Будиночок над кручею - Романович-Ткаченко Наталя

Се той жаль за минулим, за тим, що вже пережите і не вертається, як казав Андрій".

— Ну, добраніч, до завтра,— встала Віра і простягла Андрієві руку.

Він взяв руку, стиснув і раптом підніс до уст. Крізь двері чути було, як злива шуміла; здавалося, наче плачуть дерева, квітки.

II

Стиха шепочуться білі берізки, жовтавим, прив'ялим листям — наче прохають поради у вітра, у сонця, у гаряче-синього неба. Безпомічно тремтить прив'яле листячко, безпорадне,— ніхто не зглянеться,— і падає з легким стогнанням додолу.

А сонце, як і літом, радісно-блискуче, а небо — ще синіш. А люди, як і літом, мов комашня, ворушаться на дачній платформі, поміж двома лавами струнких беріз, чекаючи.

— Мамо, мамо, ще довго чекати? ^— сіпає за сукню Віру Петрусь.

Але наче не чує мама. Встромила напружений погляд на шлях колії і не відповідає.

— Ні, Петрусю, не довго вже, зараз,— одповів Андрій, схилившись до дитини блідим лицем.

— І справжній мій татусь приїде... справжній... Бо ти ж не справжній...

— Ні,— всміхнувся Андрій і поглядає на Віру.— Я твій хрещений тато.

— Хоч ти й не справжній, але я тебе все-таки дуже люблю...

— Любиш? ну й добре...— озвалася трохи наче невдо-воленим голосом Віра і знов втопила очі в ту смугу колії, що між лісом бігла і губилася вдалині.

Ось зараз, зараз вискочить раптом з-за зеленої лави потяг, і він, він приїде.

Який він тепер? Бідний, любий...

— Потяг, потяг...— сіпнуло знов маму за сукню хлоп'я. Заметушилися люди? що все чогось чекали, присунулися

ближче.

Ось залізний дивогляд, дихаючи' огнем, все наближається. Вже зупинився. Хтось висідає. Ось високий, зігнутий чоловік з довгими пасмами скуйовдженого волосся, накритого поруділим капелюхом.

Висів з клуночком в руці і оглядає людей. Які всі веселі, вистроєні, блискучі... Свято ситих, як і завжди... Де ж вони? свої, рідні? Ось гарна, пишна пані, за блискучу блакитну сукню якої вхопилося хлопченя. Поруч неї стрункий, вродливий її чоловік...

— Віро! — раптом кинувся він до молодої жінки в блакитній сукні.

— Петре, Петре! — обняла вона його.

— Яка ти! я й не пізнав...

— А ми тебе виглядаємо, шукаємо...

— А Андрій?

— Ось він... а се ж син наш, Петре...

Петро випустив тонку, холодну руку жінки і обняв приятеля. Малого Петруся він взяв вже на руки.

— Ну, Андрію, вже! Заживемо тепер на славу... Віро, де ж ти? А й змінилася ти, зовсім інакша стала... Та й Андрій... Я його не пізнав...

Йшли вони вузенькою уличкою, вже між лавами високих сосен.

— Ось сосни — сі не змінилися... такі, як і три роки тому...

Сюдою, сею самою стежкою, проводжали вони його тоді — укохана жінка і найдорожчий приятель. І ось тут, під сими соснами, урочисто доручав він свою засмучену жінку своєму приятелеві. Тоді так само бір червонявий мовчав, а отсі берізки на узліссю біля саду тихо шепталися. Тільки листя їх зеленіше,.свіжіше було... весна була тоді.

— О, се вже такий наш дім! — поклик здивування і вдоволення вирвався йому з грудей.

Отже, казав він, що найкраще там, над кручею, будиночок ставити... Одмовляли Віра й Андрій, казали — може завалитися. А йому чудово там...

— Ми його трохи таки опорядили,— вдоволено відповів Андрій.

— А се такий славний молодий садок, той, що ми насадили укупі?

