Голодному й опеньки – м’ясо - Нечуй-Левицький Іван

Солодкевич одтягує другий кінець хустки, передражнює Скрипчинського і собі цілує кінець хустки).

Мочульська. Перший раз на віку бачу, щоб паничі цілували хустку.

Скрипчинський. Чого ви? Отже і в ручку поцілую. (Бере Мочульську за рукав, одтягує і цілує в рукав. Солодкевич робить те ж саме).

Скрипчинський (закрадається, пхає Солодкевича до Мочульської). Та поцілуй же в губки. Ще й церемониться. І хоче, та не сміє.

Мочульська (хватає Солодкевича за шию і цілує його). Ой, який сором! Одчепіться од моєї душі! (Спускає очі і затуляється рукою).

Солодкевич. Чого ж тут соромитись? Цього і я не дуже соромлюсь.

Скрипчинський. Хто кого любить, тому нічого соромитись. Правда, Марто Сидорівно!

Мочульська. Хіба ж ви мене любите?

Скрипчинський. Господи, як любимо. (Тихо). Як собака цибулю.

Солодкевич. Так любимо, що й!

Мочульська. Ох! (Зітхає і підіймає очі вгору). Випиймо ж, щоб нам веселіше було на світі жити.

Скрипчинський. Випиймо оцієї солоденької, щоб солодші губи були та аж злипались.

Мочульська. Ох! (Зітхає і піднімає очі вгору). Заспівайте ж мені якої! Коло веселих паничів і мені веселіше стало.

Скрипчинський. Якої ж вам?

Мочульська. Та вже на цей раз грішної, тільки не дуже вже грішної, такої, як ви часом вдвох отут співаєте. (Мочульська починає. Співають всі троє).

Вийду на поле, гляну на море, Сама ж я бачу, що мені горе. Сама ж я бачу, чого я плачу! Бо я милого вже не побачу. Буду стояти на цім камені, А чи не вийде милий до мене? Буду терпіти велику муку! А чи не скаже: дай, серце, руку.

Скрипчинський простягає до Мочульської руку, вона йому подає свою, потім сама простягає до Солодкевича руку; Солодкевич подає їй свою руку; вона тягнеться до його за своєю рукою і трохи не притулює свого лиця до його.

Скрипчинський. Бачте! Як мені, то ви ткнули руку, неначе дулю дали, а до Солодкевича так... (Передражнює комічно Мочульську).

Мочульська (б'є його по руці). Ой скрипочко! Ой скрипочко! Ат! Вам усе жарти. (Співає далі. Скрипчинський руками ніби грає на скрипці).

Нащо ж нам, боже, дав ся спізнатись, Коли не судиш нам ся побратись.

Скрипчинський стає позад Мочульської і ставить з пальців над її головою ріжки, кривиться і висолоплює язика. Мочульська обертається і штовхає його, а далі співає.

А коли судиш, чому не злучиш, Нащо ж нас, боже, даремно мучиш.

За останнім куплетом Скрипчинський заводить впоперек, а потім кричить: "Кукуріку! кудкудак! кудкудак! Соко-ко-ко!" Мочульська схоплюється, ганяється за ним і махає на його хусточкою.

Мочульська. А киш! А киш! (Вбігає Мелашка).

ВИХІД 15

Ті самі й Мелашка.

М е л а ш к а. Ой боже мій! Я думала, що сюди влетіла чубата курка, що вам, тітко, подарував бондар, а це до нашого панича сатана приступає.

Мочульська. Чого ти сюди пришелепалась? (Мелашка виходить). Чого ти настираєшся? Та й навратлива оця молодиця!

ВИХІД 16

Ті самі без Мелашки.

Мочульська. Ой, грішна я! Співаю та співаю; а миски та ложки лежать не миті. Отже з мене справді конопляна хазяйка. (Забирає з стола посуд й виходить. Скрипчинський слідком за нею приграває ніби на скрипці).

ДІЯ ДРУГА

Та сама кімната, що і в 1-й дії, тільки краще обставлена. Стоїть гарненький стіл, стільці, на застеленому столі букет.

ВИХІД 1

Скрипчинський. От бач! Я вже в цьому пересвідчився: як трохи поженихались з Мартою Сидорівною, то й обід смачний дала, і хату краще обставила, і добріша до нас стала. Ще й квіточок понаставляла. Чи ти ба, які пахучі! (Нюхає).

