Будиночок над кручею - Романович-Ткаченко Наталя
Ще читали усі... їли яблука, гралися всі вкупі з Петрусем. Гарно було, тільки... Петро часом стане й задумається, і якийсь туман наче застелює очі йому. Що вони тоді бачать, очі його? Наче якась стіна стає між ними обома й Петром в такі хвилі...
Гарно було, тільки... як се дивно: чомусь він наче їй не такий світ, близький, рідний, як був тоді, коли проводжала його в заслання. Тоді так ридала, божеволіла. А тепер? Хіба кинулася до нього в непереможнім захваті кохання, коли вдвох лишилися? Так, ніби хвору дитину приголубила...— обняла його й поцілувала обережно в чоло. Хіба почувала з першого ж моменту побачення, що се — коханий? Хіба зори її шукали його зорів? Ні, треба признатися собі, що зустріла Петра мов гарного товариша-засланця, товариша, та й годі... І все, все, що робила для нього, для кожного товариша зробила б. Зустріла на колії, нагодувала, показала красу краєвидів, уклала спочити на софу, почитала.
А коли він, чоловік її, якого так кохала, захотів поцілувати її в уста, шукаючи погляду очей,— її очі закрилися, а уста наче змертвіли. Хто ж, хто ж він для неї тепер? Як се може бути, щоб змінилось почування? Тоді вона дуже погана.
З жаху й сорому Віра обличчя руками закрила. . Ще вчора раділа чекаючи, та й три роки так чекала... А тепер що? Де ж воно поділося те почування, що поцілунків шукало, голублення? Ні, се просто час винуватий, за три роки трохи відчужилися обоє, се нічого.
Місяць, що все плив чистим небом, за хмарку сховавсь, стало темніше.
Але як голова болить... Андрій... Вони звичайно гуляли з ним в таку пору...
— Віро, се ви? — схвильований шепіт між деревами. Наче чекав її... добре, що вийшов, треба поговорити.
— Я...— так само тихо, наче боячись розбудити когось, відповіла Віра, дивуючись, що її голос такий схвильований.
— Що се ви?
Місяць виплив і осяяв лице Андрія: бліде, очі сірі горять, чоло прорізують зморшки.
— А Петро де?
— Спить. Ліг там, на софі; я_читала йому, він заснув... Ах!
— Не зітхайте, Віро! Все буде гаразд. Йому треба спочити тільки від сих вражень. Ми з вами пережили тільки в'язницю, а він — чули — які речі... Ось він оживе, знов розум його і енергія засяють, і тут у вас закипить робота.
— А досі наче не кипіла? Андрію, Андрію... А хто тут цілими ночами друкував, а вдень копав город, сіяв?
— Ну що ж, то я можу тільки техніку або в саду копатись. А Петро ж у вас душа усього. Пам'ятаєте, колись що він робив? Який популяризатор, який оратор! Пам'ятаєте, ще як тільки ми познайомилися з вами, я й Петро, ми були на мітингу, і Петро говорив. Як у вас очі горіли, як ви слухали його! Та й я також. у
Так, пам'ятає Віра сих двох приятелів, з якими її тоді познайомили: високий, чорнявий, енергійний, з палким словом на устах і тихенький, з лагідними сірими очима, несміливий.
— Знаєте, Віро,— раптом сказав Андрій,— вам треба вже яблука продати, багато їх назбиралося, та й грошей треба на папір багато...
— Ну, то треба якось се зробити...
— Правда, я помилково й досі вважаю себе "опікуном" вашим; а власне, який мені тепер клопіт? Ви вдвох з Петром тепер...
— Ну, ну побудьте ще трошки "опікуном", се не пошкодить справі. Та й хіба Петро буде яблука продавати? Він ще нас знов вилає, "буржуї", скаже, як сьогодні ранком,— Віра спробувала засміятися, але уста її затремтіли й викривилися.
Стали над кручею, другий бік якої вишняк вкривав, а над ним шепотіли берізки.
— Отам колись вишні цвіли, давно-давно, три роки тому...— схвильовано мовила Віра і ступила ближче до кручі.