Ще до заслання, майже чотири роки тому купив на гроші, що від батька в спадщину одержав, всю землю для себе і для Андрія, свого любимого товариша. Мав багато намірів, планів. Почав будувати будинок... але заслання... і все се здійснив Андрій. Він вже й частину грошей виплатив за землю, Віра писала.

Петро розглядав садок, будинок, до якого ще треба перейти широкою чистою стежкою.

Високі стрункі гвоздики, пахучі чорнобривці, пишні жоржини по обидва боки стежки вітали його, всміхалися рожеві яблука на молодих деревах, великими сріблястими китицями синіли сливи.

— Тату, тату, справжній мій тату! — смикало Петра за ковнір хлопчисько, яке досі трохи перелякано сиділо в нього на руках, але не наважувалося й злізти.

— Що, синку?

— Чому в тебе такий капелюх поганий і сорочка подерта? Треба, щоб мама зашила... треба, щоб тато Андрій дав тобі свого бриля. Ти ж мій справжній татусь, а се татусь Андрій,— запускаючи пальці в шовкове волосся Андрія, щебетало хлоп'я.

— Ах ти ж мале,— трохи збентежено зсунув брови 'Петро.— А ти ж мене любиш?

— Люблю,— солідно відповів Петрусь.— Ти ж мій тато.

— Так, так, жінко, ти вже мене почисть трохи, вимий, пригладь... бач, власний син критику на мене наводить,— пожартував Петро. І зараз же наче злякався своєї сміливості. Ся ж Віра, яка отеє йде поруч його, наче не та його Віра, близька, рідна дівчинка, яка проводжала його сумними заплаканими очима, не та близька, своя, з якою було гарно, весело, просто. Се якась розквітла, неприступна жінка, з спокійними впевненими рухами. Але ті самі оксамитові сині очі, бліде задумане чоло, білі тонкі руки, які хочеться цілувати... Така велична, наче сонцем осяяна... Мати його сина... Мат и...

Йому захотілося стати перед нею на коліна, пригорнутися до неї. Але так наче не сміє її за руку взяти. Може, се тільки тому, що не вдвох вони та й довго не бачилися. Як зостануться вдвох, він знайде свою рідну дівчинку.

І очей не може одвести од Віри: гарна, яка гарна, і як він її любить.

Віра іноді відповідала йому поглядом.

Змарнів, почорнів, знесилився, видно... бідний. Ну, поправиться вже дома...

І взяла його за руку.

— Що, брат Андрію, задумався? — всміхнувся Петро приятелеві.

Андрій раптом змішався й почервонів.

— Я? Ні, нічого...

— Ну, ну, нічого... кажи... певне, закохався. Віро, чи не працювали тут у нас часом гарненькі товаришки? Може, яка полонила серце Андрія?

— Може... Хіба я знаю... Мене ніхто не наставляв сторожем до Андрія, а навпаки.

— Віро,— з легким докором прошептав Андрій.

— Се ти мені вже закидаєш, що я Андрія сторожем до тебе приставив. Ну що ж, хіба не гарний сторож?

— Та вже такий гарний, що кращого не треба...

— Ну, дякую тобі щиро, друже. Знаєш, справді я тому тільки міг спокійно перенести розлуку з Вірою, що знав, що вона не самітна, знав, що ти з нею, мій приятель, який і роз-важитьЛЇ, і поможе в якій пригоді. Правда, помагала мені переносити заслання і та свідомість, що я один терплю всі невигоди, а не жінка й дитина; та й, крім того, особисті почування не повинні ставати на перешкоді праці: хоч і як Віра рвалася їхати зі мною, а краще, що лишилася тут, при роботі...

— А! от се та площинка, що вкрита була березою, кропивою та будяками? Що тут поробили, чарівники?

Червоний мак, сині волошки, рожеві левкої, айстри фіалкові, білі, темно-рожеві,— різнобарвний килим розстелювався перед домом і блищав, всміхався назустріч сонцю.