Солодкевич. І за гроші за кватиру щось перестала допоминатись.

Скрипчинський. А знаєш, бра, що мені в голову прийшло: хочеш, щоб ніколи за кватиру не платити і обід мати дурнісінько? Женись ти з Мартою Сидорівною.

Солодкевич. А знаєш, бра... оженися ти з Мартою Сидорівною.

Скрипчинський. Тю-тю, дурню! Це вже не ку-медія, а правда: а він ще за мною говорить. Візьми собі за жінку Мочульську: будеш мати дурнісінько кватиру з обідом, з чаєм, з бебехами, з маковниками, з медяниками; матимеш свої різниці й їстимеш щодня пироги з печінкою.

Солодкевич (витріщив очі). Що таке? Щось я добре не второпаю.

Скрипчинський. Та бери за жінку нашу хазяйку: будеш мати свою хату, садок, різницю; будеш щодня їсти фляки та печінки. Хіба ж це погано?

Со лодкевич. Чи ти ба! (Роззявляє рота й витріщає очі). А справді непогано було б, тільки вона гладка, та стара, та погана. А як же з Лесею? Вона обідиться, буде, бідна, плакати.

Скрипчинський. Е, дурниця! Будуть гроші в кишені, знайдемо десять Лесь ще кращих.

Солодкевич. Отже ти ніби й правду кажеш. Тільки як же їй це сказати. Якби їй написати яку бумагу: "донесеніє", або там який доклад, або "приказ", то я б це зумів, а то язиком... якось не потраплю. В мене язик, як колода: ніяк в роті не повертається. Добре, що ти за мене з Лесею переговорив.

Скрипчинський. То і з Мартою Сидорівною за тебе поговорю. Ти їй тільки скажи: "Я вас, Марто Сидорівно, господи, як люблю і без вас жити не можу", то вона тобі зараз і руку дасть, бо вона тебе любить. А я вже за тебе пущу язика. От я буду твоїм сватом.

Солодкевич. Може, твоя й правда. А діло не погане. Оця хатина моя, садок мій, різниці мої; щодня печеня, пироги з печінкою. Тютюну матиму вволю.

Скрипчинський. Та ще й зараз кінчай діло, бо бачиш, отой бондарюга не дурно сюди вчащає, і вже Марті Сидорівні обручі та чубату курку ча презент підніс.

ВИХІД 2

Скрипчинський, Солодкевич та Мочульська, убрана по-панській,

але без смаку.

Мочульська. От я і впоралась, а тепер готова з вами і до світу забавлятись. Лихий вас не взяв: хоч у кишенях вітер свистить, та зате ви веселі.

Скрипчинський. Спасибі! Добра ви людина.

Мочульська. Та це ж мій гріх, нігде правди діти.

Скрипчинський. Марто Сидорівно! Солодкевич хоче вам сказати щось таке гарне, таке смачне, що ой-ой-ой!

20 — !• Нечуй-Левицький, т. 9.

305

Мочульська. А що там таке?

Скрипчинський (штовхає Солодкевича під бік). Та починай же.

Солодкевич. Марто Сидорівно! Я вас, господи, як люблю.

Мочульська. Ой! Що це ви, Василю Тихоновичу, мені в вічі кажете. Не знаю, де й очі діти. Я згорю од сорому.

Скрипчинський. Як згорите, то тільки попіл зостанеться. Лучче не горіть.

Солодкев ич. Я... Я честь маю докладати вашому превосходит... я вашому благородію... на законному основанії, по статті закону, том III, хочу сватати вас.

Мочульська (плеснула в долоні). Невже? Цього ще мені ніхто не казав... Чи то... Це я вже од багатьох чула. Це мені не первинка.

Скрипчинський. Верзе чорти батька зна що. Кажи просто.

Солодкевич. Та от я вам кажу, що я хочу бути вашою жінкою, а щоб ви стали моїм чоловік... чи то, бач...

Скрипчинський. Верзе, верзе оце мурло таке, що й купи не держиться. Я за його, Марто Сидорівно, бо я його сват. Він хоче женитись з вами. В'яжіть нас рушниками. А мені, як сватові, дасте оцю кватирку дурнички. Добре, Марто Сидорівно?