— Вони й сього року цвіли, Віро.
— Так, але три роки тому інакше вони цвіли,— сумовито всміхнулася вона і схилилася над кручею.
— Віро, впадете! — перелякано схопив її за руку Андрій і потягнув назад.
Пальці його, мов огнем, обпекли її руку, і вона затремтіла. Кров линула до серця, воно застукотіло..
— А вам що? — якось іронічно всміхнулася Віра.— Правда, опіка ще...
Голова їй крутилася. Ах, нащо тисне їй руку? Увільнитися б від сих гарячих пальців...
Пішли стежкою. Андрій випустив руку.
— Віро, що з вами? Ви така завжди спокійна, урівноважена,— зазирнув в лице їй Андрій.
Таке в нього бліде лице, очі сірі палають. Так би руку покласти на чоло, пальцями по волоссю провести шовковому. "Які вигадки! Там, може, Петро прокинувся й кличе її..." Провела рукою по очах, по чолі.
— Ні, Андрію, се не я тільки, а і ви — сьогодні. Нас, видно, сьогоднішній день закрутив... Ну, я йду, добраніч...
— Чекайте, Віро... Ви знаєте, Петро мені сказав, що неодмінно хоче завтра ж до роботи. Казав, може, ви будете проти, але він не може так... Не може "буржуєм" й одного дня прожити. Бачте, Віро, ми з вами в "буржуї" записані...
— Ну що ж, може, се краще, робота...
— Завтра я поїду, оповіщу Микиту, щоб приїздив до гурту. Може, й справді все буде як слід...
— Може... ну, добраніч.
— Віро!!
— Що? Такий ви якийсь збентежений сьогодні, Андрію. Що з вами?
На хвильку мовчання. Тихо так. Чути, як з берізки прив'яле листя впало додолу.
— Нічого такого... Ось вже минули в безодню віків сих три роки, що ми укупі прожили, і починається нове...
— Так наче... на нову квартиру переїздимо і жаль стискає серце, говорячи вашим лирічним виразом?
— Еге, так. Ну, добраніч,— Андрій раптом стиснув їй руку і поцілував.
Затремтіла Віра. Заплющити б так очі — і нехай минають хвилі, дні, віки...
IV
Сонце зійшло, і раптом блідий при місяцю, тихий, задуманий сад ожив, защебетав, зашамотів, зашепотів, посилаючи привітання золотим промінням.
Віра здивовано оглянула себе: вона на горбочку, на лаві, над кручею. Он там проти білі берізки наче плачуть, і потішає їх, голубить тепле проміння. І досі вона в тій самій святочній блакитній сукні/яку вчора ще ранком одягла для зустрічі Петра і яку не могла скинути навіть ввечері, не зва-жаючись переодягатися в присутності Петра. І чого вона тут досі? Зараз наче задрімала, а раніше, раніше...
Стиснула голову руками й зітхнула. Щось таке жахне сталося... Петро, Андрій... Петро спить там, в її спальні.
Вночі, попрощавшись з Андрієм — він її руку поцілував,— вона пішла до Петра. Він саме збудився і кликав її.
Саме зібрався роздітися і перейти в спальню. Взяв її руки, хотів цілувати. Дала йому ліву, а ту, на якій поцілунок Андріїв горів, сховала...
Рум'янець сорому на спомин сього залив бліді щоки Віри.
Потім що було? Так, потім вона, замість того щоб лишитися з Петром, як він і чекав, сказала, що в неї голова болить, що хоче подихати свіжим повітрям в садку, і лишила його самого. Сказала: "Я швидко прийду",— і не пішла до нього зовсім. Ходила в саду, а отеє перед ранком сіла тут на лаві і задрімала. А поцілунок Андріїв досі на руці горить...
Як же так? Чому не могла лишитися з Петром, приголубити його? Не могла... Чекав її, тепер, мабуть, спить... А далі? Зітхнула.
Ах, голова не вміщає сього всього... Се якийсь ураган вскаламутив чисте спокійне озеро життя. Було так тихо, затишно. Праця, вечори спочинку, розмови з Андрієм, очікування Петра; як гарно було посилати йому листи, шити сорочки...
