі він вважав не лито правом, а й одним із найвищих обов'язків, одною з найістотніших прикмет справжньої людини. Ця любов з особливою пристрастю оспівана письменником у "Повісті полум'яних літ", у "Зачарованій Деспі". Але треба зовсім не знати Довженка, щоб приписувати йому національну обмеженість, тим паче національний егоїзм. Досить згадати такі твори його, як "Аероград", "Антарктида", "Мічурін", "Життя в цвіту", оповідання "Тризна", щоб переконатись, як животворила Довжепкову душу ідея "сім'ї великої, сім'ї вольної, нової", ідея дружби народів, ідея інтернаціоналізму.
Мені доводилось — в зв'язку з поїздкою Олександра Петровича на Далекий Схід, з мандрівками його по тайзі, з його роботою над "Аероградом" — розмовляти з ним про "Останнього з Удеге" Фадєква, про арсеньєвського Дерсу Узала, про особисті його зустрічі з гольдами та іншими, як колись говорено "інородцями", — і я завжди милувався на те багатство любові до людини не тільки незалежно від її національності, але й з великою увагою та повагою до національних особливостей людини, яким обдарований був Довженко. Те, що для втілення такого дорогого йому образу перетворювача природи взяв він росіянина Мічуріна, промовляє само за себе.
У щоденникових записах його ми раз у раз бачимо живе, творче, діяльне зацікавлення Китаєм, Індією, Африкою, Америкою, країнами Західної Європи. Ясно, що постаті представників капіталістичного світу, носіїв капіталістичної ідеології малював він у своїх сценаріях гострими і різкими негативними барвами, що твори його часів Вітчизняної війни сповнені ненавистю до загарбників і насильників фашистів, — але все своє бездонне серце віддавав він трудящим усієї землі в їх боротьбі за мир і справедливість.
Довженко ніжно любив свою хату, свою матір, свою зачаровану Десну. Але з невиданою гостротою зору бачив він на землі нових людей, нові міста, нові пейзажі.
Недавно опубліковано його нарис "Хата", і там стоять такі слова: "Я не славословлю тебе, моя хатино стара. Не хвастаюсь твоєю драною правобережною і лівобережною стріхою...
Хай не дорікають мені вороги холодподухі і лживі, що я превозношу, чи прославляю тебе, чи ставлю над всіма оселями світу. Я прощаюсь з тобою. Я кажу тобі: згинь з моєї землі. Хай тебе пе буде. Обернись в хороми, покрийся залізом, красуйся великими вікпами, вирости, піднімись над травами, над житами і над садами". І далі: "Хай се вже будеш не ти. Хай прийдуть до тебе добробут і гідність і сядуть на покуті, щоб зникли сум і скорботи з твоїх темних кутків, і пічурок, і холодних твоїх сіней. Я не захоплююсь тобою, не підношу тебе до неба перед світом.
Ні, я кажу тобі, сивий: ой хатинонько, моя голубонько, спасибі тобі — прощай".
Це ніби перегукується з такими рядками в "Зачарованій Десні": "Я не приверженець ні старого села, ні старих людей, ні старовини в цілому. Я син свого часу і весь належу сучасникам своїм. Коли ж обертаюсь я часом до криниці, з якої пив колись воду, і до моєї білої привітної хатини і посилаю їм у далеке минуле своє благословення, я роблю ту лише "помилку", яку роблять і робитимуть, скільки й світ стоятиме, душі народні живі всіх епох і народів, згадуючи про незабутні чари дитинства.
Сучасне завжди на дорозі з минулого в майбутнє. Чому ж я мушу зневажати все минуле? Невже для того, щоб навчити онуків ненавидіти колись дороге й святе моє сучасне, що стане теж для них колись минулим у велику добу комунізму"!
Син свого часу, автор "Аерограда" і "Мічуріна" найповніше, найвиразніше, наймогутніше виявив своє ставлення до майбутнього, найгучніше проспівав славу комуністичному будівництву в своїй "Поемі про море".
Про що ця поема? Про Каховку, про створення Каховського моря, про дива нової техніки, про чудесних нових людей? Так, звичайно.