Мочульська. Та добре, добре. (Подає Солодке-вичеві руку). Невже оце я буду чиновницею?

Скрипчинський. Авжеж! Та ще якою. Такої чиновниці ще ніколи не бачила Глибочиця.

ВИХІД З

Ті самі та Мелашка.

Мелашка. Тітко! Бондар прийшов. Ходіть лишень сюди!

Мочульська. Та й навратливий отой бондар! Так мені надокучив. От і принесло його ледащо. А! Шкода, та нічого робить: треба йти. (Виходить).

ВИХІД 4 Ті самі йФеся та Леся.

Солодкевич. Але що це вчинила моя дурна голова? Жартували, жартували, та й дожартувались до сватання... Та це ж я продав себе, неначе на ярмарку! Це ти, дурисвіте, підвів мене, неначе під монастир, улесливими словами. Пропав тепер мій вік молоденький! Та, мабуть, така вже доля мені судилась. Хоч-не-хоч, а продасись з голоду та з нужди. За п'ятнадцять карбованців жалування на місяць і харчуйся, і їж, і пий, і кватиру наймай, й зодягайся, ще й люльки посмоктати хочеться. Викручуйся, як вмієш! Ет! Горенько мені, та нема де дітись. Хоч з мосту та в воду. Але... не я продавсь перший, не я й останній: коли продаються кращі й багатіші за мене, продають себе не од голоду й нужди, то мені вже за всі голови!

Скрипчинський. Та годі тобі базікати! От і поздоровляю тебе з щастям. Тепер ти багатир. (Цілується з ним і б'є його по плечі. Заглядає в вікно). А он Феся й Леся вертаються з магазину. Фесю! Лесю! А зайдіть до нас та побрикаємо трохи. Ми веселі, бо оце добре пообідали.

Феся вбігає в двері, Леся лізе в вікно. Вітаються, подають одні

другим руки.

Феся й Леся. Добривечір!

Скрипчинський й Солодкевич. Доброго здоров'я! Як ся маєте? Чи скакаєте? Феся. Чи брикаєтесь, як завсіди?

Скрипчинський. Ого-го! Щей як! (Підскакує). Вибрикуємо, бо сьогодня добре пообідали. Феся й Леся. Невже?

Скрипчинський. Тут ми піддурили Марту Сидорівну та й... мали на обід гуску печену, ще й наливки напились.

Феся й Леся. І ми оце вибрикуємо, що вирвались з магазину; засиділись, аж ноги закоціліли.

Скрипчинський. Коли раді, то й поцілуймось. (Простягає руки, щоб обняти Фесю. Солодкевич хоче обняти Лесю).

Феся. А зась! (Б'є по руках Скрипчинського).

Леся. А дзусь! (Б'є по руках Солодкевича).

Скрипчинський. Та хоч в ручку!

20*

307

Феся й Леся. В ручку можна. (Підставляють обидві свої руки. Паничі цмокають їх в руки). Погратись, поскакати можна, та й годі, бо ми не вінчані.

Скрипчинський. А швидко повінчаємось? Коли б уже те весілля; ото б натанцювався. (Підскакує до Со-лодкевича). А заграй трохи на бандурі, а ми після доброго обіду поскачемо.

Солодкевич бере гітару й грає. Всі співають.

Ой ти, руда, ходи сюда, А ти, чорна, подай човна, А ти, біла, постій там: Я до тебе прийду сам.

Прийшов чорний до білої

Попоїсти бараболі;

Нещасная моя доле!

Не вкипіла бараболя. Ой, тим вона не вкипіла, Що ти чорний, а я біла.

Танцюють козачка. Саме тоді, як вони розтанцювались, Мочульська входить в кімнату.

ВИХІД 5

Ті самі й Мочульська.

Мочульська (хреститься). Ой боже мій! Свят! Свят! Свят! Дух святий при хаті та при мені! Вийшла з хати, були самі паничі, а тепер... А ще мене й сватали! Чи це мені привиджується? Чи це мана, чи чорти поналітали в вікна! Піду покличу свого заступника. (Виходить і вертається з Дармостуком).

ВИХІД 6

Ті самі й Дармостук. Панни ховаються за ліжка і присідають долі.

Мочульська (протирає очі). Трохиме Петровичу! А гляньте ви, чи це панни скачуть по хаті, чи чорти. О! Вже нема!

Дармостук.