Ні, се все мара якась... голова закрутилася від вчорашнього бурного дня... Треба одпочити, взяти себе в руки — і все буде гарно. Привикла просто до Андрія за сей час і трохи одвикла від Петра. А Петро ж її коханий чоловік.
Ось там вікно Андрієве. Ще спить, мабуть... а може, встав? Як спить, то піти б сісти тихенько, провести рукою по волоссю, не розбудити тільки, ні...
Чого вікно розчинене в нього? Ага, їй треба щось сказати йому, а потім піде додому...
— Андрію! — гукнула, підійшовши до вікна.— Андрію!.. Може, вже в ліс пішов...
— Андрію! — відслонила занавіску.
Незім'ята постіль... розкидана одежа. На столі якісь папери, на паперах — лист... Лист — їй.
"Віро, пам'ятаєте, Ви учора пропонували мені написати вірші з приводу жалю, який охоплює мене, коли певний період життя навіки минає і настає інший... Отже пишу тепер Вам, тільки не вірші... Слухайте, Віро, я їду од Вас. Наче злодій, вночі беру я свій невеличкий клуночок і тікаю. Куди? Хоч світ за очі! Чому? Ах, се "чому"... Ах, слухайте, слухайте, Віро: якби зараз рука Ваша в моїй лежала, якби головка Ваша пригорнулася до мого плеча — я б не тікав. Я не йшов би волочитися по світі. Але як згадаю, що, може, в сю хвилину інший Вас цілує, пригортає, я жити не можу тут поруч. Я не збожеволів, ні... Знаєте, я покохав Вас, кохаю. Розумієте Ви, горда, неприступна Віро, взірець жінки й матері? Я покохав Вас з того самого дня, як Петро доручив Вас мені, свому найдорожчому приятелеві... Пам'ятаєте той день? Пам'ятаєте, як я опікувався Вами тоді, як розважав Ваше горе? Як доглядав, як були хворі? Як няньчив Петруся? Як я, мов тінь, блукав всюди за Вами, сповняючи дружнє доручення... Пам'ятаєте наші вечори зимові: Петрусь спить, а ми читаємо, говоримо про Петра? Пам'ятаєте страшні ночі біля ліжка хорої дитини, хрипле дихання, термометри, лід, подих смерті і, нарешті, кризис, надії, веселі очка дитячі, сміх... Пам'ятаєте! А садок сей і "нашу" працю в ньому, "наші" спільні яблука, груші... "Наші"... І я, сліпий, не знав, що кохаю Вас, що ходжу, мов тінь Ваша, за Вами, бо тягне мене до Вас, бо хочу бути з Вами; думав, що роблю се все, тільки сповняючи дружній обов'язок. І лише тепер, коли не чутиму раз" по раз легкого шелесту Вашої сукні, Ваших кроків — Ви ж тепер не самі і Вам не треба моєї присутності,— коли вже позбавлений тої атмосфери тепла і гармонії, що Вас оточує,— я зрозумів, я відчув, що — кохаю Вас безмежно.
І ось зараз вечір, перший вечір без Вас — я не знаходжу собі місця. Я божевільно хочу туди, до Вас, в "спочинкову" кімнату, яку ми самі старанно оклеювали шпалерами і прибирали квітками. Хочу туди, до Вас, в Ваш куточок. Щоб було як учора, як позавчора, як місяць, два тому, як два роки тому...
Там на софі, в "спочинковій" кімнаті — я бачив — про-стягся втомлений, знесилений мій найдорожчий приятель. Він три роки чекав сеї хвилі — спочинку в рідній хаті... три роки думав про Вас, мріяв, уявляв Вас... а я — сих три роки дивився на Вас і — дурний — не впав до ніг Вам...
Лишитися хіба? І щовечора сидіти віддалік Вас, мов чужий. На "моїм" же місці, проти Вас, сидітиме Петро.
Чи лишитися і, може, "завоювати" Вас? "Завоювати" і забрати з собою Вас, кохану, любу, трошечки сувору й солідну...