Вчорашньої зливи мов не бувало. Сонце висушило блискучі сльозинки, які ще ранком котилися по пелюстках на листячках, на різнобарвних головках квіток, на зелених гілках вишняку, яблунь. Цілувало землю жагучими поцілунками, проміннями. Висушило ріки, озера сліз. Заблищала, запишалася земля і усміхається. Червоніють-блищать умиті яблука, синіють сливки, піднімають жадібно до сонця пишні головки айстри. Травиця зелена мов свіжа зовсім; де-не-де тільки розкидано жовті плями серед зеленого килиму. Блакить неба злилася з зеленню в очах Петра, блиск сонця засліпив очі; зворушливо закликали до себе розчинені змережаними занавісками віконечка будинку; і здалося йому, що все навкруги заспівало і засяло.

— З якого пекла до якого раю трапив я,— схвильовано мовив Петро раптом і знесилений опустився на стілець біля ґанку, закривши лице руками.

На столі перед ґанком на таці височіла купа червоних великих яблук.

III

Розкішно пахне матіола, ся нічна, непомітна навіть удень квітка. Прилучає до неї свої пахощі і скромна резеда і високі, стрункі левкої. І здається, що всі сі пахощі линуть від усіх квіток і прекрасних червоних маків, від ніжних айстр, від граціозних гвоздиків, від сих квіток, які лише око чарують своєю красою, а нахились, понюхай — не пахнуть вони, здається, сі пахощі хвилями підіймаються від землі, несуться поволеньки вгору і хочуть досягти місяця. А місяць — все тікає з хмарки в хмарку, і ніяк не доженеш його. Ось нарешті виплив в чисте безхмарне повітряне море і посувається — срібний, прозорий — все наперед, все наперед. Ось тепер він без перешкод ллє свої проміння на сей садок на горбочку, на квітник, на широку круглу запашну клумбу.

— Заснув,— шепотом сама до себе говорить Віра, виходячи з ґанку на широку алею, що обгинала будиночок і вела до кручі. Неспокійно щось їй, і така схвильована душа.

Сей цілий день — наче ураган, який налетів, і тихого, ясного, лагідного озера життя — мов не бувало. Вскаламу-чене, шумливе, бурхливе море...

Який Петро... Знесилений, розбитий, суворий... Колишнє оживлення, його веселість десь розвіялися. Як він сказав се "з такого пекла — в такий рай"... як він се сказав...

— Ах...— здригнулася Віра і закрила лице руками.

А Андрій йому говорить: "Друже, ти спочинеш тут; ся природа, сей затишок заспокоїть тебе".

Розгнівався Петро, каже: "Ото й горе, що ми вколисуємо себе краєвидами, квітниками, небом, "плодами земними" і заспокоюємося. А нам не треба заспокоюватися — нам треба непокоїтися, хвилюватися, горіти..."

"Ні, Петре,— лагідно відповів Андрій,— нам не все горіти можна, не все терпіти: треба і спокою, щоб сил набратися..."

"Може,— якось пасивно згодився Петро.— Але вибачте, мої друзі, ви якось тут по-буржуазному живете. А щоб зрозуміти мене, треба пережити те, що я пережив. Ви не були там сих три роки, ви чарувалися затишком, природою, співами соловейка. А що я бачив сих три роки..."

Так, се страшне, що він бачив. Пробував розповідати: холод, голод, моральну згубу, самітність, замість товаришів— дикунів з первісними інстинктами. З життя людей викинуто серед снігів, до вовків, ведмедів, в нетрі безмежних лісів, і заґубили вони образ людський...

Так говорив Петро. А вони з Андрієм поглядали одне на одного і наче винуватими себе почували, що не бачили всього сього.

По сніданку гуляли вдвох. Обійшли всі ті куточки, де колись гуляли. Сиділи там, де їм колись співав соловейко, цвів для них бузок. Тільки тепер ні бузку, ні соловейка, нічого...

Потім вона, Віра, бавилася з Петрусем. А Петро та Андрій довго ходили, обнявшися, по саді, багато розмовляли.